ОЛЕКСАНДР ЗІНЧЕНКО: ЯКЩО ВІДОКРЕМИТИ БІЗНЕС ВІД ВЛАДИ, ВИБОРИ ПЕРЕСТАНУТЬ БУТИ ВІЙНОЮ

Олександр Зінченко сьогодні, за великим рахунком, не представляє нікого, крім себе. Хоча формально він залишається членом СДПУ(о), вже мало хто асоціює його з есдеками. Після гучного виходу з керівництва партії Олександр Олексійович одержав пропозиції про співробітництво мало не від усіх серйозних політичних сил: у спробах ангажувати заступника голови Верховної Ради не була помічена хіба що Юлія Тимошенко. Пошук партнерів поки що триває. Пан Зінченко одержав свободу і ніяк не може вирішити, що з нею робити.

Новий Зінченко шукає нову позицію. Нині його вустами говорить одночасно опозиційний, пропрезидентський і самостійний політик. Його завжди вирізняли власна думка, найчастіше нетрадиційний погляд на те, що відбувається в країні. Інша річ, що тепер він вільний говорити набагато розкутіше і більше, ніж раніше. За його власним зізнанням, пересічний партієць має у своєму розпорядженні набагато більше свободи, ніж обмежений ідеологічною відповідальністю перший заступник голови партії.

Сподіваємося, що відповіді гостя редакції, віце-спікера напівбунтівного парламенту на питання «ДТ» виявляться вельми цікавими для читачів нашого тижневика. Серед іншого, в них дуже багато оптимізму, якого нам усім так бракує.

— Країна готується зустріти
12-й День народження. Хоч як це сумно, але Україна досі переживає перехідний етап свого розвитку. Вагомих підстав вважати, що такий задовгий перехід наближається до завершення, начебто немає. Проте чомусь здається, що новий період у розвитку держави — не за горами. У вас немає відчуття, що неспокійний час ось-ось мине?

— Я поділяю ваші передчуття. 12 — число знакове: годинникова стрілка нашого життя відміряла повне коло. Отже, ліміт своїх півгодинок, півзаходів, півкроків і напівуспіхів ми вже вичерпали. Настав час цілісних концепцій, системного світогляду. Ми повинні перестати озиратися на минуле, аби чітко побачити майбутнє. Пошук організаторів завтрашніх успіхів набагато важливіший від пошуку винних у вчорашніх невдачах.

Позаду складний і суперечливий період нашої історії — період еклектики. На політичні, економічні й соціальні процеси впливали і зародження ринкових відносин, і досі не померлі радянські форми правління. В усі сфери прийшли люди, котрі мислять по-новому, але з цих же сфер не пішли ті, що керуються старорежимними адміністративними підходами.

Настав час оцінити адекватність управлінських структур, аби зрозуміти, що саме потрібно змінювати радикально, а що — поступально. Ми повинні критично переосмислити зміст практично всього, що робимо. Але переосмислення не повинно означати, з одного боку, формального переінакшування, а з іншого — обов’язкових радикальних заходів на кшталт зміни статі. В авіації є одне правило: не знаєш, що робити — не чіпай прилади.

Колись я почув від одного авіатора: «Нам потрібні не концепції, нам потрібні літаки». Але хіба не очевидно, що без системного погляду й підходу жоден літак від землі не відірветься.

— Чому у вас склалося враження, що саме зараз настав час переходити від еклектики до цілісного стилю?

— По-перше, занадто вже загострилися суперечності між новими економічними відносинами та старими адміністративними методами. Досі наша економіка розвивалася часто не завдяки, а всупереч. У багатьох сферах ми так і не здолали монополізм. Проте за 12 років вона звелася на ноги й тепер потребує подальшого якісного зростання. А зашкарубла управлінська система гальмує рух. Отже, настав час не лише замінити відпрацьовані деталі, а й відрегулювати весь механізм.

По-друге, світ сьогодні стрімко змінюється, і ми просто зобов’язані розробити концепцію, яка дозволить нам знайти своє місце в цьому зміненому світі. Україна з року в рік звично проголошує євроінтеграцію, розвиток контактів із США, поглиблення відносин із Росією. При цьому ми не наповнюємо старі гасла новим змістом. Ми не усвідомлюємо того, що й у Брюсселі, й у Вашингтонові, й у Москві прийшов час інших політиків й інакшої політики. І щоб мати змогу справді інтегруватися, розвивати й поглиблювати, Київ мусить розуміти, у чому саме змінився світ і наскільки.

