ОБОРОННІ ХОЛДИНГИ ПО-УКРАЇНСЬКИ

Досвід функціонування таких оборонно-промислових монстрів, як EADS або Airbus Industry, переконує в незаперечній вигоді об’єднання дрібних і середніх підприємств у потужніші виробничі структури. Спільні наукові, виробничі й фінансові ресурси роблять продукцію конкурентоспроможнішою на ринку, легше та швидше розв’язують проблему її модернізації і, найголовніше, дозволяють швидко впроваджувати у виробництво нові технології. Нарешті, самі експлуатанти в більшості випадків вважають за необхідне й доцільне мати справу з однією юридичною особою, котра відповідала б за весь цикл створення техніки, починаючи від її розробки й закінчуючи утилізацією.

Актуальність відмови від натурального господарства в оборонній сфері підтверджують і практичні кроки деяких сучасних політиків: міністр оборони Росії Сергій Іванов недавно зробив конкурентам із виробництва зброї на Заході справді сенсаційну пропозицію — про спільне виробництво нової високотехнологічної зброї. У зв’язку з цим багато російських експертів висловлюють припущення, що світовий військово-промисловий комплекс стоїть на порозі нової ери взаємовідносин, які передбачають чітку й жорстку спеціалізацію в розробках і виробництві зброї.

У слов’янських державах, які успадкували потужну оборонну промисловість, досвід інтеграції також не залишився поза увагою. У Росії оголосили про рішення створити кілька десятків великих оборонно-промислових холдингів. В Україні, відповідно до затвердженої в березні 2002 р. Концепції структурної перебудови національного ОПК, мало з’явитися 7—9 вертикально інтегрованих структур. Але вже сьогодні, через півтора року після виходу програмного документа, розробленого Держкомісією ОПК, схваленого урядом і «освяченого» указом глави держави, цілком зрозуміло: реалізація ідеї пробуксовує.

Форми об’єднання

Справді, на планеті залишається дедалі менше держав, які наважуються поодинці робити літаки, кораблі й ракети. Більше того, інтеграція зачепила навіть такі тонкі сфери, як виробництво боєприпасів і стрілецької зброї. Але також вірно, що форми об’єднання зусиль у світі поки що занадто різні.

Китайці, приміром, не виходять за межі національних кордонів. П’ятдесят найбільших китайських компаній із виробництва продукції інформаційних технологій для зміцнення своїх позицій на ринку оборонних технологій у середині нинішнього року утворили альянс. Останній формальний і мало до чого зобов’язує розробників і виробників. Але, більше здійснюючи ідеологічну підтримку держави, в умовах винятково китайських реалій він, скоріш за все, виконуватиме функції на кшталт юридичних.

На тлі китайського соціалістичного об’єднання досвід Південно-Африканської Республіки виглядає прагматичнішим і переконливішим. 1,68 млрд.дол. «безпосередньої підтримки оборонної промисловості» й 732 млн.дол. «непрямої підтримки» з боку держави дозволяють створювати умови для об’єднання. Спрямованого, проте, не на створення національних структур, а на залучення зовнішніх інвесторів. Завдяки цій підтримці місцева компанія Grintek створила альянс із європейським консорціумом EADS у сфері виробництва засобів зв’язку й розвідки, а також із німецьким заводом Katerinwerle в галузі виробництва антен. Grintek зуміла залучити шведський SAAB як власника 49% відсотків акцій компанії однієї зі своїх дочірніх компаній — для спільних робіт в сфері створення повітряних і морських систем раннього попередження, систем зв’язку і матеріально-технічного забезпечення. EADS сьогодні володіє третиною виробництва фірми з випуску радіолокаційних станцій Rutek, а BAe Systems — 20% акцій іншої місцевої компанії ATE.

Гендиректор одного з найбільших російських військово-промислових холдингів «Нові програми та концепції» Борис Кузик недавно відзначив: першочергова проблема пострадянської оборонної промисловості — реструктуризація основних виробничих фондів під обсяги зовнішнього та внутрішнього ринків. Російський бізнесмен переконаний: якщо, діючи за радянською моделлю, механічно об’єднати певну кількість підприємств, вийде просто громіздка й некерована структура. Тому виробляти треба не все підряд, а лише найкращу, конкурентоспроможну продукцію.

