Паризькі аванси

Про візит Юлії Тимошенко до Парижа можна говорити багато і по-різному. Багато — бо Юлія Володимирівна та члени делегації змогли вмістити у дводенний візит таку кількість заходів, яка в будь-кого з її попередників забрала б, щонайменше, тиждень. 11 підписаних угод, переговори з керівниками кількох десятків великих французьких і міжнародних підприємств, зустрічі з усіма ключовими керівниками країни — президентом, прем’єром, спікерами сенату та Національної асамблеї...

Інша річ, як весь цей потенціал використовуватиметься і в що конкретно виллються для країни підписані фінансові договори. Якими будуть довгострокові зовнішньополітичні результати візиту, — і чи будуть вони взагалі.

Єдине, у чому можна бути впевненим: досі жоден із приїздів українських керівників до Парижа не привертав до себе такої уваги преси і не викликав такого ажіотажу в політичних і дослідницьких колах.

Ефект особистості і ефект часу

Чутки про особливу «моду на Україну», якими останніх кілька місяців рясніють українські медіа, гадаю, перебільшені. Але те, що Україну у Франції почали впізнавати й потроху відрізняти від Росії, — правда.

Головна причина цього, — безумовно, помаранчева революція. Грудневі події подарували Україні міф планетарного масштабу. Виникла приваблива сучасна політична легенда. А також особистості, які її персоніфікують.

Юлія Тимошенко — як особистість і як політик — викликає очевидний інтерес у французів. «Слов’янська мадонна», «ікона помаранчевої революції», «дама з косою» — якими тільки епітетами не обдарувала її французька преса. «Інтригують її підкреслено простонародна зачіска і вишуканий гардероб, туманне комерційне минуле і кримінальні справи, досі відкриті проти неї в Росії. Заворожує поєднання залізної волі й тендітної зовнішності», — поділився спостереженнями колега з газети «Монд».

На Кучму або Януковича журналістів було не заманити. На Тимошенко народ валив. В Інституті політичних досліджень подивитися на українського лідера заздалегідь записувалися в чергу. Згідно з інформацією організаторів, зал умістив максимум із можливих 500 осіб, а ще 700 так і залишилися у резервному списку.

За право побачити і послухати Тимошенко в сенаті бізнесмени платили по 430 євро. Цікавих комерсантів виявилося достатньо, щоб і у верхній палаті французького парламенту заповнити зал ущерть.

Юлії Володимирівні краще, ніж більшості українських політиків, удалося створити імідж — упізнаваний і для західної публіки загадковий. Наскільки збігаються легенда Тимошенко й особистість реальної Тимошенко — зовсім інше питання. Але, з погляду інтересів держави на міжнародній арені, ефектний імідж — це, радше, козир, який допомагає добиватися корисних зустрічей. На французькій землі цей козир, схоже, спрацював непогано.

«Україна — країна залежна»

Від калейдоскопа зустрічей, договорів, контактів, виступів, інтерв’ю Юлії Тимошенко в Парижі трохи рябіє в очах. Тим більше коли очі ці роками звикли до української непомітності та неспішності. Чужа мова, чужі обличчя, які неможливо просто запам’ятати, абсолютно божевільний графік, нагромадження планів... Питання — чи вистачить у Києва послідовності розвинути заявлені теми на належному рівні? Чи не забудуться дані обіцянки? Чи не будуть розчаровані співрозмовники високого і дуже високого рівня? Що по-справжньому виграє країна від бліцкригу Тимошенко?

Принаймні для французького бачення України все це було і свіжим, і новим. Оскільки, щиро кажучи, реальні відносини між двома країнами перебувають, як би це висловитися м’якше, на тому умовному рівні, який упродовж усіх останніх років задовольнявся суто зовнішніми контактами і символічними (80 млн. дол.) інвестиціями. Це означає, якщо говорити серйозно про курс на європейську інтеграцію, що все або майже все потрібно починати спочатку.

Можливо, цим пояснюється дощ, якщо не злива червневих візитів українських керівників у Париж. Порошенко, Тимошенко з кількома міністрами, 22 червня очікується Ющенко... Чи варто було скупчувати все відразу в один місяць? «У принципі, логічніше було б починати з міністра закордонних справ, який підготував би візит Президента. Президент, відвідавши столицю через місяць після глави зовнішньополітичного відомства, розставив би основні віхи. Потім, ще через місяців півтора-два, зазвичай відбуваються візити прем’єр-міністра, який наповнює конкретним економічним змістом президентські домовленості. А далі — для розвитку та поглиблення підписаного прем’єром, як правило, приїздять профільні керівники», — пояснила французький дипломат, яка працювала кілька років тому в посольстві в Україні.

Тобто, відповідно до західного стандарту, шеренгу мав очолити Тарасюк, за ним пішов би Ющенко, пізніше — Тимошенко і вже за нею Порошенко та профільні міністри. І все це системне просування на Захід, знову ж таки відповідно до західного стандарту, мало розтягнутися на якихось скромних півроку.

Київ вчинив інакше, залишаючи відчуття якогось сум’яття, ривків і метань. Можна сказати, звісно, що у країни немає часу, оскільки 14 років минули майже даремно. Можна сказати, що Україна підлаштувалася під обставини — виставку в салоні Ле Бурже — і спробувала вичавити максимум можливого. Курчат восени рахують, і про реальні, довгострокові наслідки «французького червня» ми обов’язково напишемо пізніше. Поки що обмежимося констатацією найважливіших економічних заявок.