Тільки тоді ми зуміємо знайти власну нішу й у моделі світової безпеки, що нині формується, й у системі світової економіки, що перебудовується наново. Ми повинні зрозуміти характер і прийняти темп світових змін. І тоді ми зможемо задавати потрібний характер змінам усередині країни й надавати їм потрібного темпу. Нам буде набагато легше визначати цілі й вибирати засоби при проведенні будь-якої реформи — адміністративної чи військової, податкової чи комунальної.

— А немає відчуття, що ми вже дещо запізнилися?

— Ми змінювалися всі ці 12 років, і змінювалися не самі по собі. Просто зміни були хаотичними, а тепер назріла необхідність надати їм системного характеру. Парникове, хуторянське мислення породжувало зрадливі відчуття. Знадобився час, аби збагнути, що ми — невід’ємний елемент світоустрою.

Можна сперечатися про позитивні й негативні грані глобалізації. Але нерозумно заперечувати природність і неминучість цього явища. Товари перетинають паралелі й меридіани. Технології завойовують континенти. Канадський бізнесмен, перебуваючи в Новій Зеландії, за допомогою мобільного телефона, складеного в Малайзії, може спілкуватися зі своїм підлеглим в Індії. За таких умов ми, навіть коли захочемо, не зможемо залишитися обнесеною тином оазою.

Нам нічого не залишається, крім змінюватися. І не варто слухати віщунів, котрі пророкують нам тридцяти-, п’ятдесяти- й навіть сторічне відставання від провідних держав. Це від лукавого. Україна має могутній потенціал: у нас 17 мільйонів людей із вищою освітою. І завдання держави — створити умови, щоб їхні знання, помножені на нові технології, було використано на благо країни.

Тим паче що наші люди пройшли школу, яка привчає до рухливості мислення. Нам занадто часто говорили: забудьте все, чого вас навчали досі. Ми звикли постійно починати з нуля, тож свідомо чи мимоволі навчилися легко засвоювати нові методи й не боятися нових викликів.

— Тобто ви вважаєте, що країна вже має достатній кадровий потенціал, аби «потягнути» модернізацію економічної моделі й політичної системи?

— Саме життя зростило й загартувало цих людей. У різних регіонах, у різних сферах, на різних щаблях управлінської системи з’явилася безліч людей, котрі відмовляються жити за принципом «моя хата скраю» і не хочуть будувати потьомкінські села. Вони є в Донецьку й у Львові, у Криму й на Закарпатті — перелік імен зайняв би занадто багато місця. І за спиною кожного з них особистий досвід виходу з кризової ситуації. Вони багато чого навчилися: розбиратися в кон’юнктурі ринку, застосовувати нові методики й сучасні технології, приймати оперативні рішення, ризикувати. А найголовніше — навчилися обходитися без допомоги держави.

Відповідно до поширеної народної помилки, влада повинна мати права на все й за все відповідати. А насправді вона повинна передати значну частину своїх функцій приватному бізнесу та громадянському суспільству. Влада не повинна розв’язувати всі проблеми, вона повинна створювати такі умови, щоб будь-яка проблема розв’язувалася природним чином. Якщо в якомусь районі перебої з хлібом, держава не зобов’язана шукати кошти для будівництва хлібозаводу. Але держава повинна стимулювати ініціативу приватного бізнесу, вона повинна полегшити процес одержання кредиту, необхідного для будівництва пекарні. Вона може допомогти підприємцям, готовим вкладати гроші в місцеву економіку, звестися на ноги, звільнивши їх на кілька років від податків. І тоді у виграші будуть усі: населення, одержавши свіжий хліб, бізнесмен, одержавши прибуток, і держава, одержавши податки, нехай і не відразу. Але влада неохоче розлучається з обов’язками універсального управлінця.

А в тієї частини еліти, про яку я зараз говорю, є те, чого владі бракує — кредит довіри людей. Та й чи може бути інакше, якщо, скажімо, підприємець узяв під своє крило завод не для того, щоб банально викачати з нього рештки ресурсів, а щоб розвинути системний бізнес? Якщо він упорядкував територію, модернізував виробництво, підвищив зарплату, побудував дитячий садок? Якщо він не чекав милостей і пільг від держави, а вклав власні гроші в будівництво необхідної для району пекарні?

