Перехресне страхування

Поділитися
«Є така партія!» — саме так, просто і дохідливо, на Першому з’їзді Рад Ленін заявив про претензії більшовиків на всю повноту влади в Росії...

«Є така партія!» — саме так, просто і дохідливо, на Першому з’їзді Рад Ленін заявив про претензії більшовиків на всю повноту влади в Росії. Українські комуністи на роль єдиної правлячої партії всерйоз уже давно не розраховують. Їхнє завдання скромніше. Висловлюючись футбольною мовою, — залишитися у «вищій лізі» вітчизняної політики. За три тижні до виборів Петро Симоненко розвинув неймовірну політичну активність: він їздить по країні, спілкується з виборцями, викриває інтриги Банкової — реальні та уявні, висуває ультиматуми і сипле ініціативами. І все це лише з однією метою. Довести, що така партія, як КПУ, «досі ще є». І не збирається зникати з політичної карти країни навіть після голосування 30 вересня.

Атака клонів

Нинішній сплеск активності — спроба надолужити згаяне за літні місяці. У приватних бесідах лідери комуністів зізнаються, що дотепер виборча кампанія КПУ була надто в’яла і невиразна, щоб назвати її успішною. Найбільш відверті погоджуються з тим, що дали себе приспати політтехнологам, котрі запевняли, що рейтинг партії зросте мало чи не автоматично, гарантуючи не тільки потрапляння до Верховної Ради, а й присутність у правлячій коаліції. Тому жодними новинками здивувати виборців навіть не намагалися.

На відміну від 2006-го, не було роликів із накачаними хлопцями і юними танцівницями, молодь не намагалися переконати в тому, що «комунізм — це круто», а людям з освітою не нагадували про ліві переконання великих поетів і художників. Кажуть, що Симоненко надовго запам’ятав єхидні прохання журналістів прочитати «щось із Неруди», тому поле фантазії політтехнологів істотно обмежили, і тепер про його розмах можна судити хіба що за циклопічним плакатом на фасаді київського заводу «Більшовик» із закликом обрати «чесну владу». Втім, претендентів на звання «чесної влади» вистачає і без Симоненка з Мартинюком. Та й заклик комуністів «боротися з диктатурою» — після ста років затятої боротьби за «диктатуру пролетаріату» — не сприймається як переконливий. А от опоненти з тактикою і стратегією вгадали.

КПУ (оновлена) намагалася відібрати голоси в Симоненка ще в 2002-му. Авторами технології називали то Віктора Медведчука (версія ахметовської «Сегодня»), то Василя Хмельницького (варіант, висунутий «Робітничою газетою»). Правда, тоді популярність «канонічної» Компартії була на порядок вищою, і втрата півтора відсотка не видавалася значною. Можливо, тому проект визнали нерентабельним, і в 2006 році про «оновленців» ніхто навіть не згадав. Та й не до них було ні Медведчуку, ні Хмельницькому. Тепер, схоже, КПУ(о) знайшла нових покровителів, і стара технологія виявилася цілком ефективною. До того ж, на лихо «прототипу», «клон» отримав у виборчому бюлетені перший номер (у «канонічної» КПУ — тільки тринадцятий), і соціологи — які, щонайменше, співчувають БЮТ і Блоку Литвина, — заговорили про падіння рейтингів комуністів.

Не виключено, звісно, що експерти видають бажане за дійсне. Але верхівка Компартії справді занервувала. А Симоненко не знайшов нічого кращого, як запропонувати іншим лівим силам негайно об’єднатися і... відмовитися від участі у виборах, закликавши своїх прихильників проголосувати за КПУ. Мовляв, «усім зрозуміло, що соціалісти не проходять до парламенту, не пройдуть і прогресивні соціалісти та інші партії, у тому числі партії-провокатори — оновлені комуністи. Крім Компартії, жодна не пройде».