«Україна — країна залежна, — говорила Тимошенко в багатьох виступах. — Залежна від російських джерел енергії, від газу, нафти, ядерного палива». Чітко і без двозначностей Юлія Володимирівна закликала французів допомогти Україні диверсифікувати джерела енергії і віднайти тим самим незалежність реальну.

Серед підписаних договорів три — з підприємством «Газ де Франс». В одному з них для України передбачається можливість продавати на Захід газ, закуплений десь, скажімо, в Казахстані, в Ірані, в Азербайджані, і переганяти його через систему в Румунії, що належить «Газ де Франс». Знову йшлося про ймовірну участь французів у консорціумі з експлуатації українських газопроводів — спільно, можливо, з Німеччиною та Росією. Відбулися переговори з численними керівниками підприємств атомного сектора. Проте не зупинятимемося занадто довго на планах — про якість домовленостей зробимо висновки тоді, коли вони почнуть реально втілюватися в життя.

Ходіння в народ

Першою з українських керівників Юлія Тимошенко знайшла півтори години, щоб поспілкуватися з «простим народом» — українцями, які живуть у Франції. «Чому ви тут, ваше місце вдома!» — сказала Тимошенко і запропонувала всім охочим писати їй листи з порадами, що слід зробити, аби нелегали на заробітках поверталися додому. Відразу було призначено відповідального за листування.

Народ не те щоб повірив, але розтанув. Усім зрозуміло, що п’ять мільйонів добре оплачуваних робочих місць у листуванні з земляками не створиш. Але факт живого спілкування, очевидно, певний «рефлекс Майдану», спрацював безпомилково. Люди, нерідко щиро розчаровані останніми подіями в Україні (ціни, бензин, курс валют тощо), знайшли в собі сили знову замилуватися жінкою, яка по-справжньому вміє подобатися.

Згідно з інформацією «ДТ», перші десятки листів уже пішли в Київ. «Ти уявляєш, що таке одержати відповідь із особистим підписом Тимошенко? — пояснив мені свій порив до спілкування один паризький студент. — Я її відповідь у рамочку над ліжком повішу і внукам показуватиму».

Контингент зліший і єхидніший попереджає про небезпеки популізму. Але, знову ж таки, жест абсолютно новий. Уявити собі того ж Януковича, який відвідав Париж у статусі прем’єр-міністра за рік до Тимошенко, в розмовах із нелегалами під склепіннями української греко-католицької церкви просто неможливо.

Гра в розбіжності

Перелічуючи новинки французько-українських відносин, запущених в ужиток Юлією Тимошенко, варто виділити одну істотну: вона стала першим українським прем’єром, який поговорив із президентом Франції. Ні Янукович, ні Пустовойтенко, ні Марчук, ні Ющенко, які також приїжджали в Париж у ранзі прем’єр-міністрів, такими зустрічами похвалитися не могли. І це, у принципі, нормально, оскільки дипломатичний етикет не передбачає стандарту спілкування президента і прем’єра.

Схоже, розмова Ширака з Тимошенко під час відкриття салону «Ле Бурже» стала однією з топ-загадок журналістського пула, що супроводжував прем’єр-міністра до Парижа. «ДТ» вдалося поспілкуватися з французьким журналістом із однієї впливової щоденної газети, якого помилково впустили до залу під час зустрічей Ширака з керівниками національних делегацій, очевидно, переплутавши його з кимось із радників президента.

Наш гідний довіри колега розповів, що спочатку побачив свого, французького, президента, коли той розмовляв із кимось із арабських лідерів. «Ширак намагався переконати свого співрозмовника, що потрібно активніше купувати французькі літаки, — тоді Париж, можливо, посприяє із вступом до Світової організації торгівлі. Ваша Тимошенко стояла трохи осторонь. Ширак, побачивши її, усміхнувся, зупинив офіціанта з тацею, перехопив пиво «Корона» і склянку мінеральної води й запросив її поговорити до невеличкої кімнати за залом. Вони спілкувалися хвилин 10, може, 12. Схоже, пиво президент Ширак випив сам, а мінералкою він, напевно, пригощав українського прем’єра».

Ширак і Тимошенко не сиділи поруч на трибуні, як обіцяла офіційна програма. Але їхні переговори відбулися. І розмова з Шираком — незайва для розвитку двосторонніх відносин, — можливо, виправдовує той факт, що Україна виявилася єдиною країною, представленою у Ле Бурже на такому високому рівні.

Утім, Тимошенко не лише масово зачаровувала французів. Вона їх також спантеличувала. Зокрема відповідями в інтерв’ю — іноді підозріло однаковими, іноді — не до кінця вдалими. Що справляло враження або трохи недопрацьованого іміджу у варіанті «на експорт», або відсутності справді професійних консультантів із Франції у команді прем’єр-міністра.

Багато газет охарактеризували візит Тимошенко до Франції як прорив. За багатьма показниками це справді так. Єдина серйозна небезпека — те, що, порівняно із млявим перебігом періоду Кучми, планка нових французько-українських відносин піднята справді дуже високо. Так, нібито Київ перескочив одним махом через кілька щаблів, у принципі, необхідних для глибокої, якісної еволюції відносин. Чи не зламають об цю планку ноги ті, кому доведеться втілювати проекти у життя в умовах реальної і, на жаль, не ідеальної української економіки?