Поради сторонніх

Схоже, одним із найбільш показових прикладів формального звернення нинішньої влади до громадянського суспільства (ГС) стали публічні обміни думками президента з українською інтелігенцією. У той час як у надрах секретаріату почет Ющенка формує його реальну політику, Віктор Андрійович за круглим столом «Універсалу» або в м’якому кріслі популярного ток-шоу (як це й відбулося в переддень парламентських виборів) схиляє поступливу еліту до традиційних розмов про високе. Ризикнемо припустити, що на порядку денному Банкової — черговий показовий монолог гаранта в обрамленні «мізків нації». Однак яку комбінацію Ющенко презентуватиме цього разу і які «високі мотиви» відіграють тут свою коаліційну роль — питання.

Янукович чи то на противагу президентові, чи то за складом характеру з «мізками нації» взагалі не приятелює. Чим, треба сказати, демонструє своєрідну індивідуальність. Як посередника для спілкування з ГС прем’єр використовує відомого гуманітарного віце-прем’єра Табачника, котрий через свої не зовсім коректні висловлювання (а багато хто вважає їх антиукраїнськими) нажив собі чимало ворогів у столичному середовищі. Показово, що до більшої активності явно незадоволену верхівку української громадськості така обставина не спонукає. Інтелектуальна еліта так само мовчки ігнорує Януковича, як і дозволяє Ющенкові себе використовувати.

Слід відзначити й те, що обидва лідери, котрі підсіли на демократичну голку, створили в підконтрольних собі владних вертикалях громадські ради, які нібито істотно впливають на їхню політику. Так, Ющенко в 2006-му гучно організував таку раду при СБУ, але в 2007-му — тихо її згорнув. Янукович, на відміну від колеги, теми ніколи особливо не педалював, проте й сьогодні утримує при Кабміні цілий департамент, котрий опікується процесами становлення громадянського суспільства в Україні... При цьому навряд чи Віктора Федоровича засмучує той факт, що опікуватися йому насправді нічим...

Про причини і картини сьогоднішнього громадянського анабіозу ми міркували самі й розмовляли з іншими.

Мирослав Попович: «Культурна еліта чудово усвідомлює, що її використовують заради піару»

Із текстом «Універсалу», в якому президент усього лише рік тому презентував програму об’єднання країни, запрошених академіків, письменників і вчених ознайомили за п’ять хвилин до початку прямого ефіру. Згадує учасник круглого столу директор Інституту філософії НАНУ Мирослав Попович:

— Вважаю, що заради внесення до документа якихось редакційних правок президентові навряд чи варто було збирати представників культурної еліти. Для цього цілком достатньо було редакторів і коректорів секретаріату. Тож особисто для мене «Універсал» став таким собі прикладом поспішливості влади. Притому суто декларативного характеру.

Потім був, так би мовити, наступний крок глави держави, де йшлося про створення ради зі стратегічних питань. Я кажу «так би мовити», оскільки в результаті і він завис у повітрі, і тут навряд чи можна говорити про якусь стратегічну ходу. Що ж до останньої нашої зустрічі з Віктором Андрійовичем у студії «Свободи слова», то це скоріше був спосіб продемонструвати основні передвиборні настанови президента. Проте ніхто з нас інакше й не сприймав цього спілкування. Адже якісь важливі рішення і питання навряд чи обговорюються перед камерою. Тож ви помиляєтеся, якщо думаєте, що культурна еліта не розуміє, що сьогодні її використовують із метою піару. Чому тоді відгукуємося на запрошення? Напевно, є якась етика у ставленні до президента. Принаймні з боку інтелігенції, — завершив Миро­слав Попович.

Але де в такому разі, шановні панове інтелігенти — поети, письменники та академіки, закінчується етика і починається самообман? Якщо ви спочатку виховано приймаєте запрошення за круглий стіл, а потім дружно берете участь у чужому, кимось заздалегідь поставленому спектаклі?

