Нотатки про український прорив

Іронія долі-2. У кожному разі, дуже схоже. Тривалі таємничі розмови, вміла реклама, в результаті — вщерть заповнений зал, і — ось воно, дивіться. Відмінність одна — проект програми дій уряду Ю.Тимошенко представляли безплатно. Але точнісінько так само пояснювали, що це не зовсім те, на що ми очікували, або зовсім не те, а зовсім інше. І точнісінько так само, подивившись, послухавши, почитавши, ми казали, що це не зовсім те, на що ми очікували, це зовсім інше, але може бути...

Одне слово, це не програма. І не план дій. Це не «містить конкретні шляхи та механізми реалізації» і далі за текстом преамбули. Це містить безодню якихось «ініціатив держави» і далі за текстом майже сотні сторінок.

Але може бути.

По-перше, краще не зовсім те, ніж взагалі нічого — як у Віктора Федоровича, незмінного попередника Юлії Володимирівни.

По-друге, якщо цю сотню сторінок прочитати, то око вихоплює і дещо нове, розумне, дуже для країни та громадян бажане.

Зародилося навіть забуте вже бажання, яке навідало мене лише один раз і рівно три роки тому, — допомогти уряду, владі, державі. Вхопити, що треба, і нести, куди треба, і там, де треба, покласти. Красиво кажучи, захотілося допомогти уряду виконати пункт його ж програми: «формування і поширення на всій території країни єдиної системи оцінок і бачення стратегічних напрямів розвитку держави і суспільства». Поширити хочеться по всій території країни...

Ось тільки що? Двоє питань мучать після прочитання програми: глобальне й особисте. Глобальне — куди прориватимемося? Особисте — поліпшення життя вже сьогодні, тобто вже вчора, не дуже склалося, а завтра?

Або простіше: чи має намір цей уряд прорватися рівно до першої статті Конституції країни, яка гласить: «Україна — суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава»?

Суверенітет і незалежність сумніву не підлягають, а якщо в кого сумніви, то нехай із ними доблесні служби розбираються.

А сумніви були і є саме й тільки з приводу демократичного, соціального, а також правового. Тому — лише кілька нотаток на задану урядом тему.

Самою програмою не обійтися, контекст потрібен. Урядом Ю.Тимошенко — теж. Особливо в контексті останніх заяв, вимог і вказівок Віктора Андрійовича, який прагне, здається, покерувати і Кабміном. Тому тут і далі уряд розумітимемо в англомовній версії — government, так би мовити, уряд як такий, держава, влада.

Хоча... Хоч в англомовній, хоч в україномовній версіях, а якщо подивитися трохи уважно — не має наміру він. Ні прориватися, ні покращувати вже завтра. Не потрібне це йому, уряду, з моєю допомогою вкупі. Принаймні поки що...

Про демократію, або Міністр оборони попередив

Я вивчав тему переходу на погодинну оплату праці і вважаю, що це буде досить серйозною проблемою для уряду, оскільки це відразу ж консолідує профспілки. У них буде спільний ворог — уряд України і одна мета — вибити додаткові суми коштів на премії та інше.

Сьогодні вони працюють на окремих шахтах, а в разі запровадження погодинної оплати відбудеться консолідація сил, і ми знову одержимо «гостей» під будинком уряду.

Ю.Єхануров, 15 січня 2008 р.

За що я люблю Юрія Івановича, то це за простоту. Без нього та ще Миколи Яновича з Вікто­ром Андрійовичем життя моє було б нудним і безбарвним. Правда, тут ще пан Вінський недавно теж незле сказав. «Навіть, — каже, — якщо ми перестанемо красти, то вже будемо більш ефективні». Непогано, правда?

Так, панове міністри, це консо­лідує профспілки. А ви проти?

А як же найперший підрозділ програми, урочисто названий «Громадянське суспільство»? Тобто те, що там написано про «державну підтримку розвитку громадянського суспільства», «налагодження конструктивного діалогу між владою, неурядовими організаціями та громадянами», а також про черговий намір створити нарешті законопроект «Про соціальний діалог в Україні» — це написано для читання перед сном?

Чи Юрій Іванович не знає, що незаперечна передумова демократичної держави — це наявність не просто фрази в Конституції про те, що влада належить народу, він її джерело, суверен та інший носій. І навіть не наявність якогось «народу», котрий існує як абстракція, образ збірний та ефемерний, якого ні торкнутися, ні почути, ні в очі не поглянути. А наявність саме консолідованого, конкретного співтовариства конкретних живих людей во плоті, можна — профспілок, можна — журналістів, можна — любителів кактусів, бо навіть любителі кактусів стають суб’єктом дуже дер­жавної політики і вимагають у ній участі, якщо раптом держава надумала зазіхнути на певний простір, де якийсь кактус єдиний у світі росте.