Можливо, лідер КПУ хотів таким чином продемонструвати впевненість у власних силах. Але вийшло все з точністю до навпаки. Якщо комуністам настільки терміново знадобилися голоси інших лівих, мимоволі закрадається підозра, що «власних» голосів їм таки бракує. При цьому союзників уперше настільки відверто, висловлюючись словами мультяшного героя, закликають до «спільної праці на мою користь». Насправді у здійсненність власної ініціативи не вірив, напевно, і сам Симоненко: надто давно і добре він знає Олександра Мороза і Наталю Вітренко, аби сподіватися, що вони так легко погодяться вийти з виборчих перегонів. Тому навряд чи здивувався, що соціалісти чемно (мовляв, вибори покажуть, у кого яка підтримка), а ПСПУ — не дуже (за словами Вітренко, їй «огидно спостерігати, як ті, хто сам не зміг, заважають іншим») пропозицію комуністів відхилили.

Дружній шантаж

Втім, заклик до лівих — не єдина «інтеграційна» ініціатива Симоненка. Лідер КПУ звернувся з офіційною пропозицією і до Партії регіонів — ні, не відмовитися від участі у виборах на користь Компартії, а підписати угоду про створення майбутньої урядової коаліції, не чекаючи 30 вересня. У тому, що єдино необхідний для країни варіант такої коаліції — червоно-синій — у головного комуніста сумнівів немає. А поспішати з укладенням союзу Симоненка, за його власними словами, змушує не загроза програшу його партії на виборах, а активні спроби президентського оточення створити широку коаліцію на базі ПР і «НУ—НС». У щирість заяв нашоукраїнців про те, що вони згодні на союз тільки з БЮТ, а регіоналів — про небажання домовлятися з помаранчевими, лідер КПУ не вірить.

Втім, не вірити йому вигідно із цілком практичних міркувань. Вимагаючи від Януковича якнайшвидшої відповіді, комуністи не просто страхуються на випадок невдачі. Нехай і з запізненням, але вони демонструють рішучість, послідовність і навіть принциповість. Тим більше що в угоду про створення коаліції вони збираються включити весь набір своїх перед­виборних гасел — від настільки модних нині «соціальних ініціатив» до державного статусу російської мови. Усе це дає КПУ змогу відбиватися від обвинувачень з боку «клонів», одночасно схиляючи на свій бік частину «регіональних» виборців, незадоволених поступливістю лідерів ПР.

Це, до речі, добре розуміють і керівники біло-синіх. Можливо, тому й згадали про, здавалося б, забуті ідеї референдумів щодо НАТО і мови. Інша річ, що такі ініціативи тільки мобілізують електорат помаранчевих партій — і приріст голосів, відданих за «Нашу Україну» і БЮТ, може бути набагато більшим від кількості втриманих у такий спосіб прихильників ПР. А отже — тільки підсилить залежність регіоналів від присутності КПУ в майбутній Верховній Раді.

Комуністам така страховка не завадить. У перший місяць виборчої кампанії вони таки побоювалися, що біло-сині вирішать, ніби мають достатньо голосів і взагалі зможуть обійтися без лівих партій у парламенті. І передумови для цього справді були — опитування показували істотний відрив ПР від «НУ—НС» і БЮТ. Нині ситуація дещо вирівнялася, за деякими даними, у сумі помаранчеві набирають навіть більше за регіоналів, і КПУ має шанси отримати «золоту акцію». Якщо, звичайно, її в Симоненка в останній момент не відбере Литвин.

Правда, не всі регіонали у захваті від такої перспективи. Частина біло-синіх відверто закликає до союзу з нашоукраїнцями, а не з «лівими шантажистами». Критикуючи при цьому Бориса Колеснікова за те, що він так і не зумів організувати злагоджену роботу штабу і, по суті, поступився політичною ініціативою помаранчевим.

Сам Колесніков до ідеї широкої коаліції останнім часом помітно охолов. Кажуть, після того як представники президента відмовилися визнати за регіоналами право пропонувати свою кандидатуру на посаду прем’єра. Те, що переговори про можливий «союз непримиренних» велися і ведуться, визнають, нехай і неофіційно, обидві сторони. Але на запитання «Кому віддадуть перевагу регіонали, якщо у помаранчевих більшості не буде, а ПР зможе вибирати між нашоукраїнцями і комуністами?» — синьо-білі наразі відповідають ухильно. Хоча ще в серпні шалька терезів схилялася на користь широкої коаліції — найбільші власники демонстрували небажання ще більше загострювати стосунки з Банковою. Проте тепер навіть вони говорять, що «для танго потрібні двоє». Про зміну настроїв у таборі союзників комуністам відомо не менше, ніж журналістам. Тож не виключено, що вимоги Симоненка негайно підписати коаліційну угоду, не більш ніж гра, розрахована насамперед на виборців.