Іншими словами, перед тим, як створювати великі промислові структури, варто подивитися, чи є ніша на ринку. «Після цього, будь ласка, треба інтегруватися, — каже Б.Кузик. — Але якщо ви об’єднуєте, приміром, 10 заводів, які завантажені кожен на 18—25%, то хіба холдинг одержить стовідсоткове завантаження? Із десяти бідних не вийде один багатий».

Утім, у Росії за плечима досить різні результати об’єднання. Після 2001 року російський президент підписав укази про створення трьох вертикально інтегрованих холдингів в ОПК — Авіаційної холдингової компанії «Сухой», яка має об’єднати розробників і виробників літаків «Су», концерну ППО «Алмаз-Антей», що зібрав воєдино 46 підприємств — виробників усіх типів засобів ППО, і корпорації «Тактическое ракетное вооружение» — виробника ракет «земля — повітря». Тим часом сьогодні російські експерти не вважають, що утворювані урядом холдинги можна було б вважати ринковими структурами. На думку радника президента ВАТ «Оборонні системи» Ігоря Мєщана, їх правильніше вважати суто управлінськими структурами, засновуючи які держава відтворює «середній рівень управління промисловістю», тобто трести радянського часу — проміжна ланка між міністерствами й підприємствами. Російські ЗМІ цитували топ-менеджера одного з заводів, включеного в концерн ППО, котрий зауважив, що в керівництва концерну практично відсутні важелі контролю над підприємствами, за винятком розподілу оплачуваних експортних контрактів. Тому вважати його ефективно діючою структурою підстав немає.

Поряд із цим фахівці запевняють: у Росії ось-ось з’являться ефективні корпоративні структури. Серед них називають корпорацію «Технокомплекс», створення якої здійснювалося на базі головного підприємства, яке вже має статус акціонерного товариства; корпорацію «Тактическое ракетное вооружение», утворювану на базі фірми, що має статус державного унітарного підприємства; корпорацію «Аэрокосмическое оборудование», яка має як головне підприємство керуючу компанію.

Успішність названих структур експерти аргументують здатністю останніх домовлятися зі світовими лідерами «оборонки»: під час роботи салону Le Bourget-2003 корпорація «Аэрокосмическое оборудование» підписала угоду про співпрацю з французькою Thales та американською корпорацією Boeing. Thales реалізовуватиме всі проекти «Аэрокосмического оборудования» в Європі, а «Аэрокосмическое оборудование» — всі проекти французького партнера в РФ. Про співпрацю з Thales — продовжувати розробки інерціальних систем навігації — домовилися й керівники «Технокомплекса».

Росія йде далі: найближчим часом віце-прем’єр Борис Альошин представить президентові й уряду концепцію промислової політики країни, де одним із головних положень якраз і є створення великих компаній. У авіапромі замість десятків КБ і заводів має з’явитися єдина національна авіабудівна компанія, яка виробляє продукцію від бойових винищувачів до аеробусів. Уряд вирішив наступного року передати 123 акціонованих оборонних підприємства та 215 держпакетів акцій у новоутворені вертикально інтегровані оборонні холдинги. Проте скільки конкретно вдасться створити холдингів, невідомо навіть самому розробнику програми — Мінпрому. Експерти вважають: без різкого збільшення держоборонзаказу холдингобудування саме по собі не має сенсу, оскільки як мінімум техніко-економічні обгрунтування формування кожного конкретного холдингу поки що відсутні. Наслідки їхньої появи на внутрішньому й зовнішньому ринках як господарюючих суб’єктів ще не прораховані, а майбутні переваги сумнівні.

«Наш досвід песимістичний, але
наша віра оптимістична»

Саме цю фразу можна було б запозичити в Альберта Швейцера для характеристики українського шляху інтеграції.

Спадщина у вигляді майже двох тисяч різноманітних науково-дослідних інститутів, підприємств і науково-виробничих структур, котрі працювали на військово-промисловий комплекс Радянського Союзу, сьогодні зазнала дуже істотних змін. Як і в суспільстві, розрив між кількома десятками успішних підприємств ОПК і кількома сотнями неуспішних величезний. Серед національних особливостей перших років нового століття — майже критичний знос виробничих фондів і порівняно невелика кількість успішних прикладів руйнації традиційних схем науково-технічної й виробничої кооперації.

