Партійний розлад

Українські політики ніяк не навчаться виконувати свої обіцянки. І не завжди тому, що їх навіть теоретично виконати неможливо. Адже обіцяють не лише зниження цін на газ, поліпшення життя виборців «уже сьогодні» або виплату вкладів в Ощадбанку СРСР за два роки. «Наша Україна», приміром, узяла на себе зобов’язання вже до Нового року створити з організацій — учасниць блоку єдину партію. Навряд чи ця обіцянка принесла помаранчевим істотний приріст голосів (Віктор Балога, правда, стверджує, що «сотні тисяч», але він — особа зацікавлена), зате як мінімум почесному голові партії було приємно. Віктор Ющенко і після виборів не раз закликав соратників злитися в одну структуру в найближчий час. Та тільки соратники не поспішають.

Пояснення цілком традиційні. Рухівці не хочуть просто так розлу­чатися зі своїм історичним брендом і запевняють, що без присутності в керівництві «перевірених націонал-демократів» єдина партія перетвориться на чергове «видання» НДП (або навіть СДПУ(о) — для рухівців немає слова лайливішого). Юрій Костенко говорить про те, що не можна під одним дахом об’єд­нувати правих і лівих (лівим лідер УНП вважає Юрія Луценка, хоча нинішню політичну орієнтацію першого номера списку «НУ-НС» навіть досвідчені експерти виз­начити не можуть). Анатолій Матвієн­ко боїться перетворення на «чийсь інст­румент» і взагалі вважає, що демократичний процес має бути неквапливим. Ну а головними порушниками спокою виступають «народні самооборонці», які офіційно призупинили свою участь в об’єднавчому процесі на знак протесту проти спроб створення широкої коаліції. У змові з регіоналами соратники Луценка і Жванії підозрюють керівника президентської канцелярії — віднедавна головного (після Ющен­ка, звісно) нашоукраїнського інтегратора.

Віктор Балога в боргу не залишився. Порівняв соратників по блоку з холодцем (консистенція, мовляв, така сама) і обвинуватив їх — не більше не менше — у моральному злочині, який не забувають і не прощають. Злочин, на думку Балоги, полягає в порушенні «зобов’язань перед народом і Президентом» (саме так, народом із маленької букви, президентом — з великої) щодо створення єдиної партії в 2007 році. Закликати до порядку порушників вирішили традиційним чиновницьким способом. Губернатори і просто керівники нашоукраїнських штабів дістали пряму вка­зівку з Банкової — організовувати демонстрацію підтримки на місцях і писати колективні листи звичайних партійців. Правда, із заміру нічого не вийшло — адже формально і на місцях блок складається з осередків тих самих партій, котрі не бажають «розчинятися» з ідейних міркувань. Утім, немає такої невдачі, яка могла б засмутити Віктора Івановича. Як припускають завсідники Банкової, Балога готовий створити єдину партію взагалі без учасників блоку. Для цього нібито і була створена громадська організація «Гарт» із штаб-квартирою в три поверхи на Ярославській і Ігорем Крілем «на господарстві».

На сусідній Спаській — в офісі «Нашої України» — інтеграційні ініціативи Балоги оцінили однозначно. Як спробу створити партію, цілком підконтрольну секретаріату. А отже, підозрюють нашоукраїнці, готову ввійти в широку коаліцію. Якщо навіть для цього доведеться позбавити партквитків усіх незадоволених. Опинитися за бортом В’ячеслав Кириленко з братією, звичайно, не хочуть. Тому й вирішили діяти за принципом «якщо не можна перемогти — потрібно очолити процес». Почали жвавенько, створили три робочі групи, з’ясували, що особливих розбіжностей ні в статутах, ні в програмних питаннях між учасниками блоку немає. Після чого Роман Зварич запропонував зібрати об’єднавчий з’їзд... у квітні. Ігор Кріль мало не захлинувся від злості. Кинувши спересердя, що з таким підходом партію не створять і до жовтня.