— Усі ті, з ким, приміром, спілкувався президент, — мої особисті знайомі, — відповідає доктор філософських наук, лауреат Шевченків­ської премії, професор Сергій Кримський. — Вони зізнавалися, що почуваються сторонніми на подібних заходах. Але зрозумійте, в інтелігенції є величезна нереалізована потреба в спілкуванні. У тому числі й на публіці, тому що вона, як і раніше, перебуває в медійній ізоляції. Відмови- тися в цій ситуації від можливості бути почутим важко.

Проте все-таки мене хвилює інше. Адже навіть отримуючи трибуну, інтелігенція часто не отримує головного — відповіді аудиторії. Ну, скажіть, хіба приємні речі говорив президентові на останньому ефірі Іван Дзюба? Але його не почули. Тому що діалог відбувається між різними людьми, котрі живуть у різних вимірах. Їхні думки обертаються в паралельних площинах і, незважаючи на схоже звучання, не перетинаються. Адже не дивно, що бажання однієї зі сторін говорити одне, а робити інше зводить нанівець усі шанси на можливе порозуміння співрозмовників.

На превеликий жаль, сучасні політики не розуміють головного. Людина виробляє два види продукції: речі і знаки. Знаки — це культура. І творить нових людей — та ж таки культура. Не речі! Єдиний вихід із сьогоднішньої кризи — створити критичну масу ініціативних людей. Так було у всіх країнах. Просто збиралися ініціативні люди і без будь-яких надуманих програм, універсалів, круглих столів вирішували питання. Громадянське суспільство має виштовхнути на поверхню таких сучасних і освічених, а головне — щирих у своїх намірах людей, психологія яких збіглася б із розумінням того, що головні умови матеріального виробництва сьогодні — не кількість вугілля й металу, а культура та інформація.

Я вам наведу щодо цього лише один приклад. Коли Тетчер прийшла до влади, в Англії була економічна криза. Що вона робить? Висуває усього одну ідею: кожен англієць повинен мати заміський будинок. І в країні починається будівельний, транспортний, сервісний бум. Прем’єр просто потягнула за потрібну нитку. І почала працювати економіка. Так само колись і американці під враженням радянського супутника кинули всі кошти в освіту і стали найрозвинутішою країною світу.

Зміна поколінь потрібна ще й тому, що новим політикам доведеться обережніше ставитися до так несподівано посталої в нас демократії. У нерозвиненому суспільстві демократія стає небезпечною. Вона стає знаряддям маніпуляцій, інструментом досягнення корисливих цілей, а не самою ціллю. Що, власне, сьогодні й мусить пожинати українське суспільство на чолі із навмисно необережними політиками, — завершив філософ.

Віктор Мусіяка: «Якби ви писали у більш вільному форматі,
я б сказав, що всі ці ради — банальні понти»

Розв’язка ще однієї схожої історії, тепер уже пов’язаної зі створенням громадської ради при СБУ, незаслужено обминула перші шпальти друкованих ЗМІ. Не кажучи вже про «вегетаріанські» ньюзруми центральних телеканалів. А сюжет, треба сказати, цікавий. Особливо в контексті бажання чесно подивитися в очі громадянському суспільству, яке можновладці за звичкою смикають за мотузки. Коли треба — натягнуть, коли треба — попустять. Можуть і обрізати зв’язок. Що, власне, і сталося з громадськістю, запрошеною взяти участь у справах Служби безпеки знову ж таки самим президентом.

Ось кілька показових моментів із розмови з екс-главою громадської ради СБУ, відомим правознавцем, народним депутатом II—IV скликань Вік­тором Мусіякою.

— Після указу президента про необхідність створити при СБУ громадську раду пропозиція Дріжчано­го попрацювати там здалася як мінімум цікавою, — говорить Віктор Лаврентійович. — Орган досить специфічний. Діяльність його хоч і не помітна, але може бути як надзвичайно позитивною, так і надзвичайно небезпечною для державного ладу.

Отже, одинадцять досить серйозних і відповідальних людей почали виконувати обов’язки на початку минулої осені. Розробили положення про раду. Хотіли не лише контролювати, наскільки це, звичайно, можливо, діяльність Служби, а й допомагати її реорганізації. Не повірите, але засідали по три-чотири рази на місяць! З ентузіазмом підтримали ідею президента розробити концепцію, а потім і програму реформування СБ. Розробили. Документи пішли до Віктора Андрійовича… На тому усе й закінчилося. Після святкування ювілею Служби її керівництво вже жодного разу не виявило інтересу до нашої ради. Мені практично перестали телефонувати.