В Україні також досить давно замислилися над об’єднанням оборонної промисловості, а на створення вертикально інтегрованих структур в ОПК покладалися величезні надії. Найврожайнішими виявилися 1995—98 рр., коли в ОПК було створено сім структур — у середньому по дві на рік: указом Президента в 1995 р. створюються ДАХК «Луганськтепловоз» і ДАХК «Дніпровський машинобудівний завод», постановами Кабінету міністрів у 1996 р. створено ДАХК «Топаз» і ДАХК «Артем», у 1997 р. — ДАХК «Київський радіозавод», а в 1998-му — ДАХК «Каскад» і ДАХК «Чорноморський суднобудівний завод».

Якщо пригадати ці роки та стан економіки країни, то ідея вертикально інтегрованих структур — зберегти ще існуючий потенціал і збільшити його за рахунок залучення інвестора — була вельми непоганою. Безумовно, додатковим стимулом на користь вертикально інтегрованих структур були й інтеграційні процеси в сусідньої Росії.

Який ефект отримано за минулі роки? Навряд чи помилковим буде припущення, що він далекий від очікуваного. Це засвідчує бодай той факт, що розпорядженням Президента № 114 від 21.04.2001 р. було створено комісію з перевірки процесів створення, приватизації й фінансово-господарської діяльності державних (національних) акціонерних і холдингових компаній. Серйозність наміру розібратися з проблемою засвідчує й досить представницький склад комісії, очолюваної секретарем Ради національної безпеки й оборони України, а про серйозність порушень, наявних у діяльності холдингів, — указ Президента №1049 від 27.11.2001 р., який з’явився за результатами роботи згаданої комісії.

Зокрема, з указу глави держави випливає: діяльність, як і сама структура низки державних холдингових компаній та акціонерних товариств, по-перше, не є оптимальною й результативною; по-друге, управління майном здійснюється не ефективно; і по-третє, не ефективна діяльність спостережних рад. У результаті Кабінету міністрів було наказано в тримісячний термін провести конкретні заходи з усунення наявних недоліків, зокрема розробити та внести на розгляд Верховної Ради проекти законодавчих документів.

Попри однозначні висновки й суворі накази, особливих змін у житті холдингів ОПК не сталося — жодного із них ні не ліквідували, ні реорганізували й не приватизували (якщо не рахувати нинішніх заходів із остаточного формування ДАХК «Київський радіозавод»).

Правове поле діяльності українських холдингів дуже розмите, а його складова частина — законодавча база (передусім закони «Про холдинги», «Про акціонерні товариства» та «Про управління об’єктами державної власності»), необхідна для ефективного функціонування інтегрованих структур, застрягла в кабінетах Верховної Ради. До слова, «Закон про холдинги», попри жорстко встановлені Президентом терміни, поданий на розгляд лише в квітні поточного року.

Із семи ДАХК в ОПК найвідоміші чотири: ДАХК «Луганськтепловоз», ДАХК «Топаз», ДАХК «Артем» і ДАХК «Чорноморський суднобудівний завод».

Свого часу дуже відомий виробництвом і постачанням засобів протиповітряної оборони, а також засобів зв’язку військового призначення «Дніпровський машинобудівний завод» після конверсії практично відійшов від випуску оборонної продукції та спеціалізується на виготовленні засобів зв’язку й іншої продукції для народного господарства. Із решти двох ДАХК «Київський радіозавод», свого часу відомий виробник бойових космічних систем, лише формує свою структуру, а стосовно «Каскаду» складно давати однозначні оцінки, оскільки фактично немає офіційних даних про його діяльність у сфері ОПК.

Якщо говорити про експорт зброї існуючими холдингами, явно виділяється лише ДАХК «Топаз», котрий став відомим у світі завдяки станції пасивної радіоелектронної розвідки «Кольчуга». Водночас обсяги продажів «Кольчуг» не такі великі, аби можна було говорити про успішність самого холдингу. Продукція ще одного державного холдингу — ДАХК «Артем» — широко відома в світі. Керованими ракетами «повітря-повітря» комплектуються практично всі бойові літаки, експортовані Росією до Китаю, Індії, Малайзії. У вітчизняних ЗМІ була інформація про те, що ДАХК «Артем» приступив до реалізації підписаного в травні контракту на поставку Індії авіаційних ракет Р-27 «повітря—повітря» для винищувачів Су-30МКІ. За оцінками оглядачів, вартість цього контракту дорівнює 70—90 млн.дол., проте на самому оборонному заводі цю інформацію не підтвердили.

Мабуть, це всі відомі успіхи. Хоча ДАХК «Луганськтепловоз» здатний виробляти цілком ліквідні гусеничні плаваючі транспортери, а ДАХК «Чорноморський суднобудівний завод» — проектувати та створювати морські судна тоннажністю до 110000 т, експорт військового призначення для них поки що справа непідйомна.