Чинник Р

Самим керівникам КПУ за великим рахунком однаково затишно і в коаліції, і в опозиції. Якщо, звичайно, опозиція ця — парламентська і влада з нею готова домовлятися на взаємовигідних умовах. Як це було, скажімо, при Леоніді Кучмі. Власне, і в 2006 році Симоненко з такою легкістю «перепоступився» міністерськими портфелями партійним спонсорам, а іноді — просто хорошим людям, які потрапили до уряду «за квотою КПУ», оскільки комфортніше почувався у Верховній Раді, де завжди зручніше критикувати, а не виправдовуватися.

Щоправда, за останній рік виправдуватися комуністам усе одно доводилося частіше. Далеко не всім прихильникам лівих поглядів зрозуміло, що, приміром, робить в уряді великого капіталу член КПУ Гайдаєв. Ленін, звичайно, теж не виключав участі більшовиків у буржуазному уряді, але тільки в разі, якщо йшлося про революційну диктатуру і високу мету — скажімо, утвердження парламентської республіки. Янукович, звичайно, не проти парламентської республіки, але на «диктатуру» може й образитися. Не кажучи вже про ідіосинкразію до слова «революційний».

Інша річ, якщо уряд формують регіонали та нашоукраїнці. Отут можна і досхочу покритикувати «міністрів-капіталістів», і домовитися — за необхідності — із кожним із них. Бути і органічною частиною системи, і її найпослідовнішим критиком. Та й уряд, загалом, не в накладі. Особливо, якщо прем’єром стане Янукович. Якщо опозицій кілька — Кабміну вдвічі зручніше. Хочеш — домовляйся з БЮТ, хочеш — із комуністами. Буде бажання — їх можна навіть як приклад один одному наводити.

Щоправда, як свідчить практика, ідея широкої коаліції не дуже подобається українським виборцям. І... сусідам. Східним зокрема. Звісно, прямо про це ніхто не заявляє — щоб не наразитися на обвинувачення у втручанні у внутрішні справи України. Це Борис Нємцов — як приватна особа — може порозмірковувати про переваги об’єднання помаранчевих і біло-синіх. Особливо, якщо ці міркування супроводжуються критикою білих. Але хто такий нині Нємцов у російській політиці? А в Кремлі не надто й приховують, що червоно-синю коаліцію розглядають як надійнішу. Принаймні — передбачувану. А це для нинішнього російського керівництва дуже важливо. Кажуть, під ревіння літаків на авіашоу Путін про це й і розповів своєму гостю...

Тож пропозиція Петра Симоненка про підписання коаліційної угоди ще до виборів виявилася своєчасною з будь-якого погляду. Опоненти комуністів (особливо ті, що праворуч), звісно, можуть запідозрити, що для КПУ навіть нинішня номенклатурно-капіталістична Росія — «батьківщина пролетарів усього світу». Так би мовити, за інерцією. А можуть іще гірше — «п’ятою колоною» обізвати. Проте підозрювати їх у шкідництві аж ніяк не обов’язково. Може йтися про своєрідне перехресне страхування. Адже українські комуністи дуже хочуть потрапити до парламенту. А отже — зацікавлені в чесному та неупередженому підрахунку голосів. Щоб бюлетені не зникали пачками в неслушний момент. Цілковитої впевненості в партнерах у них немає. Сподіватися на співчуття Заходу — не можуть. Інша річ — брати-слов’яни. Образити не дадуть, у надійних союзниках зацікавлені. Втім, Наталія Вітренко у 2006-му теж дуже сподівалася на вагоме слово Росії. І не добрала ж зовсім трішки — якусь дещицю...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі