ОБСЄ: спостерігачі чи заручники?

Українські можновладці не раз демонстрували, що правило їхніх американських колег — політика закінчується там, де починається океан, — їм абсолютно чуже. У Страсбурзі, Брюсселі та Москві вони часто використовували надану трибуну, щоб повідати всю правду-матку про своїх політичних опонентів. Проте на цьому тижні вітчизняні полісімейкери продемонстрували й інше: атакувати одне одного при міжнародній публіці цілком можна й на батьківщині, якщо ця сама публіка, як під час нинішнього виїзного засідання Парламентської асамблеї ОБСЄ, приїжджає до Києва.

По суті, парламентарії цієї шанованої в Україні та не дуже шанованої в деяких інших країнах СНД організації стали третіми за рахунком арбітрами в тліючій політичній суперечці. Серед перших двох були ПАРЄ та Європарламент. Парламентською асамблеєю Ради Європи ще в перші тижні української кризи намагалися скористатися коаліціанти — із явним розрахунком на те, що Сергієві Головатому, який відколовся від помаранчевого табору, вдалося свого часу достатньо привабити доповідачок по Україні Ханне Северінсен і Ренату Вольвенд, з допомогою яких у Страсбурзі можна «творити» багато справ. Європейський парламент, за нашими оцінками, у своїй більшості швидше перейнявся позицією президента, хоча на офіційному рівні всіляко намагався дистанціюватися від того, що відбувається. Та найважливіше тут, на нашу думку, те, що, мабуть, уперше в політичному конфлікті між командами президента і прем’єра погляди обох були звернені до європейських суддів. Нехай і дуже різних, усупереч розхожій думці деяких наших профільних міністрів.

Цього разу в боротьбу за прихильність зовнішнього спостерігача випала нагода вступити й спікерові Олександру Морозу. Наївно було б думати, що Сан Санич не скористається засіданням Парламентської асамблеї ОБСЄ в Києві, щоб не спробувати донести месидж: обесєшні депутати не скасували засідання тому, що вважають Верховну Раду легітимною. Це по-перше. А по-друге, дати зрозуміти вже самим гостям: в Україні існує серйозна загроза парламентаризму як такому, про що Мороз поспішив заявити й у присутності гостей. І нічого, що днем раніше посол Німеччини Рейнхард Шеферс, реагуючи на аналогічну заяву іншого соціаліста — Віталія Шибка, — чітко й ясно висловився в прес-центрі «Головреда»: «В Україні немає кризи парламентаризму, є криза Конституції».

Слід привернути увагу наших читачів до того, що виїзне засідання ПА ОБСЄ (усупереч захопленому анонсуванню цього заходу з боку соціалістів) — найзвичайнісіньке для Парламентської асамблеї протокольне явище. Проте голові асамблеї Йорану Леннмаркеру (який раніше, до речі, очолював комітет з конституційних питань у шведському парламенті) під враженням заяв Шибка — «сьогодні для цієї структури (ОБСЄ. — Ред.) нема сумнівів, що в Україні існує парламент» — довелось особисто нагадати, що рішення про проведення цього засідання ухвалювали два роки тому. Тобто, слід розуміти, тоді, коли в організації були під глибоким враженням від того, наскільки демократично за пострадянськими мірками був проведений третій тур президентських виборів в Україні. Для президента Ющенка нинішня сесія в Києві — досі не що інше, як «недвозначне виявлення підтримки процесів демократичного становлення в Україні».

Щоправда, не всі члени Парламентської асамблеї вирішили «виявити» цю підтримку. Поки одні — наприклад, Молдова — посилалися на відсутність коштів, то в інших — Росії, наприклад, — намітився справжній розкол у лавах. Створилося враження, що в Держдумі до останнього не могли вирішити, яке з двох лих для них менше — грізно заявити, що в будівлі розігнаного парламенту вони засідати не збираються і проігнорувати захід (як це зробила перший віце-спікер Держдуми і глава парламентської делегації РФ в ОБСЄ Любов Сліска) чи підіграти Олександрові Морозу в його спробі за рахунок гостей з ОБСЄ воскресити тему незаконності розпуску парламенту. Спробах настільки явних, що навіть президент не втримався й у своєму привітальному слові нейтральне словосполучення «триста голосів», що раніше значилося в його виступі, у пориві гніву замінив на емоційне «триста рабів» — тих самих, котрих, за його словами, хотіли отримати «деякі політичні сили», аби узурпувати владу.

Чи слід було Вікторові Ющенку вкотре заглиблюватися в перипетії недавньої кризи, що мало вигляд чергового виправдання за своє неоднозначне рішення раз і назавжди покінчити з парламентом 5-го скликання? Адже ОБСЄ і так ухвалило рішення відправити своїх спостерігачів на вибори 30 вересня — красномовне свідчення того, що ні про яку легітимність чи напівлегітимність нинішнього парламенту в очах світового співтовариства не може навіть йтися. Хоча ще за кілька годин до того, як Йоран Леннмаркер повідомив радісну для президента звістку про спостерігачів, Олександр Мороз доводив іншому іноземному гостеві — президенту міжнародної асоціації «Бізнес і парламент», депутату палати громад парламенту Великобританії Брюсу Джорджу, що нині немає достатніх юридичних підстав для проведення дострокових виборів, а міжнародні спостерігачі можуть бути запрошені тільки в тому разі, якщо відбудеться «обнуління» списків.

Так чи інакше, замість того щоб нав’язувати гостям внутрішньополітичні українські теми, набагато доцільніше з боку Ющенка було б, на наш погляд, розставити потрібні акценти в темах, які безпосередньо значилися на порядку денному нинішньої сесії ПА ОБСЄ і становили ключовий інтерес для України. Йдеться про ту саму енергетичну безпеку та вирішення заморожених конфліктів. У тому разі, звичайно, якщо Віктору Андрійовичу ще дороге його перше зовнішньополітичне дітище у вигляді Плана Ющенка з Придністров’я, і він не горить бажанням найближчим часом побачити свого партнера по ГУАМ, молдовського президента Володимира Вороніна, коли той ставить підпис під новим Планом Козака, або, точніше сказати, Юрія Зубакова. До чого тут, скажете, ОБСЄ? Та до того, що, за наявною інформацією, російські ідейні натхненники поховання Плану Ющенка сьогодні всіляко намагаються зробити так, щоб нинішній представник ОБСЄ в Молдові американець О’Нілл (аж ніяк не прибічник реанімації Плану Козака) якнайшвидше залишив регіон. Адже одна річ — заручитися підтримкою сторін конфлікту, інша — нейтралізувати ще й важливого посередника, яким є саме ОБСЄ.

Утім, ризикнемо припустити, що позитивна реакція ОБСЄ на запрошення Віктора Ющенка бути спостерігачами на вересневих виборах, свого роду, взаємовигідна угода. Навряд чи для когось є секретом, що ОБСЄ в останні роки переживає не найкращі часи на пострадянському просторі. І причина цього, не в останню чергу, — постійні випади проти організації з боку Росії та її союзників. Понад те, чим ближче момент, коли ОБСЄ має дати відповідь на заявку Казахстану стати головою організації в 2009 році, тим активніше, найшвидше, розігруватиметься сценарій із гучним ляскотом обеесєшними дверима. Адже, з одного боку, ОБСЄ намагається всіляко демонструвати свою відданість демократичним цінностям і заохочувати ті країни, які намагаються їх підтримувати (виїзне засідання в Києві приклад цього), з другого боку — боїться спровокувати подальше оформлення табору незгодних у своїх рядах (хтось із американських дослідників пострадянського простору назвав його «антидемократичним клубом в ОБСЄ»). До того ж дали зрозуміти, що підтримають кандидатуру Казахстану не тільки в Росії, а й у деяких європейських країнах — Італії, Нідерландах, Франції, Німеччині. Вони й побоюються, що Росія і К^о сприймуть відмову Астані як черговий прояв подвійних стандартів і, чого на світі не буває, справді вийдуть із організації. Та є позиція США і Великобританії, які переконані: Казахстан не може стати головою ОБСЄ, поки не вирішить бодай частину своїх проблем із демократією. Отже, питання перед ОБСЄ постає серйозне: чи варто заради того, щоб подолати й без того глибокі внутрішні протиріччя і підба­дьорити Казахстан рухатися в дещо іншому, ніж його останні поправки до Конституції, напрямі, ризикувати іміджем організації з твердим демократичним бекграундом? Схоже, відповідь у Відні наразі не знайдена. Наполегливе ж прохання України надіслати місію спостерігачів на вибори 30 вересня — можливість для ОБСЄ продемонструвати: організація, як і раніше, є затребуваною, зокрема і на території СНД.