Перспективи України в контексті актуальної ідеології Кремля, або Про Лютневі тези Путіна

Навряд чи тільки передвиборними клопотами можна пояснити практично повну відсутність будь-якої реакції українського політикуму на програмне ідеологічне послання політикуму російського, озвучене 7 лютого цього року заступником керівника адміністрації президента, помічником президента РФ Владиславом Сурковим перед слухачами Центру партійного навчання і підготовки кадрів ВПП «Единая Россия» (див. www.kreml.org/media ).

А либонь для нас це вагома подія. Вона не тільки багато що проясняє, у тому числі й у нинішньому контексті україно-російських відносин, а й цілком точно дає дуже конкретні підстави і для серйозного прогнозування їхньої історичної перспективи, і для розробки адекватної стратегії України.

Відразу зауважимо, що зміст доповіді задекларовано як «основні ідеологічні тези», що «в цілому відповідають курсу президента (Російської Федерації. — В.К.)» і є, безумовно, за висловлюванням В.Суркова, «ідеологічним документом президента та партії». Тому вони цілком можуть вважатися Лютневими тезами Володимира Путіна.

Загальне враження: викладено жорстко, практично безапеляційно і конкретно, зрештою — директивно.

Отже, теза перша: Росія — частина європейської цивілізації, а «Росія — це європейська країна».

Що для нас добре, оскільки апріорі Україна тим більш цивілізація європейська й європейська країна, отже, принципове питання — йти чи не йти в Європу — відпадає само по собі навіть у контексті Росії. Залишається тільки визначитися: у Європу разом із Росією чи все ж таки самостійно?! Відкладемо відповідь на це надзвичайно злободенне і практичне запитання на кінець — після аналізу Лютневих тез. Наскільки ж сучасна Росія європейська країна, нехай судять інші європейці.

Теза друга: баланс сучасної цивілізації зміщається у бік уміння переконувати і домовлятися.

Цитую: «вже не можна командувати, нічого не пояснюючи». Тут, мабуть, більше жалкування про об’єктивну неминучість, аніж визнання історичної перспективності спільноти свідомих громадян. Адже цілком очевидно, що це «вже не можна…» стосується не цивілізації європейської, а саме російської, чому і звучить відразу застереження, що дедалі більше число людей мусить приймати ті чи інші рішення «по можливості (!? — В.К.) добровільно». За великим рахунком, це просто перефразування й оскоплення відомої ленінської тези: «держава сильна тільки тоді, коли маси про все можуть судити і на все йдуть свідомо». Зауважимо, що «добровільно» аж ніяк не є «свідомо», а тому така відособлена «добровільність» не виключає, а радше, саме передбачає масове і безсоромне маніпулювання суспільною свідомістю. Справжня ж демократія не задовольняється лише добровільністю ухвалення рішення, а нерозривно пов’язує її з його усвідомленістю, грунтованою на доступній і достовірній інформації. Як справи із цим в Росії, можна однозначно переконатися хоча б за змістом коментарів у російських масмедія наших, внутрішньоукраїнських, подій. Та й аж ніяк не безпідставно, за нервовим зауваженням самого В.Суркова, «доля засобів масової інформації (російських. — В.К.) рясно оплакана світовою спільнотою».

Сучасна ж російська політична еліта знову, як у зовсім недавні часи панування в тому ж геополітичному просторі комуністичної ідеології, закликає і готується «перемагати противника в прямому ідеологічному зіткненні». Зауважимо — перемагати, а не, як щойно декларувалося як чинник «балансу сучасної цивілізації», переконувати і домовлятися: по-перше, не опонента, а противника; по-друге і по-третє, не в ідеологічній дискусії, а саме в прямому зіткненні. І це не обмовка — це концепт, це оголошення нової ідеологічної війни всім, хто «не з нами», про що відразу говориться прямо й відверто: ідеться про ідеологічну боротьбу, опановувати навички, якої і закликає В.Сурков однопартійців.