Саме ці люди повинні прийти до керівництва країною. Оскільки вони відразу після призначення думатимуть не про те, кого першого звільнити і що в першу чергу вкрасти. Мені здається, їм буде під силу позбавити владу від непритаманних їй функцій і створити їй авторитет морального лідера.

Якщо людей, про котрих я говорю, об’єднає одна мета, пристрасть, віра, вони доб’ються результату. Дозволю собі викласти три обов’язкові умови, без яких цей результат неможливий.

Перша — створення своєрідного рівнобічного трикутника, де кожна зі сторін (влада, бізнес і громадянське суспільство) має існувати досить незалежно одна від одної, але при цьому одна одну доповнювати. Саме від держави залежить, чи стане цей трикутник рівнобічним. Поки що він явно не такий. Друга умова, про яку я вже згадував, — необхідність морального лідерства влади. Іншими словами, моральність держслужбовців повинна стати абсолютним імперативом, без неї годі й говорити про повернення довіри населення. І третя — це системність і політична воля.

Щойно ці умови буде виконано, щойно з’явиться приваблива команда, що викликає довіру, ви й оком не моргнете, як поруч із нею виникне величезна кількість охочих допомогти людей. У керівництві це називається функцією успіху, коли одна успішно проведена операція породжує іншу.

При цьому нові призначенці повинні знати, що не будуть гарматним м’ясом, що їхня політична орієнтація (скажімо, належність до опозиції) не стануть причиною «розміну». Тільки тоді в країни з’явиться реальна можливість якісно змінити еліту.

— І хто ж буде лідером, що підніме прапор змін? Важко уявити, що ним виявиться Президент. Чи вірите ви в те, що звільнення влади від непритаманних їй функцій почнеться при нинішньому складі, чи ми зможемо говорити про якісні зміни тільки з приходом нової влади?

— Я не вірю в те, що якийсь Ікс прийде й усе якісно змінить. Ми не можемо чекати, подумки сподіваючись на те, що, мовляв, гаразд, цих ще рік прогодуємо, а потім прийде герой і робота закипить. Зміни — об’єктивна необхідність, вони назріли. А стосовно лідера, котрий має підняти прапор змін, то поки що його справді не видно... Лідер викристалізується, його неодмінно сформує середовище. Мені здається, у сучасному світі дещо знижується роль лідерів і зростає роль команд. Державою повинні керувати тільки команди, сформовані за фаховим принципом: не можна прийти в сферу управління та призначати на пости друга, кума, свата, брата. Це неприйнятно навіть на рівні районної адміністрації. У країні неминуче зросте попит на професіоналів — це веління часу. Життя саме змусить провідних політичних гравців змінити правила, за якими вони звикли грати досі. Ви самі переконаєтеся в тому, що й уряд (причому незалежно від того, чийого він імені) діятиме ефективніше. І Президент у багатьох ситуаціях поводитиметься інакше. Громадянське суспільство, незалежні мас-медіа та бізнес — чинники, на які не можна не зважати.

— Дозволимо собі погодитися з вами лише почасти. Справді, у країні, де приватизовано майже все й майже нічого не реформовано, і владі, і бізнесу, і політикуму об’єктивно доведеться змінитися. Проте не всі ще усвідомили неминучість назрілої трансформації. Основні гравці відчувають виклик часу, але навряд чи вони вже готові змінити правила.

— Ми постійно переживаємо процеси, у яких іскрить. Іскрить між політиками одного табору, між політиками й журналістами, між опозицією та пропрезидентськими силами...

Креатив держави не повинен концентруватися тільки на протистоянні. У країні нагромадилася критична маса негативу. Якщо влада — не самогубець, у неї тільки один вихід: скерувати всі свої сили на творення й інтеграцію. Тоді креатив держави стане позитивним. І що більш далекі протилежності виявляться спроможними на об’єднання, то якісніший крок уперед зробить Україна. Розумієте, коли об’єднуються куми й сусіди, поле їхньої взаємодії розширюється до рівня двох ділянок або будинків. А коли зможуть об’єднатися мешканці різних кварталів, різних районів, це вже цілком інакша квадратура злагоди. Тож якщо ми хочемо ривка, треба зрозуміти, що стара філософія «я в опозиції, отже, не можу з ним працювати», — «а я з Президентом, отже, не можу співробітничати з опозицією» — застаріла.

— Ви дуже точно сказали про негативний креатив держави. Основні цілі — нагнути, розвести, змусити, посварити. І робиться це не заради проведення системних змін або реалізації національних інтересів. Це — боротьба за гроші та владу, не більше. Невже ви думаєте, що влада так легко зрадить цій традиції?

