Почім звання лорда для партійних спонсорів?

Невдовзі рік, як Британія спостерігає за розвитком скандалу про фінансування правлячої лейбористської партії. У березні 2006-го на сторінки газет просочилася інформація про те, що кілька приватних осіб таємно надали кредити лейбористам на проведення передвиборної кампанії нібито в обмін на місця в палаті лордів британського парламенту. Під тиском громадської думки, яка підігрівається невгамовними журналістами, тоді ж було розпочато розслідування, яке може завершитися вже до кінця поточного місяця. Зараз важко сказати, чим закінчиться чергове «побиття» лейбористів, на кого буде покладено відповідальність і чи понесе хтось суворе покарання. Як наслідки скандалу позначаться на політичній долі партії і її уряду, вирішить британський виборець. Для нас цікавий сам прецедент, оскільки лідерів правлячої партії допитують як свідків, слідство ж веде один із поліцейських підрозділів, а не парламентський комітет, комісія чи інші «високі» спецутворення.

Не можна сказати, що тема про мільйони і партійну касу нова для політичного ландшафту Британії, і для лейбористів зокрема. У 1997 році, пам’ятному для них нищівною перемогою на загальних виборах, партія лейбористів одержала близько мільйона фунтів стерлінгів від власника автоперегонів «Формула-1» Берні Екклстоуна. В обмін на цю послугу було зроблено виняток із закону — для магната зняли заборону на спонсорство спортивних змагань тютюновими компаніями. У результаті скандалу партія змушена була повернути гроші їхньому власнику.

Інцидент на цю саму тему стався вже на четвертому році правління лейбористів — у січні 2001 року. Хтось повідомив журналістам, що якийсь таємничий прибічник ідеалів партії пожертвував у партійну скарбницю два млн. фунтів стерлінгів. Лейбористи опинилися у скрутному становищі: адже саме вони обіцяли своїм виборцям зробити партійну політику «білішою за біле» і навіть прийняли відповідний закон, за яким імена приватних осіб, котрі жертвують будь-якій партії понад п’ять тисяч фунтів стерлінгів, мають оголошуватися публічно, перерахування з-за кордону забороняються зовсім, а кредитування вирішується на комерційних умовах. Аби суспільство могло контролювати подальші відносини між ідейними спонсорами кредиторами-бізнесменами і партією, тим більше правлячою. Зрештою кілька днів тотального пресингу — й ім’я невідомого благодійника було розкрито: ним виявився видавець, мільйонер лорд Хемплін, котрий, до речі, свій титул лорда одержав за сприяння лейбористам двома роками раніше.

Інцидент не переріс у повномасштабний скандал лише тому, що лейбористи володіли на той час ще досить високим відсотком електоральної підтримки. Формальне пояснення було знайдено: закон про прозорість партійних внесків ще не набрав сили. Автор внеску із затримкою в кілька днів усе-таки об’явився. Громадська думка більш-менш заспокоїлася.

Але відтоді минуло довгих шість років. За цей час лейбористи змогли ще двічі перемогти на загальних виборах і кілька разів програти виборчі кампанії до місцевих органів. А також примудрилися обрости чималою кількістю великих і маленьких скандалів різної тематики. І в міру того як лейбористська партія не справлялася з покладеними на неї зобов’язаннями, а кількість її прибічників зменшувалася, супротивники дедалі прискіпливіше розглядали моральну складову в політиці прем’єр-міністра і його команди.

Останній скандал із млявого старту протягом року розігрівся до киплячої кульмінації, якою стали поліцейські допити прем’єр-міністра і навіть короткочасні арешти його сподвижників. Скандал цілком може стати фінальною точкою в кар’єрі британського прем’єра Тоні Блера. Ні, він не залишить посаду з цієї причини, про що сам і попередив. Проте саме підозрілі асоціації про «продаж титулів» ознаменують кінець епохи Блера, а не позитивні досягнення, які, без сумніву, були.

Отже, «справа про 14 млн. фунтів стерлінгів» розгорілася навесні минулого року. Газетярі піднесли історію так, що якісь мільйонери, які бажають стати перами, намагалися надати позику правлячій партії, не порушуючи при цьому закону, і навіть нібито не сподівалися на виплату наданих приватних кредитів. Скарбник лейбористської партії Джек Дроумі запевняв, що абсолютно нічого не знає про таку практику. На що прем’єр Тоні Блер відреагував докірливою фразою, що саме скарбник «має знати про всі надходження до партійної каси». На сторінках газет розгорілася дискусія про законність чи незаконність таких пожертв у фонди партій. Дехто з донорів вирішив «вийти на публіку», щоб обурено пояснити, що кредити давалися не заради корисливої завуальованої цілі, а виключно з бізнес-мотивів і, звісно ж, на справу, «у яку вони вірять».