Мало того! Фактично реанімовано ледь не головне гасло, а точніше, ідеологічний постулат, яким було ідеологічно «виправдано» весь геноцид народів Радянського Союзу і терор у світовому масштабі — про загострення класової боротьби в міру просування радянського народу до соціалізму. Міркуйте самі, от В.Сурков: «у міру розвитку демократії інформаційна боротьба загострюється». За що, запитаємо? За істину?! Ні, за Сурковим, — «за уми». Ясно, що істина тут знову стає монополією лише однієї сторони — влади, й ідеологія правильна тільки одна — ідеологія можновладців. І це та реальність, яку ми в Україні не можемо дозволити собі не знати і з якою ми не маємо права не рахуватися: вона не тільки для внутрішнього, а й для зовнішнього вжитку.

І пряме того підтвердження знаходимо в тезі третій: не комплексувати з приводу Радянського Союзу. Навпаки, забезпечити технологічну, а в суттєвих аспектах — й ідеологічну його спадкоємність, зокрема й досвіду партійного будівництва. Саме тому з двох «найбільших досягнень» Радянського Союзу першим оголошується «потужна ідеологічна робота, яку було розгорнуто в планетарному масштабі». Звісно, мова в автора не йде про реальний зміст цієї роботи, її катастрофічні наслідки як для самої Росії, так і для решти народів колишнього СРСР, для всього світу. За В.Сурковим, «Радянський Союз теж оперував (?! — В.К.) поняттям свободи та справедливості». Як це «тонко»: не маніпулював, а оперував! Мало того, виявляється, що «він уже ніс у собі зачатки демократії, оскільки він її декларував і формулював у словах». Отже (цілком логічно продовжимо В.Суркова), вживання демократичної риторики, причому вкрай цинічне й безсоромне, є чеснотою та прикладом для наслідування новими ідеологічними борцями.

Певне, саме ця риторика і зробила Радянський Союз, як твердить помічник президента РФ, «популярним серед західних інтелектуалів найдемократичнішого штибу», котрі, звісно, й не здогадувалися, як відразу зауважує автор, що «суспільство, яке у нас утворилося тоді, навряд чи можна назвати вільним або справедливим» (сумніви в цьому все ще є!). А історична заслуга Радянського Союзу, знову-таки за В.Сурковим, який лише наслідує апологетів зовсім недавньої державної ідеології, ще й у тім, що він «прискорив гармонізацію соціальних відносин у самих країнах Заходу і тим самим справив благотворний вплив на світовий хід історії». Що, у принципі, правильно . От лише б додати — заради історичної справедливості і в пам’ять мільйонів і мільйонів жертв цього історичного досвіду, — що вплив цей був від супротивного. Що весь світ переконався в безвиході комуністичного вибору і руйнівності ідеології більшовизму, та й імперськості теж.

Утім, В.Сурков закликає не комплексувати з цього приводу. У своїх спробах історично вставити культурно-політичний зміст Росії в європейський контекст («нічим ми не кращі й не гірші за інших») імперський досвід Радянського Союзу фактично виправдовується і канонізується. Особливо показовим тут є морально-етичний аспект запропонованої аргументації: хоч і народилася «у нас у ХХ столітті досить дивна тоталітарна держава», але «ми не були самотні,.. у тій же Європі існувала нацистська Німеччина, фашистська Італія, франкістська Іспанія...». А тому «ми в цьому сенсі не унікальні, і ми не повинні вважати себе якимись ізгоями...».

Як це показово й цинічно водночас: поставити Радянський Союз у такий перелік, але в позитивному контексті! Не те погано, що були світовими негідниками, а те добре, що такі ж були ще! Або: не тому не ізгої, що не були історичними негідниками, що не винищили десятки мільйонів своїх і не занапастили мільйони громадян інших держав у всьому світі — самі чи за нашої активної участі, не призвели до занепаду населення величезної країни і не запаскудили одну шосту частину світового суходолу і прилеглі моря й океани. А тому, що були й інші негідники. І не тому Радянський Союз, твердить В.Сурков, «не заслуговує на якийсь огульний осуд» як держава-ізгой світової цивілізації. А тому що «це все — наші найближчі родичі, це всі фактично ми самі». Тобто фашистська Німеччина — це ізгої, а ми ні — бо це ми. А далі що? Карт-бланш на нове негідництво? Бо у світі й негідники ще не перевелися, і вони залишилися ми.