— Необхідно їй допомогти. Я вже говорив, що в країні досить людей, котрі розуміють, наскільки важливо відмежувати владу від бізнесу. І, думаю, вони в змозі пролобіювати й організувати такі зміни. Нинішній симбіоз не має права на життя. Необхідно не просто розмежувати управлінські функції, потрібно змінювати глибоко порочну психологію. «Я повинен потрапити на цю посаду для того, щоб розподіляти», — це нинішній підхід. «Я повинен потрапити на цю посаду для того, щоб виконувати і творити», — підхід необхідний. Ми втратили суть слова «службовець». Народовладдя повинно здійснюватися з метою поліпшення життя населення, а не бути прикриттям для розв’язання різноманітних проблем переважної меншості. І службовцям, і депутатам, і Президенту делегуються повноваження на виконання соціально необхідних завдань, не більше того. Безсумнівно, у влади залишаться функції розподілу. Йдеться, передусім, про бюджет і податки. Але діяльність влади при цьому повинна бути прозорою та підконтрольною громадянському суспільству й засобам масової інформації.

Влада адекватно розвиватиметься, подобається це комусь чи ні, тільки за умови існування незалежної преси. Публічність — функція відповідальності. Це повинен розуміти політик будь-якого рангу. Домінування олігархічної економіки й олігархічних мас-медіа закінчиться тоді, коли відбудеться остаточний і безповоротний розподіл бізнесу та влади. Коли влада стане джерелом незрівнянно менших доходів, ніж бізнес.

Якщо це станеться, то вибори в нас перестануть кожного разу бути війною. Адже в цивілізованому світі вибори — це не питання заробітку та власності. Це питання переваг. Між партіями повинен відбуватися не обмін ударами, а обмін інтересами: ми, така й така партія, хочемо влади й у цьому наш інтерес, але влада нам потрібна для того, щоб реалізовувати інтереси таких і таких власників. Повинні бути ті, хто представляє інтереси найманих службовців, дрібних власників і бізнесу. Але повинні бути й ті, хто представляє інтереси великих підприємців.

— Змінити атмосферу передвиборної кампанії, на наш погляд, можна, якщо позбутися двох проблем. Проблема перша — страх перерозподілу власності після виборів. Проблема друга — бажання перерозподілити власність після виборів. Заведено вважати, що коли до влади прийде Ющенко, Тимошенко чи Петренко, словом, хтось із тих, хто нині влади не має, перерозподіл неминучий. Але команда Януковича—Ахметова, прийшовши до влади, відчуватиме не менш пекуче бажання прибрати до рук власність Медведчука, Пінчука чи Зінченка. Прийде команда на чолі з Медведчуком і Суркісом і також не вдовольнятиметься своїми нинішніми бізнес-площами, захоче їх розширити за рахунок інших. Кожен жадає перерозподілу й кожен боїться його. Як зробити так, щоб люди, котрі бояться одного й того самого, не були носіями однієї й тієї ж самої загрози?

— Ми знову повертаємося до тези про необхідність розмежування бізнесу та влади. Саме це повинно стати однією з головних цілей політичної реформи.

Хоч як дивно, у логіці декотрих її прибічників і декотрих супротивників ви знайдете чимало спільного. Представники цілої низки політичних сил виходять із того, що вони зможуть найближчим часом прийти до влади. А після цього, на їхню думку, неминучий процес перерозподілу капіталів і власності, неминучі зміни в правилах доступу до важелів управління і фінансових «годівниць». Тільки одні переконані, що існуючих повноважень їм вистачить, щоб усе перерозподілити на свою користь, і виступають проти реформи. Інші ж, навпаки, вважають, що для цього їм знадобляться додаткові повноваження. Але сам факт перерозподілу не викликає сумніву.

Точнісінько так само мислять і ті, хто боїться найближчим часом втратити наявні фінансові й політичні капітали. І достеменно так само вбачають у тому чи тому різновиді реформи ліки проти своїх страхів.

Але сенс перетворень полягає саме в тому, щоб раз і назавжди позбавити країну страху перед нескінченним перманентним перерозподілом. Щоб нарешті провести чіткий, системний вододіл між виконавцями й законодавцями, центром і регіонами, політикою та бізнесом, державою та суспільством. Головним результатом реформи повинно стати не посилення повноважень Президента чи розширення прав парламенту. Основна мета майбутніх перетворень у тому, щоб позбавити владу функцій, непритаманних їй за природою, — від функції загального контролера та функції універсального «даху». Це піде на користь країні в цілому, оскільки з’явиться стимул для ініціативи й підприємливості в усіх сферах життя. Це піде на користь і владі, оскільки дозволить їй зосередитися на виконанні основних завдань.