Утім, останніми днями і на Банковій трохи притихли. По-перше, стало ясно, що секретаріат зовсім не всесильний. Зірвати кворум на політраді партії «Наша Україна» йому ще до снаги. Нав’язати свою волю всьому блоку — навіть від імені президента — канцеляристи не зав­жди у змозі. По-друге, у Ющен­ка виявилася надто коротка лава запасних. І навіть просте запитання — хто буде публічною особою нової партії — може поставити у безвихідь. Балога з Крілем дискредитовані торгами з підписанням коаліційної угоди, Кириленку і Луценку не довіряє президент. «Любі дру­зі» вже обпеклися на проекті за назвою «НУ-НС». Є, звичайно, «хлопчик-виручалочка» Арсеній Яценюк, котрого президент вже одного разу намагався десантувати у партійні струк­тури. Але не може ж одна людина сидіти на всіх стільцях відразу.

На тлі провалу інтеграційних ініціатив усередині «Нашої України» активізувалися розмови про створення єдиної партії і на основі БЮТ. І річ не в бажанні, висловлюючись словами Зварича, «утерти носа» партнерам. У Тимошенко взагалі-то розуміють — чим довше затягуватиметься криза в «НУ-НС», тим активніше складові блоку дрейфуватимуть у бік ймовірного переможця президентських перегонів. А місць в оточенні Юлії Володими­рів­ни не так уже й багато. Саме тому головними промоутерами партійної ідеї вважають активістів ПРП і екс-соціаліста Йосипа Вінсь­кого, котрим вигідно формалізувати свій статус, не чекаючи нової хвилі бютівських неофітів. Інша річ, що сама Тимошенко в цьому не дуже зацікавлена. І на посаді прем’єра, і як кандидату в президенти їй вигідніше відігравати роль загальнонаціонального лідера, який піднімається над партіями.

До того ж створення єдиної партії потребує ідеологічної визначеності. А з цим у БЮТ досі проблеми. ПРП — партія ліберальна, Шкіль і Лук’яненко — націоналісти, група Вінського й УСДП вважають себе якщо не лівими, то лівоцентристами, сама Тимошенко оголошувала себе прибічницею солідаризму, течії безумовно правої. Прав­да, у твердості правих переконань лідера не впевнені навіть щирі прибічники Юлії Володимирівни. І мало хто сумнівається: варто тільки Ти­мошен­ко захотіти, і учасники блоку відразу ж знайдуть спільний ідеологічний знаменник. Оскільки одна об’єднавча ідея в них точно є — вони вірять у те, що успіх лідера забезпе­чить потрібний результат для всіх партій і груп БЮТ. У цьо­му сенсі політично різношерсті тимошенківці можуть дати фору загалом близьким за ідеологією між собою нашоукраїнцям — у «НУ-НС» спільний світогляд, але цілком різні цілі.

Утім, зацикленість бютівців на успіху лідера має й зворотний бік. Єдину партію їм легше створити, але найважче... назвати. «Блок Юлії Тимошенко» якнайкраще відображає суть їхнього об’єднання. Але прецедентів, коли б ім’ям лідера називалася партія в Україні, взагалі-то, не було. Все-таки не Латинська Америка з її пероністами і сандіністами. Втім, для тимошенківців будь-яка інша назва — це, по суті, втрата бренду. І ще невідомо, чи погодяться ПРП або УСДП відмовитися від своїх найменувань заради «Батьків­щини» або цілком нового імені.