Згадалося, один відомий західний політичний діяч зауважив, що для комуністичного експерименту треба було б вибрати країну, якої не шкода. Історичний жереб, на превеликий жаль, випав на царську Росію. Експеримент виявився катастрофічним, трагічним насамперед для народів самої Російської імперії та її історичного наступника — Радянського Союзу, дуже драматичним і для всієї цивілізації. Але для чого необхідно його сьогодні фактично виправдувати і навіть звеличувати? — Ще раз із глибоким жалем і величезною стурбованістю стверджую: щоб видати самим собі моральний карт-бланш на аналогічний новий соціально-політичний експеримент, але вже під гаслом «Велика Росія».

Небезпека не в тім, що Росія може стати великою — помагай Боже. Питання в тім, у чому ця велич вбачається і на чому передбачається засновувати, створювати. Як свідчить аналіз даної доповіді (та й багато іншого в новітній російській внутрішньо- і позадержавній практиці), бачиться вона в черговій історичній спробі підпорядкування своїх сусідів і експансії свого впливу без традиційного для Радянського Союзу розбору засобів і методів, а створюватися буде на фактично колишніх постулатах, які історично дискредитували себе, і за катастрофічно застарілими лекалами. Адже недаремно тут відразу й ностальгія за «людьми масштабу Петра Великого», і традиційна для комуністів хвала індустріалізації, що нібито створила економічну міць, «якою ми користуємося до цього часу» — другому, за Сурковим, «найбільшому досягненні» Радянського Союзу.

Та невже ще треба хоч почасти інформованому й критичному розуму доводити, що нинішній відверто убогий стан усього пострадянського геополітичного простору (за винятком, звісно, колишньої Радянської Прибалтики, яка вже дружно опинилася і в НАТО, і в ЄС) є об’єктивним наслідком саме всього історичного досвіду існування Радянського Союзу в усій його сукупності? Що не було б цього дикого за своєю суттю експерименту, невід’ємним елементом якого, зокрема, є й індустріалізація, народи всієї Російської імперії були б на якісно іншому ступені соціально-економічного розвитку. Усе ще треба доводити, що всі реальні досягнення виявилися можливими багато в чому не завдяки, а саме всупереч офіційній ідеології та реальній політиці керівництва Радянського Союзу, і в історичному аспекті, у контексті розвитку цивілізації ці «досягнення» беззастережно демонструють катастрофічну відсталість.

То навіщо ж захоплюватися ідеологічною роботою Радянського Союзу «у планетарному масштабі» й «індустріалізацією», які в сукупності із багатьма іншими «епохальними» акціями і призвели до його, в остаточному підсумку, економічного колапсу і державно-політичного розпаду?

А от навіщо. За цим іде пасаж виняткової щирості й одкровення: «ну, і кому потрібна була така імперія, яка не могла дати своїм громадянам ні хліба, ні видовищ»? Відчуваєте глибину думки? Не те було погано, що імперія, а те, що не дала! Тому, робить висновок В.Сурков, і розпалася. Далі логічно що? Правильно, створимо імперію, яка дасть, тобто правильну імперію. Те, що в громадянському суспільстві і за демократичної організації влади держава не дає, а лише забезпечує умови, за яких громадяни дають собі самі, В.Суркову або не відомо, або просто нецікаво — це руйнує концепт «правильної імперії».

А те, що саме він нині для Кремля найбільш актуальний, свідчить теза четверта: російський народ заплатив непомірно високу ціну за повернення до демократичних цінностей. Або, за В.Сурковим, «утрата територій, утрата населення, утрата величезної частини нашої економіки — це жертва, це ціна». А далі ще конкретніше: «втратили півкраїни, півнаселення, пів-економіки тощо». Саме так — не ми знайшли свою землю, на якій народилися і ми, і наші діти, і онуки, де спочивають наші предки, а її втратив інший народ. Не ми стали легальними власниками частини створеного нашими попередниками і нами надбання, а його «загубив» інший народ. Нарешті, не ми знайшли самих себе за божим і міжнародним правом, узявши на себе водночас й історичну відповідальність за свою власну долю, а нас втратили, «загубили» — як ту ж територію, заводи, фабрики й інші складові економіки. Чого тут стосовно нас більше — зневаги чи цинізму, міркуйте самі.