Мені дуже імпонують слова відомого політика кінця XIX—початку XX століття Сергія Вітте, котрий відзначив, що оздоровлення Росії почалося тоді, коли міністр внутрішніх справ в уряді почав важити менше, ніж міністр фінансів.

— Складається враження, що в Президента немає чіткої стратегії дій. Схоже, він так і не визначився, що йому робити: терміново шукати наступника, домовлятися з Ющенком, намагатися пролонгувати повноваження, йти на третій термін чи «стимулювати» перехід до парламентської моделі. Ви згодні з цим?

— Можливих сценаріїв розвитку подій — безліч, і кількість їх тільки зростатиме, при цьому вони взаємовиключні. Не виключаю, що повної ясності не буде ще досить довго.

— Проте з Криму (який улітку за традицією став тимчасовим притулком вітчизняного політичного бомонду) доносяться вперті чутки про те, що Леонід Кучма вирішив відкликати свій проект конституційних змін. Натомість готується новий варіант, який передбачає жорстку парламентську модель державного управління та передбачає скасування посади Президента. Як ви ставитеся до такого плану й до такої схеми?

— У цього плану немає шансів, а в самій схемі немає рації. Життєздатною буде лише максимально компромісна модель політичної реформи. Тож має сенс продовжувати активний переговорний процес. З мого погляду, жодна з впливових політичних сил не втратила готовності вести діалог, не втратила здатності йти на поступки.

Мені здається, у такому важливому питанні, як політична реформа, у жодному разі не можна стати рабом форми. Власне, конституційна реформа — не самоціль, переписування статей Основного Закону не є єдино правильним завданням. Не так важливо, хто саме стане винахідником механізму конституційних перетворень, яким виявиться колектив авторів цього винаходу і хто подасть свій проект раніше. Головне — щоб проект максимально враховував погляди різних центрів політичного впливу, інтереси влади й опозиції, регіональних еліт і представників бізнесу, запити всіх верств суспільства. Інакше концепція не відповідатиме повною мірою викликам часу. А той факт, що система державного управління справді потребує модернізації, сьогодні вже практично ні в кого не викликає сумнівів.

Самі по собі формулювання «президентсько-парламентська система» або «парламентсько-президентська модель» особисто для мене не означають нічого. Можна декларувати торжество парламентаризму і при цьому насправді реально посилювати повноваження глави держави. А можна виписати президентсько-парламентську схему так, що вирішальну роль у затвердженні життєво важливих для країни рішень буде відведено Верховній Раді.

Реформа піде набагато швидше, якщо всі активні учасники процесу чітко визначать для себе кінцеву мету і домовляться одне з одним про єдині правила гри. Надавати еволюційному процесу революційного характеру не тільки шкідливо, а й безглуздо. Не можна настільки масштабне поняття, як реформа, асоціювати тільки з одним конкретним документом, не можна підганяти необхідність давно назрілих серйозних перетворень під одну-єдину ідею, навіть якщо вона комусь дуже подобається і хтось у ній дуже зацікавлений. Не можна зводити сенс змін у системі життєдіяльності держави до банального перетягування повноважень від однієї гілки влади до іншої. Якщо це все-таки станеться, де гарантія, що через кілька років у когось не з’явиться бажання перетягнути ці повноваження назад? Необхідно змінювати систему влади так, щоб згодом змінити відносини народу та влади, надавши цим відносинам більшого довір’я.

— Щоб такий задум став реальністю, цим надзавданням має перейнятися еліта. Ви упевнені, що серед тих, від кого залежить доля реформи, більшість розуміє сенс перетворень саме так?

— Залишається відкритим відповідь на запитання, чи вірить наша еліта в реформу взагалі. Але ситуація аж ніяк не безнадійна. Ви можете вважати мене невиправним оптимістом, але я виявив, що більша частина політиків (у всякому разі, у Верховній Раді) перейнялася духом змін уже після того, як почалася дискусія про суть реформи. Після того як виникла необхідність вгризатися в прихований зміст законотворчих формулювань, доводити свою точку зору опонентам, відповідати на прямі запитання виборців.