— Напевно, із контролем перестаралися…

— Перестаралися з бажанням захистити службу від політики. На той час якраз загострилися процеси боротьби за владу між президентом і прем’єром. Коли я і мої колеги (Крюч­ков, Мостовий та ін.) подали заяву на ім’я глави СБУ про своє звільнення, то основним мотивом була незгода з тієї роллю, яку нав’язали Службі під час цього з’ясування стосунків.

— Конкретизуйте, будь ласка.

— Рада достатньо системно реагувала на все, що відбувалося всередині структури, — адже ніхто не збирався слугувати ширмою для влади, яка нібито радиться з громадськістю. Першими нашими протестними рішеннями стали документи з приводу указів президента, якими він практично воєнізував керівництво Служби. А це, якщо ви пам’ятаєте, суперечить зобов’язанням, узятим на себе перед Радою Європи ще Кучмою.

Потім пішла ініціатива Ющенка, пов’язана з погодженням особисто з ним призначень усіх працівників Служби, включно із сержантами. Це взагалі абсурд якийсь! Заступники обласних управлінь СБ призначалися президентом навіть без погодження з главою структури. Останнього просто ставили перед фактом.

— Це не вписувалося в концепцію, розроблену радою?

— Це взагалі ніяк і нікуди не вписувалося. Потім звільнення від обов’язків Дріжчаного, укази про розпуск ВР... Ну а про використання Служби в доведенні до стану цілковитого ступору КС і згадувати не хочу. СБУ озвучує якусь інформацію про когось із судів. Без ретельної перевірки, із порушенням елементарних норм ведення таких справ...

Мені дико було все це бачити насамперед як юристу і, звичайно, як громадянину. Деякі члени нашої ради казали, що, можливо, нам потрібно зібратися і висловитися з цього приводу публічно.

— Чому ж не висловилися?

— Тоді здавалося, що в тій наелектризованій ситуації наші заяви могли виглядати як банальне підкладання дров до багаття... Як гра на чийомусь боці. Та це тільки по-друге. По-перше, я вважав, що такий крок може дуже сильно вдарити по Службі, й тоді вона навряд чи вже коли-небудь оговтається. Адже ці люди підуть. Прийдуть інші, які, можливо, думатимуть про репутацію і служби, і країни. Не підставлятимуть ні СБУ, ні міліцію, ні ВР, як це роблять нинішні політики.

— У результаті ці ж політики розвалили правову систему країни. Чи можна порівняти ці речі, Вікторе Лаврентійовичу?

— Спірне питання. Проте не забуватимемо, що я виступав і давав свої оцінки як фахівець і правознавець усім сторонам, які організували в країні конституційну кризу. Моя думка звучала й у вашій газеті. Так само поводилися й мої колеги по раді. А скільки круглих столів ми провели щодо цього на «Українському форумі»...

Проте проблема, про яку ми говоримо, скоріш за все, не є проблемою лише СБУ і президента. Це біда всіх органів влади, де виникла мода на такі дорадчі структури. Аж ніяк не хочу когось образити, та, схоже, банальне прагнення політиків якогось демократичного антуражу ні до чого хорошого не призвело. Принаймні поки що. Якось не дуже чутно голосів цих організацій. Треба розуміти, що нав’язати ініціативу згори неможливо. Якщо вона й народжується в таких умовах, то тільки-но виходить за межі, визначені хазяїном, відразу стопориться. Наш досвід — яскраве підтвердження цього.

Віталій Кулик: «Влада підмінила самоорганізацію певними структурами,
які обслуговують її інтереси»

Напередодні помаранчевої революції Кабінет Януковича на виконання указу президента Кучми ухвалив постанову про створення при міністерствах громадських рад. Стосовно чого хисткий Кабмін мав намір радитися з народом — велике запитання. Однак те, що останньому документ виявився на руку, — реальний факт. Вибух довіри й бажання українців вести діалог із владою стався відразу після помаранчевої революції. Тоді, за даними Центру дослідження проблем громадянського суспільства, у 400 (!) разів збільшилася кількість неурядових організацій (НУО). Майдан вселив у людей надію, що на владу можна впливати. Частина з них активно потягнулася в ці громадські ради, які на той час почали створювати при міністерствах.