І виникає цілком логічне запитання: що ж далі? Спроба повернення втраченого, історичний реванш? А що для цього потрібно? Відмовитися від цього історичного вибору, від цих самих «демократичних цінностей»? Якщо вже вони так «непомірно» дорого обійшлися. І чого можна чекати від влади, яка таке привселюдно декларує фактично на найвищому рівні, і від народу, який їй повірить і справді відчує себе жертвою, та ще й у таких масштабах? ?

А от, щоб точніше уявити собі, що це за влада, в чому її ідеали, який світогляд, саме час проаналізувати тезу п’яту: необхідно створювати ефективну еліту, або «провідну верству».

Тут маса «новацій» і одкровень, які починаються з геть неприкритої апологетики В.Путіна та його команди (до якої, власне, й належить В.Сурков). Саме вони, за В.Сурковим, і є саме та нова еліта, яка здатна врятувати Росію. Залишилося тільки, зауважимо, небагато — переконати в цьому саму Росію, але не з допомогою політичних боїв і маніпулювання добровільністю прийняття такого рішення, а саме шляхом забезпечення можливості «про все судити і йти на все свідомо».

Отже, одним із найважливіших досягнень Росії 90-х безапеляційно оголошують прихід до влади нової еліти на чолі з В.Путіним. А одним із головних висунутих цією новою елітою імперативів — «диктатуру закону». Для будь-кого, хто хоч почасти знайомий із теорією держави і права — так, саме права, а не закону, — «оголошення про диктатуру закону» нічого, окрім обурення і принципового неприйняття, викликати не може. Адже для чого потрібен такий концепт? Щоб верховенство права підмінити верховенством влади. Адже право є похідним від народного суверенітету, а закон — від влади. А тому диктатура закону й є фактично диктатура влади.

По приклади далеко ходити не треба — усього лише в той же Радянський Союз 30-х років минулого століття. Адже що є канонічне визначення радянського права, озвучене відомим «правознавцем» А.Вишинським, яке безпосередньо випливає з марксизму-ленінізму і легалізоване на Першій всесоюзній нараді радянських юристів 1938 року? Те, що визначає його як «виражену в законі волю правлячого класу»? Хіба це не апофеоз верховенства влади (тієї ж волі) над правом? Згадаймо тут Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. — «закон — є вираження загальної волі», а не волі влади.

Відмовилася від верховенства влади над правом нова російська еліта? Ні! Навпаки, вона його демонстративно позначила, проголосивши «диктатуру закону». І тут уже пряма, але не технологічна, а саме ідеологічна, світоглядна спадкоємність радянської імперії, яка, згадаймо В.Суркова, так і не дала ні хліба, ні видовищ. Як виявилося, і не могла дати, будучи імперією — по-перше, такою, що грунтується на антилюдській ідеології й реалізує її — по-друге. Тепер нова російська еліта має намір здійснити власну, за своєю суттю аналогічну, спробу. Для чого вкотре і знадобився концепт верховенства влади, виражений у «новаторській» формулі: суспільство «має бути правовим і має грунтуватися на законі». Що насправді означає: правове суспільство — це не те, що засновано на праві, а те, що засновано на волі влади і що автоматично ставить владу над правом.

Мало того, тут же ми зіштовхуємося з іще одним реміксом марксизму-ленінізму — класовою теорією суспільства, але в сучасній російській інтерпретації. У доповіді говориться про два нові суспільні класи: «лідируючий клас», тобто еліту, і «клас агітаторів», тобто орден ідеологічних мечоносців.