Крім того, не будемо забувати, що всі сильні світу цього живуть під загрозою страху майбутнього переділу, всі втомилися від цих переділів. Саме тому, я переконаний, що ще не вичерпано ресурс переговорного процесу між (повторюся) усіма без винятку політичними силами.

— Впливовий політик і бізнесмен утомився від переділів, він не вірить у суть законопроекту, але при цьому платить власні гроші за те, щоб якась газета висловилася на підтримку цього документа. Яким чином він може стати ефективним учасником реформи?

— Він платить через страх перед владою, від якої залежить стабільність його бізнесу, а часто і політична кар’єра. Але цей страх може лише посилити його бажання змінити систему, прагнення позбавити свою думку від втручання чужої волі, а свій бізнес — від тиску політичних чинників. Він може витрачати невелику кількість коштів на рекламу псевдореформи і при цьому — більшу кількість сил на реалізацію істинної реформи.

— А коли настане час вибору, страх перед владою виявиться сильнішим за бажання позбутися опіки влади...

— Сильнішим може виявитися інший страх — опинитися на узбіччі політичного процесу в найближчому майбутньому. Країна вступає в нову передвиборну фазу. Останні вибори продемонстрували, що щирість і публічність набули для виборців особливого значення, а піарівські трюки і матеріальні стимули стали набагато менш значимими чинниками.

Наївно думати, що народ не відчуває фальші. Що він не бачить лукавства в рекламі одномірної політичної реформи. Що він підтримає цю лукаву реформу і тих, хто її формально підтримував, не соромлячись власної фальші. Ризикну зробити прогноз, що в ході найближчих виборчих кампаній (і президентської, і парламентської) вибір населення носитиме зваженіший, якщо хочете, інтимніший характер. Швидше, це навіть не прогноз, а твердження. І грунтується воно, крім іншого, на аналізі ефективності засобів масової інформації. У політичній рекламі, яку використовують мас-медіа, нині стільки фальші, що її просто неможливо не помітити. А отже, народ навчиться розпізнавати цю фальш і неминуче виробить імунітет проти неї. І робитиме вибір, виходячи з особистісного сприйняття політиків і політичних сил, а не під впливом того, що йому втовкмачують у голову.

— Чи означає це, що мас-медіа найближчим часом не матимуть суттєвого впливу на формування суспільної думки?

— На жаль, мас-медіа як незалежне джерело інформації про процеси, що відбуваються, серйозно відстали від необхідного рівня виконання своїх функцій. Але, хоч як дивно, зі становища, у якому сьогодні опинилися ЗМІ, журналістика має витягти безсумнівну користь. Падіння довіри до мас-медіа неминуче змусить журналістів і менеджерів дуже багато переглянути у своїй роботі. Мені здається, на майбутніх виборах засоби масової інформації змушені будуть поводитися інакше, аніж на попередніх.

— Звідки така впевненість?

— Ці зміни також назріли. Гадаю, що передусім представники великих ЗМІ мусять піти на підписання свого роду хартії, котра визначає поведінку під час виборів. За «круглий стіл» мають сісти керівники мас-медіа, які не можуть не знати, що вони відповідальні не лише перед хазяїном, а й перед країною, перед людьми. Ці люди мусять розуміти, що у них не один глядач, читач і слухач. Не сто, якщо йдеться про фінансово-промислову групу, і не тисяча, якщо йдеться про партію. У великих ЗМІ споживачів мільйони. Це засоби масової інформації.

У чому феномен «темників»? Якби корінь зла був тільки в одній людині чи в одному органі, що штампує інструкції, як саме ЗМІ мають висвітлювати ту чи іншу подію! Насправді ж «темники» як явище виникли задовго до того, як горезвісні «увідні» почали розсилати. Просто, на жаль, серед можновладців знаходилося чимало тих, хто визнавав лише одномірне сприйняття дійсності. А серед журналістів і редакторів виявилася велика кількість бажаючих угадувати думки своїх господарів і готових прислужитися. Об’єктивного журналіста важко змусити писати «під темник». Так само журналіста-пристосуванця важко змусити писати об’єктивно.

Журналісти повинні усвідомити свою роль — роль посередника між владою та суспільством. Роль душоприказника, котрий не має права бути лакеєм.

— Відверто кажучи, складно поділяти ваш оптимізм. З часу проведення останніх виборів тиск власників на менеджерів, а менеджерів на журналістів збільшився, а віра журналістів у те, що можна ефективно опиратися цьому, суттєво зменшилася. Звідки тут узятися хартіям, кодексам і домовленості?

