ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ МІСЬКОЇ ВЛАДИ УСІМ МІСТАМ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Міська влада: політика і самоврядування

У нас є негласна «шкала успіху»: ми оцінюємо успішність кар’єри будь-якого політика з погляду його шансів обійняти ту чи іншу посаду в центральних органах влади. І така шкала успіху дозволяє говорити, що депутат міської ради перебуває на останньому рівні, де політики вже немає або вона є похідною від політики, здійснюваної на національному рівні.

Неважко помітити, що в основі такої думки лежить ставлення до політики як до ієрархічної системи. Опинившись у полоні цих міфів, ми підмінюємо політику управлінням. Тому вважається, що міська влада підпорядкована ієрархії державного центру й не може пов’язуватися з глобальними і національними процесами інакше, ніж тільки через центральну владу. І хоча ми знаємо, навіть із власного досвіду, що в різних містах України зі сталою періодичністю виникають конфлікти між міською владою та обласною (вона ж частина загальної вертикалі влади), пояснюємо це поганими особливостями психології міських лідерів і не добачаємо за такими конфліктами об’єктивної суперечності. Міста ніколи не були й не будуть частиною вертикалі виконавчої влади. Інакше кажучи, місцеве самоврядування, навіть за відсутності адекватного законодавства, завжди протистоятиме владі центральній. Більше того, розвинене самоврядування починає ефективно конкурувати з центральною владою не лише у сферах, пов’язаних з організацією життєдіяльності населення, а й у тих, які традиційно вважаються прерогативою держави, — у створенні інфраструктур, умов для інновацій, у залученні інвестицій. Часто окремі міста інтегровані у світову економіку значно глибше, ніж їхня країна. При цьому, звісно, я маю на увазі не будь-яке самоврядування, а самоврядування міське. Саме місто є таким утворенням, яке дозволяє самоврядуванню стати самостійним і самодостатнім суб’єктом розвитку власної території. Саме в містах сьогодні зосереджено «критичну масу» представників самостійних верств, що сформувалися не завдяки близькості до центрального апарату розподілу національних благ. Ці верстви самі визначають вимоги до розвитку і вважають себе інвесторами цього розвитку. Місто й демократія — поняття споріднені. Держава часто асоціюється з тоталітаризмом. Ось чому ми обговорюємо перспективи місцевого самоврядування не тільки в рамках забезпечення життєдіяльності громадян. Ми розглядаємо міську політику як плацдарм для появи нової політичної культури. Ми розглядаємо розвиток українських міст, особливо ж Києва, як основу для процесів міжнародної комунікації та інтеграції у світовий простір, конкуренції за участь у проектах, що визначають нові цикли технологічного розвитку цивілізації.

Держава забезпечує тільки відтворення,
а розвиток — міста

Позиція нового погляду на місто з’являється всередині кризи державної організації світу. Країна вже не є адекватним для світового процесу розвитку простором комунікації та самоідентифікації еліти. Процеси експансії, властиві міждержавним відносинам, не мають нічого спільного з містами. Міста будують процеси обміну й інфраструктурного розвитку. Місто забезпечує розвиток, але технологія цього розвитку принципово відрізняється від розвитку держав — міста всмоктують у себе все нове, створюють особливий «поживний бульйон» для розвитку всього, що може рухатися самостійно і приносити багатство місту. Держави розвиваються шляхом експансії і стримування. У певному сенсі ми можемо стверджувати, що вибір між політикою міською та політикою національною відбувається на світоглядному рівні.

Саме міста, без посередництва країн, формують світову інфраструктуру транспорту, зв’язку, фінансів, освіти, інновацій, науки. Ця інфраструктура розвивається вже не за державним і не за національним принципом, а за принципом взаємодії багатьох культур.

Країни ж тільки пристосовують цю нову структуру світу під своє старе ставлення до світу як до конструкції з національних держав. У цьому сенсі країни починають програвати містам. Світовим ресурсом стають міста. Країни вже не займаються навіть створенням умов для виробництва — захист національних виробників (інтересів), збалансований (керований) розвиток, обмеження процесів міграції та багато іншого — фрагменти ідеології стримування, що лежить в основі будь-якої державної політики. Це створює особливу системну ситуацію кризи в Україні. Коли вся державна машина захищає і відтворює рештки того, що залишилося від Радянського Союзу, а нового ця система не може дати, оскільки історично створювалася для збереження, а не для розвитку й інновацій. Прорив можливий тільки в містах, а міста ще слабкі, самостійні міські верстви не усвідомили своєї місії, тож самі часто самовизначаються як нижній рівень керівництва в державі.