Зауважимо, що комуністична ідеологія ніколи не розглядала управлінську когорту як окремий, самостійний клас. Свого часу за висловлення такої ідеї можна було отримати в кращому разі чималий строк у ГУЛАГу. А от В.Сурков, наситившись «позитивним» досвідом Радянського Союзу, твердить, що завданням будь-якого суспільства, у тому числі і сучасного російського, є створення і відтворення «ефективного лідируючого класу» і — російська «новація» — класу професіональних агітаторів. Це не просто марксизм у більшовицькій інтерпретації. Це, безумовно, його «творчий» розвиток на потребу сучасної політичної влади Росії. Але розвиток, який, хоч як це парадоксально, надзвичайно точно відбиває суть еволюції взаємин власності в Росії і фактично вже сформований політичний режим. Справді, коли згадати канонічне визначення класів, то виявиться, що сучасна російська політична номенклатура, організована різними механізмами в нову «керівну і керуючу» ВПП «Единую Россию», цілком може розглядатися і характеризуватися саме як соціальний клас. І тут навіть не рятує його відносна нечисленність — і за своїм відособленим становищем у суспільному поділі праці, і особливо за обсягом і характером присвоєння суспільного продукту — це (даруйте за тавтологію) класичний клас.

От що фактично і мається на увазі під викладеним В.Сурковим концептом «нової еліти» — чергова узурпація влади, присвоєння народного суверенітету.

Щоб не бути голослівним, звернімо увагу на тезу шосту: вдосконалювати управління «керованою демократією».

Починається вона дуже влучним і знову мимоволі відвертим пасажем В.Суркова: «Президент повертає реальний зміст слову «демократія» всім демократичним інституціям». І знову ті ж граблі російської ментальності й історії — не народ творить громадянське суспільство шляхом створення та розвитку, надання демократичної якості його інституціям, у тому числі й інституціям влади, зокрема й інституту президента Росії. А саме президент «повертає зміст», а простіше кажучи, дарує демократію «всім демократичним інституціям». Ідеологічний апофеоз «керованої демократії» (або освіченої монархії, або ліберальної імперії — хто їх уже розбере)! Скільки в цьому традиційної російської схильності і готовності до тоталітарності, імперських фантомних болів, а скільки, власне, демократії, міркуйте самі.

У цей же контекст органічно вплітається й такий «постулат»: «Головний принцип демократичного суспільства — воно влаштоване і грунтується на думці більшості». І де ж у західної політичної думки таке розуміння демократії? У творців англійського парламентаризму з його реальними, невід’ємними правами меншості? У Жан-Жака Руссо з його концепцією держави як суспільного договору? У авторів теорії природного права? У ідеологів Великої французької буржуазної революції з їхньою ідеєю невід’ємних прав людини і громадянина? У батьків-засновників північноамериканської державності? Звісно ж, ні. Це, радше, саме від ідеології більшовизму з його горезвісним принципом демократичного централізму. Звідти ж, від ідеології більшовизму, і «розвиток внутрішньої дискусії» у ВПП «Единая Россия», але «не на шкоду партійній дисципліні», і надання їй «загальнонаціонального» характеру з «синтезуванням різних (?! — В.К.) інтересів», де «є місце і бізнесменам, і робітникам, і вчителям, і лікарям, і військовим». Як і завдання створювати на професіональній основі «постійні групи з пропагандистського забезпечення боротьби з політичними противниками». Мало того — «цілого класу агітаторів,.. які одержують за це зарплату, котрі з ранку до вечора думають про те, як насолити конкурентам, як їм заперечити, як їх поставити в дурне становище. І тільки так можна здобути перемогу в політичній боротьбі». І, нарешті, «партія мусить бути дверима», природно, у владу. Ну, чим не КПРС новітнього російського політичного розливу? І що, ми хочемо чи повинні до цього приєднатися? В ім’я чого?!

Заслуговує на оцінку і ще один посил, який з’явився в контексті ролі бідності в суспільстві: «рентабельність демократії не для всіх ще очевидна». Пам’ятаєте раніше, «імперія не дала»? Той же споживацький підхід! І мови немає про те, що демократія необхідна й неминуча, що вона є похідною й результатом утвердження та розвитку природних громадянських і політичних прав людини і громадянина, гносеологічне і культурне досягнення цивілізації до початку третього тисячоліття від Різдва Христового, нарешті, це історично логічний продукт і умова розвитку суверенітету особистості в умовах державності. Як і про те, що історична причина виникнення й існування демократії полягає не тільки й не стільки в її економічній «рентабельності», а в її історичній прогресивності щодо всіх аспектів соціального буття. І що досягнення духу демократії пріоритетні для всякого розвиненого суспільства, і саме вони є умовою і стимулом прогресу, у тому числі й економічного.