Експерти виділяють кілька причин слабкості українських холдингів.

По-перше, відсутня головна умова для їхнього нормального існування — ефективно функціонуючий внутрішній ринок. Покупець в особі МО України й інших силових структур хоче, але не може придбати товар, який можуть, але безплатно не хочуть продукувати холдинги. Держава, схоже, не поспішає знайти можливості для стимулювання виробника. Така проблема є й у Росії: АВПК «Сухой» займає 38-ме місце у світовому рейтингу виробників і експортерів озброєнь (наступна після «Сухого» російська компанія займає 58-й рядок), але в ВПС РФ немає жодного нового літака рівня Су-30МКК або Су-30МКІ (такі літаки поставляються до Китаю й Індії). Хоча прибуток «Сухого» торік становив майже 1 млрд. дол., тенденція небезпечна тим, що ризики на ринку зброї нічим не захищені. Варто традиційним покупцям російських літаків змінити постачальника, і «Сухой» стане банкрутом. Ситуація в Україні ще складніша. Приміром, на салоні Le Bourget-2003 російські розробники ракет представили цілу низку нових виробів, які або запускаються в серію, або в найближчому майбутньому будуть завершені. Подані російським «Вымпелом» розробки ракет РВВ-АВ, Х-29ТЄ і Р-73Е свідчать про те, що невдовзі російські заводи зможуть самостійно забезпечувати поставки озброєнь для експортованих бойових літаків. Кому тоді продаватиме ракети «Артем»?

По-друге, усе ще відсутнє правове поле, яке дозволяло б нормально функціонувати в ОПК інтегрованим структурам. За оцінками самих представників ОПК, необхідно внести ряд змін і доповнень у закони України «Про банкрутство», «Про приватизацію майна держпідприємств», «Про фінансово-промислові групи». Повинні з’явитися нормативно-правові акти реалізації лізингових і офсетних програм торгівлі озброєннями й військовою технікою, а також складними технологічними системами й технологіями, мають бути забезпечені можливості для створення спільних підприємств зі створення й випуску ВВТ за участі українських підприємств ОПК. Слід удосконалити систему державного ліцензування в сфері розробок і створення зброї.

По-третє, вертикальна інтеграція та створення державних холдингів, на думку банкірів, утруднює отримання такими структурами кредитів й інвестицій. Представник банку «Хрещатик» (відповідно до ЗМІ, саме цей банк дав пільговий кредит у 25 млн. грн. на виконання замовлення для Індії ДАКХ «Артем») зазначив, що основна проблема фінансування української «оборонки» полягає в тому, що «підприємства цієї галузі є державними й існує мораторій на відчуженість їхнього майна, а заставна продукція має обмежений оборот на ринку». З іншого боку, у країні почали з’являтися й недержавні оборонні холдинги. Та ж таки холдингова компанія «Укрспецтехніка», котра виробляє цифрові РЛС міліметрового діапазону, досить непогано почувається й на внутрішньому, і на зовнішньому ринках. До речі, російські фахівці вважають, що приватний бізнес є невід’ємною частиною російського ОПК, і з цим необхідно змиритися. Проаналізувавши досвід США, вони дійшли висновку: наявність приватних структур дозволяє підвищити конкурентоспроможність продукції ОПК, а також вирішити цілу низку питань із фінансуванням окремих проектів.

Нарешті, по-четверте, існує ще одна, поки що потенційна небезпека. Сьогодні багато холдингів і великі підприємства ОПК звільнені від податку на землю. Але деякі з них мають такі території, що одне лише скасування пільги (а це може відбутися в разі зміни власника) призведе до серйозних ускладнень життєдіяльності таких структур.

Можливо, тому створення нових вітчизняних вертикально інтегрованих структур різко пригальмувалося. Поки що мало ефекту й від «неюридичного» об’єднання: ні концерн «Бронетехніка України», ні асоціація «Небо України» (виробники засобів ППО) поки що нічим себе не проявили. Навіть про оголошену в березні ц.р. появу єдиної державної авіабудівної корпорації сьогодні намагаються не згадувати. А либонь про необхідність її створення заговорили ще в середині 2001 р.

Схоже, для вертикального об’єднання підприємств час в Україні ще не настав. Чи, можливо, треба відкрити інший шлях об’єднання — знизу? З волі самих розробників і виробників озброєнь.