У нашій країні основні бюджетні гроші заробляються в містах, а центральна влада безперервно вилучає ці гроші, позбавляючи міські інфраструктури можливості оновлюватися. У такий спосіб держава постійно підриває самодостатність міст, витрачаючи зароблені ними гроші неефективно. Тобто міське самоврядування фінансово виграє в представницької центральної влади, але, не маючи важелів управління, програє політично.

Міста — глобальна інфраструктура світу

Не країни, не транснаціональні корпорації й не об’єднання, що стоять над країнами, створюють майбутній глобальний світ, а міста. Сьогодні можна сказати, що розвиваються вже не міста, а через них — світова інфраструктура. І точками кріплення світового розвитку до території є міста. Цей інфраструктурний зв’язок з іншими містами розвиває міста як вузли цих інфраструктур.

Міста сьогодні — не просто концентрація різноманітних ресурсів: людських, культурних, фінансових, інфраструктурних, організаційних. Ці ресурси організовані в загальносвітову мережу. Ми тут маємо справу з новим ресурсом усередині нової структурної організації світу.

Якщо ми хочемо бачити Київ світовим містом, то він має бути пристосований для життя і праці будь-якої людини планети. Місто від початку мислиться як полісистема, на відміну від держави, яка постійно прагне до моно- чи гомостану. Я не беруся стверджувати, що нова міська еліта Києва у змозі взяти на себе відповідальність за розвиток і включення столиці в світову інфраструктуру. Але я переконаний: такий шанс у городян є, й реалізовувати його можна саме з допомогою міської політики.

Отож, питання для міської еліти стоїть так: або вона бере участь у світовій конкуренції, або вона взагалі ніде не бере участі. Світова інфраструктура і є предметом для роздумів на міському рівні.

Вихід із кризи на рівні країни неможливий, тому міста отримують шанс запропонувати такий вихід. Столичній еліті тим паче потрібно зрозуміти, що вона розвиває не столицю-місто для країни серед інших країн, а місто-столицю в світовій мережі міст.

Еліта — це люди, котрі мають «довгу» волю, а не «мертву хватку»

Уперше в соціології еліта починає описуватися як частина правлячого класу (рівня), пов’язана особливим способом кооперації й комунікації між різними соціальними позиціями. Еліта з’являється тоді, коли в одному просторі ухвалення рішень одночасно опиняються політики (державні службовці), вчені (інженери) й бізнесмени (інвестори): вчені продукують ідеї, політики забезпечують організаційні умови, а бізнесмени навчаються на цьому заробляти гроші й оплачувати перших і других.

Що ж маємо зараз у країні й у місті?

Сьогодні роль еліти виконують представники бізнесу. Олігархи — це ті ж самі бізнесмени, лише в квадраті. Вони уявляють місто чи країну як старе господарство, яке треба розподіляти. Усе, що реалізується, має давати швидку й відчутну вигоду або прибуток. Напрями розвитку міста задаються лише активністю бізнесу, і в цьому проблема. Втрачається стратегічний підхід до розвитку міста, а отже до розвитку взагалі. Чиновники також не забезпечують розвитку. По-перше, частина їх перетворюється на бізнесменів. По-друге, вони не можуть сформувати сферу публічної політики через традиційну недовіру міської громадськості. По-третє, світові процеси інфраструктурного розвитку міст перебувають поза полем їхнього зору, оскільки вони зайняті господарюванням.

Роль учених, істориків, архітекторів у міських процесах зменшилася неймовірно. Нам потрібен сильний гуманітарний розвиток міста, а це наука й освіта. Еліта передбачає особливу форму комунікації та взаємодії різних соціальних груп. Міська еліта принципово не провінційна. Національна еліта переважно провінційна.

Україна — не сільськогосподарська країна, бо 70% населення країни живе в містах. Бути сільськогосподарською країною — означає бути поза світовими тенденціями. Коли ми дивимося на цифри та структуру ВВП, то розуміємо, що теза про сільськогосподарність нашої країни — обман. Машинобудування, технології, інформаційна структура — це міські продукти, продукти міського мислення.

При цьому політична національна еліта в Україні — переважно сільська з походження. Хоч би що будували представники з сільським походженням, у них однак виходить провінція. Перспективи для наступної міської влади — мислити місто у світовому масштабі.

Малі, порівняно з країною, масштаби міст дозволяють здійснювати системні дії, і ці дії керовані. Тобто в міста є реальний шанс зрозуміти викладені проблеми, створити умови для їх розв’язання, забезпечити розвиток і вивести країну з кризи.