А от якщо логічно продовжити В.Суркова, матимемо: демократії має бути стільки, наскільки це «рентабельно». А «рентабельність» цю вимірюватиме й оцінюватиме, визначатиме її рівень зрозуміло хто — «ефективний лідируючий клас». Черговий апофеоз усе тієї ж «керованої демократії», відповідно до якого демократія — це не форма самоорганізації суспільства, а форма організації суспільства владою. Що знову-таки є суть відображення і наслідок верховенства влади над правом.

Усе це не що інше, як спроба реанімації та пролонгації історично дискредитованої практики створення офіційної ідеології та масового маніпулювання свідомістю в радянській імперії. І тому можна цілком погодитися з В.Сурковим, що «політика президента Путіна ясна». Зауважимо, навіть ясніша від ясного.

Співвіднесемо все це із європейською концепцією «демократії консенсусу». І от із цим ідеологічним «новаторством» сучасна російська політична еліта самонадіяно зараховує Росію до європейської цивілізації, твердячи, що Росія — «культурно-політична частина Європи»? А наші «заєдинники» саме з цим світоглядним російським багажем вважають за можливе в ту ж Європу рухатися?

Що ж із цього випливає для нас, для України?

Із чим справді не можна не погодитися, то це з твердженням В.Суркова, що «дві стратегічні умови повинні забезпечити (Росії. — В.К.) довгостроковий, сталий розвиток — демократія та суверенітет». Що собою являє концепція демократії в сучасній офіційній російській інтерпретації, ми щойно побачили. Суверенітет же Росії має претензії де-факто поширитися далеко за межі її міжнародно визнаних кордонів і всупереч законним інтересам багатьох народів. А тому мова не про Росію — про Україну. От нашим би політикам у своїй основній масі перейнятися цією думкою! Особливо тим, хто готовий знову об’єднуватися з тією ж Росією аж до втрати власної державності. Ну чому, поясніть, Росії потрібні демократія і суверенітет для «довгострокового сталого розвитку», а Україні — ні?

Усім, хто надалі жадає кинути вкотре під ноги Росії український суверенітет, пропоную записати і назавжди запам’ятати ці слова В.Суркова (даруйте за довге цитування, але точніше й відвертіше не скажеш): «Коли нам кажуть, що суверенітет — річ застаріла, як і національна держава, ми повинні все-таки задуматися, а чи не розводять нас? Бути самостійною нацією просто вигідно. Якщо ми не будемо управляти собою самі,.. нам залишатимуть на життя стільки, скільки вважають за потрібне,.. а не стільки, скільки хотіли б залишити у себе ми». І ще: «Суверенітет — це відкритість, це вихід у світ,.. це політичний синонім конкурентоспроможності». І, нарешті, як то кажуть, ніби в око вліпив: «... із нас хотіли б зробити службу безпеки з охорони їхнього трубопроводу, що проходить по нашій території». Це він з приводу Росії. З приводу України концепт, як відомо, діаметрально протилежний.

Звісно, можна знову впасти в холуйство й апріорі сприйняти всю викладену далі В.Сурковим чергову шовіністичну маячню про те, що саме «руські, росіяни вже 500 років є державотворчим народом». Тільки от запитання — хто все ж таки ця «богообрана» нація, «звикла до державності», — руські чи ж росіяни? Треба якось чіткіше визначитися з цим ексклюзивним на всьому просторі колишньої Російської імперії та її історичного наступника — Радянського Союзу — «носієм державної ідеї», перш ніж робити уїдливі зауваження з приводу його відмінності «від наших багатьох друзів по Радянському Союзу і багатьох інших країн». Руські чи ж усі народи, які входили до складу Руського царства і Російської імперії — і українці, і поляки, і фіни, і білоруси, і народи Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, Крайньої Півночі та Далекого Сходу, тобто — росіяни?! До речі, адже й імперія офіційно була не «Руська», а саме «Російська»!