Аби перекрити скандальну хвилю на самому початку, виконком лейбористської партії пообіцяв терміново розробити нові правила, які сприятимуть максимальній прозорості процесу наповнення партійних кас. А спікер палати лордів лорд Фалконер, за сумісництвом особистий друг Блера, запропонував узагалі заборонити таємні пожертви й позички, і частково заміщати їх надходженнями з держскарбниці.

Зам’яти скандал у правлячій партії не вдалося. Слідство все-таки розпочали, і вже через три місяці, у липні, було заарештовано найближчого сподвижника Тоні Блера лорда Майкла Леві. Саме він відповідав за збирання коштів під час виборчої кампанії лейбористів. Леві з’явився в поліцейську дільницю для допиту, де й був заарештований на один день, а потім відпущений під заставу. Поліцейські стверджували, що арешт Леві був ключовим етапом у розслідуванні, а сам він і його соратники обурювалися зайвими «театральними» жестами, оскільки лорд, заявляючи про свою непричетність, усе-таки не відмовлявся співробітничати з поліцією.

Арешт високопоставленого члена правлячої партії, нехай навіть на один день, здивував самих британців. Проте він стався саме після того, як один із кредиторів виступив із сенсаційною заявою. Британець індійського походження Гулам Нун, найбільший виробник індійських напівфабрикатів, розповів про те, що позичив лейбористській партії 250 тисяч фунтів стерлінгів на вибори. Ніякого криміналу в такому кроці немає, так роблять усі партії в передвиборні періоди. Проте Нун заявив, що саме лорд Леві порадив йому не згадувати про цей кредит у паперах, які подаються на розгляд питань про титули. Невідомо, що спонукало кредитора зізнатися, можливо навіть примітивне почуття образи, оскільки про існування кредиту стало відомо — і Нуну відмовили в наданні титулу лорда.

Як відомо, дворянським титулом у Британії формально нагороджує монарх, сьогодні це королева Єлизавета II. Проте списки кандидатів складаються в уряді. Окрім того, відсутність декларації про кредитування партії не є порушенням закону, і імена кредиторів можуть не оприлюднюватися. Інша справа — добровільні пожертви в партійні каси. Ще в 1925 році в Британії було прийнято закон, який забороняє торгівлю титулами. І з’явився він саме тому, що тодішнього прем’єр-міністра країни, знаменитого Ллойд Джорджа, було викрито в банальному продажі почесних звань і титулів.

Черговий сплеск у справі про титули припав на листопад 2006-го. Тоді до відповіді були притягнуті ключові фігури лейбористської партії. Так, від міністра фінансів країни і найбільш імовірного наступника Блера на прем’єрській посаді Гордона Брауна поліція зажадала письмових показань у справі про титули. Такі самі вимоги були висунуті до віце-прем’єра Джона Прескота й колишнього міністра охорони здоров’я Алана Мілбурна, голови виборчого штабу лейбористів на виборах 2005 року. Браун уже неодноразово заявляв, що, будучи міністром фінансів, він відповідає за фінансовий стан держави і ніяк не міг бути задіяний у процесі наповнення партійної каси. Також як свідки були притягнуті кілька десятків політиків і бізнесменів. Слідство стрімко набирало обертів, і британці почали жваво обговорювати, що незабаром черга дійде до самого Тоні Блера.

Рівно через місяць, у середині грудня, в офіс прем’єр-міністра на Даунінг-стрит прибули слідчі у справі про надання дворянських титулів. Блера допитали як свідка. За повідомленнями поліції, під час допиту прем’єра не було офіційно попереджено про відповідальність за надання неправдивих свідчень. На думку британських оглядачів, цей факт може означати, що поліція не має наміру висувати прем’єр-міністру якихось обвинувачень. Проте, хай там яким формальним був допит, для британської публіки, утім, як і для правлячої партії і її лідера, сам факт його проведення — знакова подія.