Проте відчуття загальної перемоги в третьому секторі, втім, як і в усіх інших сферах життя країни, тривало лише кілька місяців. Уже до середини 2005 року стався відкіт назад. І виявилося, що народній владі народ не потрібен. До речі, молитвами Юлії Володимирівни вийшло нове розпорядження Кабміну, яке звело нанівець усі попередні зусилля, як її Кабінету, так і громадян, котрі повірили в зміни. Громадські ради при міністерствах наказали перетворити на громадські колегії при міністрах. Ціну такому підходу добре знає відомий громадський діяч і правозахисник Семен Глузман:

— Я став керівником ради при Мінпраці ще за Папієва 2004 року. Ми запросили в команду грамотних фахівців і практиків, які орієнтувалися в проблемах соціальної сфери. Проте тільки-но біля керма міністерства став пан Кириленко, нам запропонували «через дві години разом зі своїми папірцями залишити приміщення». Га­даєте, я злопам’ятний? Ні, просто хочу зробити акцент на тому, що навіть коли така організація перебуває при міністерстві, на неї може наплювати кожен міністр. Ну, а якщо команда громадських експертів працює при самому міністрі, то тут уже, як кажуть, його послідовникам сам Бог велів...»

У результаті, за словами директора Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталія Кулика, 2007 року, після кількох змін уряду, країна одержала кипучу діяльність низки громадських рад при міністерствах і НУО, спрямовану виключно на обслуговування інтересів певних політиків і міністрів. Так, міністр економіки пан Кінах і нині є главою Союзу промисловців і підприємців — потужної лобістської громадської організації. «А якщо до цього додати, що практично всі українські НУО живуть за рахунок коштів зарубіжних донорів, а не пожертвувань громадськості, як прийнято в європейських країнах, то картина утворюється зовсім похмура».

Проте зауважимо, що в досить категорично налаштованого директора центру є чимало опонентів. Ясна річ, із тієї частини активної громадськості, яка й нині продовжує працювати в тандемі з владою.

Той-таки Семен Глуз­ман повернувся до Папієва й, за його словами, досить успішно разом із міністерством налагоджує соціальну політику в дер­жаві. Проте Семен Фішелевич, здається, одержав повне професійне задоволення (а він за основною діяльністю — психіатр), коли відповідав на запитання, яким чином у разі збереження посад за Партією регіонів його громадська рада допомагатиме налагоджувати політику в рамках задекларованих цією політичною силою соціальних проектів? Де шукатиме гроші для Папієва, який хоч кров із носа має спонсорувати можливий демографічний вибух у країні? «Бог з вами, — щиро обурився пан Глузман — Давати народу такі обіцянки — повний ідіотизм! Заспокойтеся, їх ніхто не збирається виконувати... На жаль, під час виборів партійні функціонери залучають до співпраці не громадських експертів, а політтехнологів, які на відміну від нас — тих, хто працює на самому лише ентузіазмі, — одержують за свої прожекти мільйони».

Відомий правозахисник Євген Захаров, який знайшов точки дотику як із екс-міністром МВС Луценком, так і з Цушком, також одержуючи певне задоволення від низки реалізованих правових ініціатив, усе-таки констатує, що навряд чи може впливати на принципи тієї ж кадрової політики міністерства. Структури, яка регулярно самоочищується від професіоналів залежно від політичної орієнтації нового шефа. Не знає Захаров, яким чином захистити й право на життя тисяч загиблих на дорогах, адже пояснювати міліціонерам потребу лобіювати в парламенті жорст­кість покарань за порушення ПДР, зокрема й самими міністрами, не належить до його громадської компетенції. Так само не є фізично можливим для нього підняти на захист прав засуджених не лише громадські організації столиці та Харкова, де його правозахисну групу знає кожен дільничний, а всю країну.