Але, може, йдеться тільки про росіян у межах Російської Федерації, а отже, колишньої РРФСР? Хто ж тоді був росіянами всі 500 років? А як бути з державністю СРСР? Її творила лише РРФСР? Котра навіть не була членом ООН, на відміну від України та Білорусі! І як, нарешті, бути з концепцією, що виникла в ідеологів такого милого В.Суркову Радянського Союзу, «нової історичної спільноти — радянського народу», який — із позицій міжнародного права — і був державотворчим у СРСР і складався з дуже багатьох народів, які, за Сурковим, «не мають навичок державного існування»? Це як — вони існували поза державністю СРСР чи за них її створили й постійно відтворювали благодійні, вкотре, руські?!

Цілком очевидно, що для В.Суркова і нової кремлівської «еліти» що руські, що росіяни — з історичного погляду одне й те саме, через кому. А з практичного — так зручніше не для наукового, звісно, аналізу, а для маніпулювання суспільною свідомістю Росії: коли необхідно зіграти на руському націоналізмі — говоритимуть про руських як державотворчу націю, а коли на російському шовінізмі й імперськості — про росіян.

Але у кожному разі можна досхочу поглумитися з тих, хто сьогодні вже ніяк не росіяни, котрих, пам’ятаєте, «втратили». Це, звісно, за В.Сурковим, недоумки, народи другосортні, своєї державності не варті і на неї не здатні. «Їм багато думати не треба», оскільки ними опанувала ідея «вступу в Євросоюз». У них, як твердить В.Сурков, «у Москві не склалося», а тому «біжать до іншого хазяїна», і «були провінцією однієї країни, стануть провінцією іншої». Ах, яка гама емоцій! І відвертий снобізм, і роздратованість, і розлюченість, і примітивні ревнощі покинутого партнера, і комплекс ураженості, і жага історичного реваншу. Ну, чому б, справді, не бігти нам до Росії, із її верховенством влади над правом, «керованою демократією», імперськими фантомними болями та голими амбіціями? У країну, де, як твердить той же В.Сурков, «структурна перебудова економіки… страшенно затяглася і рано чи пізно... але дадуться взнаки і величезні державні витрати, і неефективна бюджетна сфера, і слабкий розвиток передових галузей економіки»?! І куди ж нам стратегічно рухатися: у ліберальну Європу чи в країну, де правляча еліта оголошує лібералізм черговим «мракобіссям»?

Безумовно, нам слід скористатися внутрішніми рекомендаціями В.Суркова про те, що «у деяких галузях задля збереження суверенітету необхідний переважний вплив національного капіталу», а «ПЕК, стратегічні комунікації, фінансова система, оборонна сфера мають бути переважно російськими (для нас, отже, українськими. — В.К.)». І про те, що в контексті глобальної економіки треба брати участь у «складі мультинаціональних корпорацій... а не
транс-, над- і позанаціональних (це до питання про ЄЕП із його наднаціональними органами. — В.К.)».

Але найважливіше й найвідвертіше тут — висновок: «економічне майбутнє не в зникненні великих націй, а в їхньому співробітництві». Зрозуміло, що росіяни з числа «великих» — а такі «прості» нації, як українці, білоруси, решта «друзів по Радянському Союзу», не кажучи вже про «інших шведів», таке економічне майбутнє, за Сурковим, навряд чи мають. Вони, певне, неминуче мусять стати «провінціями» великих націй. При цьому нинішній Кремль Україну бачить, звісно ж, провінцією своєї.

Саме тому такою однозначною й категоричною є оцінка В.Сурковим спроб ряду «друзів по Радянському Союзу» принципово змінити якісність своїх владних еліт, що чомусь (!) автоматично зачепило й суть взаємин цих країн із Росією. Ні, не зміна еліт турбує Мінськ, Москву, Астану та ін.: підуть одні персоналії — прийдуть інші, домовляться. Головне, щоб якісність цих еліт не змінювалася і суть споріднених російському політичних режимів, які вони відтворюють, теж. Головне, не дозволити створити історичний прецедент, показати якісно іншу — і потенційно набагато продуктивнішу — соціально-політичну альтернативу.