— Я міг би погодитися з вами, якби йшлося винятково про існуючі ЗМІ. Але ми стоїмо на порозі реструктуризації й переформатування ринку мас-медіа.

— За рік до виборів суттєві зміни на цьому ринку відбутися не можуть. Навіть якщо з’являться нові цікаві проекти, вони не стануть масовими і впливовими.

— По-перше, до виборів трохи більше року, і цього часу досить для того, аби працювати, а не просто спостерігати за ситуацією. По-друге, я сподіваюся, що позицію існуючих ЗМІ мусить відкоригувати бізнес. А точніше — ринок, закони якого можуть виявитися сильнішими за закони політичного здирства. Втрата довіри споживача — це втрата дивідендів власника видання чи телекомпанії. Якщо мас-медіа створюються для того, аби бути «убитими» власними господарями за одну передвиборну кампанію, то тоді ринкові важелі тут безсилі.

А на виборах перемагатимуть новатори, котрі запропонують інший спосіб спілкування з електоратом. Виграють ті, хто знайде вірну тональність, врахує досвід попередніх кампаній, ті, хто відмовиться від архаїчної платформи на користь стратегічної перспективи. Помилкою буде грати на мовних проблемах і потребах економічно нерозвинених регіонів. Я переконаний, що для людей, котрі претендують на загальнонаціональне лідерство, ця модель уже не є працюючою.

Необхідно запропонувати людям адекватне формулювання внутрішнього патріотизму. Ми мусимо перемагати для того, аби створювати нормальні умови для громадян цієї країни, а не посилати сигнал у Москву, Вашингтон чи в стратосферу з повідомленням для марсіан, що у нас все гаразд. Лідер має дати відповідь, що буде завтра з питною водою, із комунальною сферою, з екологією і, що надзвичайно важливо, він мусить показати, як він вирішить ці проблеми. Ми пережили не так багато виборчих кампаній, і маємо радіти наближенню чергових. Оскільки вибори — це очищення політичного середовища. Це провітрювання мізків, це лікування багатьох хронічних проблем через загострення.

Повертаючись до ЗМІ, я підкреслюю, що ми повинні дивитися на перспективу. Ми вагітні силою-силенною ідей і проектів, і ринок ЗМІ не розвиватиметься так, як він розвивався попередні 12 років. 1 січня 2005 року — це момент нового форматування електронних мас-медіа в Європі. Це технологічний і змістовний виклик для засобів масової інформації. Якщо ви будете нав’язуватися в умовах вибору, вас ніхто не дивитиметься. І політики мусять це розуміти.

Ось дивіться, як вплинула на країну приватизація на енергоринку? Зараз дедалі менше значення має, кому що належить, бо продаються не кіловатт-години, а графіки. З 7 ранку до 10 вечора ти купити не можеш — скажені ціни. А ось із двох годин ночі — будь ласка, бери. Ось точно так само і в тканину політизованих ЗМІ проникають волокна бізнес-інтересів. Бізнесмен-підприємець уже дивиться, а чи може та чи інша партія оплатити рекламу в прайм-тайм за адекватну ціну? І якщо так, то чому б її не поставити, навіть якщо за цю рекламу платить опозиція. І чому потрібно ставити ті ролики, які не приносять прибутку каналу? Я упевнений: тиск бізнесу на ЗМІ в майбутній кампанії буде значно сильнішим, аніж у попередній.

Наприкінці минулого року я, спілкуючись із журналістами «Інтеру», закликав їх до більш об’єктивного, більш адекватного висвітлення подій. Для декого це виявилося непосильним завданням. Та навіть те, що ми встигли зробити, дало свої плоди — відмова від однозначності в оцінках і коментарях за короткий термін привела до значного підвищення рейтингу новин каналу відразу на п’ять пунктів.

— Чи можна з цього зробити висновок, що до ваших реформ на «Інтері» існувала цензура?

— Під пресом тиску «інтерівці» не перебували ніколи. Були недоліки, були перегини в інформаційній політиці каналу, про які я свого часу згадував в інтерв’ю вашій газеті і відповідальності за які я із себе не знімаю. Коли я казав, що подібне не повториться, я усвідомлював, що говорю. І чітко знав, що і як потрібно змінювати. Мені просто забракнуло часу на реалізацію задуманого. Не вистачило часу на створення команди, на те, щоб позбавити журналістів страху, а, точніше, — хибного розуміння відповідальності.