Тоні Блер став першим в історії Британії діючим прем’єр-міністром, котрого допитала поліція в рамках слідства. У його попередників також бували проблеми із законом, не без цього. Як найяскравіший приклад згадують сьогодні Девіда Ллойд-Джорджа, прем’єра Британії в 1916—1922 роках. Проте, як кажуть історики, його допитували на посаді міністра фінансів, до прем’єрства.

За першим допитом Блера пішов другий, наприкінці січня, на прохання поліції він довго тримався в секреті. Повідомлялося також, що Блер зустрівся зі слідчими знову на Даунінг-стрит і тільки при стенографісті, без адвокатів. Незабаром з’явилася офіційна заява Скотленд-Ярду, у якій підкреслювалося, що прем’єр-міністр був допитаний виключно як свідок «із метою роз’яснення деяких деталей».

Нині у справі про титули під арештом побувало четверо осіб. Причому згадуваний раніше лорд Леві, відповідальний за наповнення партійної каси лейбористів, був затриманий двічі — у липні й у січні. У цій компанії: ще один великий спонсор лейбористів сер Крістофер Еванс — мільйонер, бізнесмен у сфері біотехнологій, багаторічний спонсор лейбористської партії, Дез Сміт — директор однієї з лондонський шкіл, котрий брав участь в освітніх проектах лейбористів і головний політичний радник прем’єр-міністра Рут Тернер. Арешти були короткостроковими, усіх затриманих відпустили під заставу без висунення обвинувачень.

Поліцію насамперед цікавить, як складалися списки на одержання дворянських титулів, що знали про це керівники лейбористської партії, а також чи мала місце обіцянка титулів в обмін на кредити. Підозра ґрунтується на тому, що усі спонсори і кредитори, які дали лейбористам суми понад мільйон фунтів стерлінгів на виборчу кампанію, потім виявилися кандидатами на одержання титулів. Для опонентів Тоні Блера, і насамперед усередині партії, цей факт свідчить про те, що він обдурив виборців, яким обіцяв установити максимальну прозорість у питаннях партійного фінансування. Прибічники чинного прем’єра говорять, що ця практика — лише частина давно прийнятої процедури.

Справді, лейбористи не приховують, що одержали 14 млн. фунтів стерлінгів як кредити від приватних осіб, які воліють бути не названими. Так само робили й інші партії. Консерватори визнали, що в період останньої виборчої кампанії кредитування їхньої партійної скарбниці досягло 16 млн. фунтів, а третя парламентська партія — ліберально-демократична — одержала аналогічним шляхом 850 тисяч фунтів. Питання в тому, чи дійсно правляча партія одержувала кредити на комерційній основі, чи кредитори таким чином намагалися купити місця в палаті лордів, іншими словами — політичний вплив.

Партія консерваторів, до речі, не поспішає активно звинувачувати своїх політичних опонентів і розкручувати скандал. Із тієї простої причини, що поліцейське розслідування однаково стосується і тих кредитів, за рахунок яких торі організовували свою виборчу кампанію. Тому як свідка на допит було викликано також Майкла Ховарда, який був лідером консервативної партії в період виборів 2005 року. У такий цікавий спосіб сьогодні дві протиборчі політичні сили опинилися по один бік питання. Оскільки і консерватори, й лейбористи однаково залежать від приватних пожертвувань і кредитів, обидві партії мають свою квоту на висування кандидатів для одержання дворянських титулів, і тому звинувачення у прихованих корисливих домовленостях звучать на адресу кожної з них.

Проте для правлячих лейбористів і особисто для Тоні Блера «удар слідством» набагато болючіший, ніж для консерваторів. Як відомо, лейбористи виграли вибори 1997 року не тільки за рахунок правильних гасел і соціально затребуваних обіцянок. А багато в чому ще й тому, що консерватори за 18 років перебування при владі добряче стомили країну численними скандалами. І от на ті самі граблі наступають сьогодні лейбористи. Що, утім, неминуче в ситуації, коли одна політична сила тривалий час перебуває при владі. Відбувається процес, коли запаси стійкості виснажуються, самовпевненість змінює жагу перемоги, а уседозволеність бере гору над пильністю.

Останні соціологічні опитування свідчать про навальне падіння рейтингу лейбористів. Розрив між ними і консерваторами становить 10% на користь останніх. І сьогодні не лише оглядачі й експерти, а й рядові члени правлячої партії кажуть про те, що якщо не відбудуться внутрішньопартійні радикальні зміни, результат наступних парламентських виборів наперед визначений.