— За великим рахунком усе залежить навіть не від влади, — вона зав­жди шукатиме способи уникнути контролю. Хоч якими б гаслами прикривалася, — каже Захаров. — Усе залежить від ініціативи на місцях. Чому начальники обласних управлінь МВС із приходом Цушка почали саботувати громадські ініціативи Луценка? Тому що їм ні з ким вести повноцінний діалог. Немає на місцях людей, готових жертвувати своїм часом заради інтересів інших. У цьому основна проблема. І не тільки громадської ради МВС, а й будь-якої іншої. Громадянсь­кого суспільства загалом, якого в Україні на сьогодні, на превеликий жаль, немає.

Керівник департаменту ГС при Кабміні, про який ми згадували на самому початку нашої розповіді, Наталя Дніпренко у цьому контексті цілком обгрунтовано заявляє: «Хоч як би ми лаяли нині владу за те, що вона намагається підім’яти під себе громадську ініціативу, вона, на підсвідомому рівні долучаючись до загальнодемократичного європейського процесу, будує комунікації для спілкування з громадянським суспільством. Проте життя в ньому з’явиться лише тоді, коли самі люди цього захочуть. Нині ми цього не спостерігаємо. Всі сидять і лають у себе на кухні, приміром, столичного мера. А де ініціатива? Адже в законодавстві є норма, відповідно до якої три громадські організації, що об’єд­налися, можуть зажадати проведення громадських слухань з будь-якого цікавого для них питання. Зрозуміло, що влада по-різному може реагувати на ці речі. І вона справді завжди намагатиметься уникнути контролю з боку громадськості. Але, зрештою, є суд… Тобто треба починати з себе. Інакше ми ніколи не навчимося контролювати те, що маємо контролювати відповідно до Конституції».

На сьогодні при Кабміні й інших органах влади діє понад 72 громадські ради. З них продуктивно працюють одиниці. Мінкульт за три роки так і не зібрав навколо себе бажаючих допомогти українській культурі. А Міністерство оборони, за даними департаменту, єдине, де міністр особисто буває присутнім на засіданнях діючої там ради. Це з одного боку. З іншого — сам пан Гриценко твердо переконаний, що громадські організації ще не готові взяти на себе навіть той малий тягар відповідальності, яким не надто щедра на повноваження влада готова поділитися. І це ще одна риса недорозвиненості громадянської ініціативи в Україні.

…Що робити? Як переключитися з тупого вникання в політичні чвари, що заполонили телеекрани й мізки, на зовсім іншу демократію? Демократію, яка передбачає не тільки нашу з вами активну участь у громадському житті країни, а й контроль за тими, хто пообіцяв зробити його кращим. Експерти громадянського суспільства одноголосно твердять про досвід деяких європейських країн, де громадськість приймає рішення нарівні з владою в рамках місцевих референдумів. «Якщо ми підемо цим шляхом, то першим кроком має стати закон нового парламенту, який спростить процедуру місцевих референдумів, а також розширить коло питань, на які зможе впливати громада, — каже Віталій Кулик. — Другий крок — це просвітницька робота. Ну, скільки можна НУО жити за рахунок Заходу? Збираючи пожертви з населення своєї країни на конкретні справи, ми не лише перестанемо залежати від своїх і чужих спонсорів, а й поступово побудуємо широку мережу громадянського суспільства».

Безумовно, все це — довгострокова перспектива, до якої, сподіватимемося, рано чи пізно повернуться обличчям мислячі люди. І немає значення — багаті чи бідні. Представлятимуть вони Спілку письменників, готових сказати правду в обличчя високопосадовцю, чи батьків, які вийдуть на вулицю з портретами своїх загиблих від передозування наркотиків дітей. Як кілька місяців тому вчинили жителі районного містечка, примусивши міліцію звернути увагу на легалізований уже в країні наркобізнес.

Щодо перспективи короткострокової, то тут третій сектор без активної допомоги ЗМІ так і залишиться безплатним додатком до країни. Разом ми — її господарі. Нарізно — сторонні люди. Поради яких, будьмо відверті, влада воліє не помічати.