Окремі журналісти готові виявляти своє ставлення до того, що відбувається в їхній сфері, готові до акцій. Та потрібні не акції, а вчинки. Акція має присмак показовості: до такого-то дня, до такого-то часу ти повинен виплеснути всю пристрасть, що накопичилася в тебе. А пристрасть має визріти.

— Ваша спроба здійснити реформу на «Інтері» заслуговує на звання вчинку. Втім, ви ж не заперечуватимете того, що свого часу ви були на каналі жорстким проводирем цілком певної лінії. Ви домоглися того, що журналісти стали свідомими проводирями ваших ідей, ви навернули їх у свою віру. А потім зневірилися самі, переосмислили те, що робили. І залишилися на самоті. Хто після цього на будь-якому із телевізійних каналів зважиться на подібний учинок?

— Те, що ви сказали, — дещо спрощене сприйняття істинних причин моїх дій. Імовірно, це ще стане предметом серйозної і докладної розмови. Нині я можу сказати лише те, що загрозу стагнації відчув задовго до того, як затіяв реформи на «Інтері». Модель стала застарівати — і мова йде не лише про модель новин. Плановані мною зміни були пов’язані не тільки з політикою, і не стільки з політикою. Канал звикнув до певної аудиторії, певного формату подання новин. Канал заміняв спілкування віщанням. Він потребував оновлення, точно так само, як оновлення сьогодні потребує країна.

І необхідність якісно нових змін розуміє багато хто на телебаченні. Більш того, той, хто сьогодні перебудується першим, — не лише одержить фору, а й укаже вектор, задасть темп іншим.

— Шкодуєте, що вам це не вдалося?

— Свого останнього слова в медіа-бізнесі ще не сказав. У мене є ідеї, і є уявлення про те, як залучити кошти, технології і кадри для реалізації цих ідей. І одинаком я себе аж ніяк не відчуваю.

— Ваш колега по партії Леонід Кравчук, коментуючи те, що ви пішли з «Інтеру», назвав причиною конфлікту зіткнення інтелектуальних і підприємницьких інтересів. А як би ви самі охарактеризували причину вашого «розлучення» з каналом?

— Я б говорив про комплекс причин — підприємницького, політичного, морально-етичного і філософського характеру.

— Нестір Шуфрич заявив, що Віктор Медведчук балотуватиметься в президенти. Президент Медведчук — це ваш ідеал? Адже партквиток СДПУ(о) ви не здали...

— Форму участі СДПУ(о) у президентській кампанії, а також ім’я можливого кандидата від організації визначатиме партія. А щодо шансів на перемогу в майбутній президентській кампанії, то, як на мене, переваги матимуть публічні політики...

Не хочу, щоб мої розбіжності з лінією керівництва партії сприймалися як конфлікт між Медведчуком і Зінченком. Проблема глибша: скажімо, я не називав вибори-2002 успішними і вважав, що повинен змінюватися характер діяльності організації, характер взаємодії керівництва і регіональних організацій, характер відносин партії і населення. Вважаю, що оцінка партією результатів останньої парламентської кампанії не була цілком адекватною.

— Ви вважаєте себе опозиціонером у лавах СДПУ(о)?

— Я вважаю себе людиною, яка має власну точку зору, не боїться відстоювати власну думку і звикла відповідати за свої слова. І не лише в партійних справах. Опозиційність — категорія одномірна, а я завжди вважав, що одномірність шкідлива. До речі, досвід роботи на посаді віце-спікера в цьому мене укотре переконав.

— Напередодні канікул у роботі Верховної Ради відчувався помітний підйом. Тепер уже колишній посол США в Україні Карлос Паскуаль навіть назвав спікера Володимира Литвина символом незалежного парламенту. Ви як один із членів керівництва ВР ризикнули б зробити прогноз: чи залишиться парламент незалежним органом влади або ж усе повернеться на круги своя?

— Лінія поведінки, обрана Володимиром Литвином, продумана і логічна. Володимир Михайлович — знакова, впливова фігура. Його заява про небажання брати участь у президентській кампанії — чинник, що сприяє стабільності в роботі вищого законодавчого органу. Тим більше що сумніватися в щирості цих заяв не доводиться: у Литвина відсутня відповідна політична мотивація.

Що стосується парламенту, то його роль посилюватиметься, а вплив — зростатиме. У цьому я переконаний.