Саме тому таке чітко антагоністичне, до істерики, неприйняття ними наших подій, які чудово показують: народ України зробив історичну спробу кардинально змінити парадигму свого суспільного устрою — верховенство влади замінити верховенством права. Так, поки що спробу не зовсім вдалу, незавершену. Але що геть незаперечно — він став на цей шлях, який виявився життєво небезпечним не тільки для національної політичної еліти, а й для багатьох пострадянських еліт, насамперед — нинішньої російської.

Що цьому планує протипоставити нове кремлівське керівництво? Створення зрілого громадянського суспільства? Культивування такої, що виходить від громадян і похідної від невід’ємних громадянських і політичних прав кожного росіянина, тобто справжньої демократії? — Ні! За Сурковим, «є тільки одні ліки... — формування національно орієнтованої провідної верстви». Або «ефективного лідируючого класу».

Десь у середині доповіді Сурков справедливо зауважує, оцінюючи реальність пострадянських російських досягнень: «ось так ми і живемо між спадщиною й авансом». Це в матеріальному розумінні. А в ідеологічному, зауважимо, — між минулим і… минулим. Між російсько-радянсько-імперським минулим і прийдешнім неминучим крахом імперсько-радянсько-російських потуг нових «кремлівських мрійників».

Критикуючи своїх начебто політичних опонентів — партію «двох кроків назад» або ж, за визначенням В.Суркова, «ізоляціоністів», він твердить, що їхній прихід до влади призведе до виникнення «погіршеної копії радянської, недорадянської, бюрократичної держави, причому навіть без радянської величі (під величчю Радянського Союзу, певне, слід розуміти ядерні м’язи, а не рівень життя громадян Верхньої Вольти? — В.К.)». Що, у принципі, правильно. Як і те, що «це просто буде сміховинна пародія…»...

А до чого неминуче призведе спроба реалізації Кремлем «нових», як виявилося, не дуже добре забутих, старих концептів? Хоч як це сумно і небажано, але переконаний — до тієї ж пародії. Але аж ніяк не до сміховинної, а вкотре у російській історії — до трагічної. Про будь-яку велич, нехай навіть «радянську», тоді й мови не буде, бо саме тоді не «ізоляціоністи», як це пророкує В.Сурков, а саме новоявлені кремлівські ідеології приведуть «націю до демографічної катастрофи і до політичного краху».

Росія на початку нового глобального експерименту — «великого стрибка» на основі старої ідеології. Його концепти офіційно задекларовані. Змістовно вони реакційні, а тому історично безперспективні. І не можна утриматися, щоб не вигукнути: невже її, Росію, справді знову до такої міри не шкода? Вирішувати, звісно, самим росіянам.

А до чого тут ми — українці, молдавани, білоруси, народи Кавказу та Середньої Азії? Чому ми знову повинні виявитися заручниками свого історично-географічного сусідства?!

Характерний для Росії дванадцятирічний цикл демократизації закінчено. Це вже історичний факт, який і засвідчив, гадаю, сам того не бажаючи, В.Сурков, представивши на загальний огляд (звісно, із «найвищої» санкції) концепти квазінової кремлівської ідеології. Квазі — тому що за суттю своєю це ідеологія історичного реваншу, замішана на світоглядному смітті, уже відкинутому цивілізацією. Попереду черговий етап російської політичної, і не тільки, реакції. Цікаво, що сам В.Сурков характеризує стан Росії, який передував приходові В.Путіна та його команди, як «затягування агонії радянської системи». На жаль, це була ще не агонія. Агонія почнеться саме тепер, коли її, радянську систему, нова російська еліта спробує реанімувати, і до чого вона, як засвідчив аналіз Лютневих тез, фактично і приступила.

А тому, принаймні, у середньостроковій перспективі нам доведеться мати справу з державою, яка не тільки демонструє реакційну риторику, а й реалізує чергову войовничу, агресивну ідеологію, про небезпеку якої не можна не знати, про механізми протидії якій не можна не замислюватися і які не можна не реалізовувати. Протистояти цьому поодинці, звісно, можна, але дуже важко. Ми просто зобов’язані шукати в ньому союзників. А вони обов’язково позначаться, і дуже скоро: цивілізаційна небезпека такого ідеологічного реваншу Росії неминуча і незабаром стане всеочевидною. Це до питання, позначеного на початку цієї статті: у Європу разом із Росією чи все ж таки самостійно?