А головне — так і незрозуміло, заради чого йти на такі жертви. Нашоукраїнцям єдина партія потрібна, щоб створити нарешті механізм узгодженого прийняття рішень — боротьба точиться лише за те, хто буде допущений до їхнього прийняття і де міститиметься цей центр — на Спаській чи на Банковій (Ярославській). У бютівців такий механізм існує і без єдиної партії, і сяк-так працює. Тому на всі запитання про об’єднання в керівництві блоку відповідають у дусі «добра добувши, кращого не шукай». На Турівській сьогодні заклопотані зовсім іншим, і навіть найменші розбіжності з другорядних питань розглядають як загрозу головній меті. А чим може загрожувати будь-яка реорганізація, з усією очевидністю продемонструвала історія з Юрієм Круком, котрий вже було відкликав свій підпис під коаліційною угодою, а потім передумав. Найпоширеніша версія — це був демарш у відповідь на спробу усунути його сина В’ячеслава від керівництва одеським БЮТ. У разі створення єдиної партії незадоволених будуть десятки, коли не сотні депутатів. Тому і відкладають це питання до спокійніших часів, коли не кожен голос буде на вагу золота.

Але якщо бютівців можна зрозуміти, то вже цілком незбагненною здається гонитва за голосами, влаштована регіоналами. У ПР чомусь вирішили, що на противагу помаранчевій коаліції неодмінно треба створити об’єднану опозицію. Хоча вплив опозиційної фракції, яка і без того має третину голосів у парламенті, від додавання кількох десятків мандатів загалом не зміниться. А за підтримку ще доведеться розплачуватися. І дуже скоро.

Тим часом сама Партія регіонів потребує серйозної реструктуризації. Нині, незважаючи на партійний статус, вона є навіть більш крихким утворенням, ніж БЮТ. По суті — це коаліція біло-синіх політиків, зібрана під вибори. Причому частина з них — очевидний баласт. Вони навіть самі це розуміють, тому й намагаються довести свою незамінність мало чи не зубами.

Але поки що це схоже на фальшиву тривогу. Займатися реструктуризацією, не кажучи вже про модернізацію, у регіоналів нікому. Ентузіазм Бориса Колеснікова, якщо в нього і були такі наміри, згас. Три м’ячі у свої ворота — це стрес не лише для футболіста. Адже Колесніков не лише погодився на дострокові вибори, але й відповідав за їхнє проведення, а отже, і за результат. До того ж саме він вів переговори з Балогою, результатом яких стало вочевидь несподіване для регіоналів створення помаранчевої коаліції, яка проголосувала за спікера Яценюка. Віктор Янукович залишається головним капіталом біло-синих і на майбутніх президентських виборах, а він зацікавлений у збереженні статус-кво. Великі надії покладалися на нових менеджерів, залучених під програму, замовлену Рінатом Ахметовим у Мак-Кензі, але вона розрахована на те, що виконавці перебувають при владі. А в такій перспективі, схоже, зовсім не впевнений навіть сам Янукович.

Біло-сині, щоправда, заспокоюють себе тим, що у помаранчевих однаково нічого не вийде. І до влади регіонали повернуться мало чи не навесні. А коли так — то й часу на партійну реорганізацію немає. Зміни, мовляв, можуть застати на марші — у найбільш незручний момент. Як у тій приказці — «раптом війна, а я втомлений».

Утім, з огляду на те, що часу й сил на партійне будівництво немає практично в усіх основних політичних гравців, мимоволі закрадається підозра, що українські політики просто не люблять такої рутини і невдячної роботи. Інша річ — кулуарні переговори в ресторанах вести. Або портфелі у Верховній Раді ділити. Правда, практика свідчить, що з неулюбленою справою зазвичай і справляються гірше. Можливо, тому вітчизняні партії і перебувають в такому стані. Незважаючи на всі розмови про європейськість і перехід до двопартійної системи «за американським зразком».

На початку 90-х, коли в Україні любили з пафосом розповідати про розбудову держави, був популярним жарт про те, що російською це словосполучення треба перекладати по складах — як «расстройство государства» тобто розлад. Ниніш­ній «розлад травлення», через непорозуміння названий партійним будівництвом, ризикує стати хронічним. Справді, навіщо політикам створювати сучасні партії, коли виборець із задоволенням голосує за ті, які є, тільки-но прочитавши ім’я лідера?