Чи Юрій Іванович не знає, що профспілка — невід’ємна структура громадянського суспільства і найперший співрозмовник влади в зазначеному соціальному діалозі?

А от чи стане він найпершим ворогом уряду чи його, уряду, другом, товаришем і братом — залежить насамперед від самого уряду. Оскільки в соціальному діалозі, в якому, попри назву, три співрозмовники, і третій — роботодавець, уряд зобов’язаний забезпечити врахування і збалансування інтересів обох сторін, красиво кажучи — забезпечити консенсус. А також — що здобутий консенсус усією могутністю дер­жави буде захищений і гарантований. Це й буде справжня дер­жавна підтримка тієї величезної, переважної частини громадянського суспільства, яку становлять наймані працівники.

Усе це Юрій Іванович знає.

Але він знає і те, що всі уряди, і його власний теж, захищали, захищають і надалі мають намір захищати інтереси роботодавця, а не найманого працівника. А коли емоційніше — то інтереси капіталу, а не праці.

І інтереси Юхима Леонідовича і Ріната Леонідовича Юрію Івановичу набагато ближчі, аніж сотень і тисяч громадян, змушених заробляти собі на життя, ним же і розплачуючись.

І Віктору Андрійовичу вони ближчі. З огляду на те, що з великим бізнесом він зустрічається час­то, урочисто і смачно. Любить з ним по щирості поговорити про вічне, колегою назвати, елітою нації. Але щось я не пригадаю настільки ж задушевних зустрічей президента з найманими працівни­ками в особі їхнього повноважного представника — профспілок...

От і днями форум буде — «Влада і бізнес — партнери». Безперечно, партнери, і дуже добре, що партнери. Тільки ж де третій учасник цього партнерства?

Не потрібен уряду. Не хоче він консолідації потенційного сво­го хоч ворога, хоч гостя. І, мож­ливо, найбільше не хоче саме Віктор Андрійович, адже він, як ніхто, знає і пам’ятає, що може консолідована сила. Наприклад, змінити президента.

То що ж запропонував міністр оборони урядові? Включити до про­грами пункт не про запроваджен­ня погодинної оплати, а про зобов’язання «ретельно вивчити і відпрацювати це питання». До речі, з обов’язковими консультаціями із закордонними фахівцями, зокрема польськими. Красиво. Це ж скільки часу можна вивчати і відпрацьовувати питання. А ще консультуватися. А ще з виїзда­ми до закордонних фахівців особисто...

І що ми бачимо у програмі?

«Вивчення питання щодо запро­вадження погодинної оплати праці шахтарів з істотним збільшен­ням її розміру з урахуванням шкідливих і важких умов праці».

Переміг міністр оборони, пра­вильно його Верховний Головнокомандувач призначив, ось і з шах­тарями вже людина справилася, не гостюватимуть під будинком уряду, не заважатимуть дер­жавній підтримці розвитку громадянського суспільства. А там, дивись, ще кого переможе...

Тож нехай профспілки, а з ними і весь найманий трудовий люд, соціальний діалог і демократичний характер моєї держави умиються.

А що за три тижні три вибухи і 106 смертей, то до чого тут демократія?

Про соціальне і правове

І підвищуватимемо зарплату так, щоб на європейському просторі бути конкурентними.

Ю.Тимошенко, січень 2008 р.

Слова не хлопчика.

Слів про соціальність моєї держави, державного ж бюджету, любов влади до розв’язання соціальних проблем сказано аж занадто. Хлібом владу не годуй — дай розв’язати соціальну проблему, зігріти любов’ю дитину, оздоровити її, нагодувати і вивчити.

Одна біда — чимраз більше влада таки утверджується в думці, що соціальне — рибка, а не вудка. А об’єкт соціальної політики — населення, а не громадяни. Нерозумне, нетямуще і безпомічне. Допомагати йому й допомагати. Щоб воно дякувало і кланялося, кланялося і дякувало.

Уряд вирішив попіклуватися гармонійним розвитком людини, що, за справедливим твердженням програми, «можливо за умови... реалізації права на працю і гарантій соціального розвитку».

Реалізувати моє право на пра­цю пропонується перевіреним способом від Віктора Андрійовича — створенням мільйона робочих місць щороку. Не чує Віктор Андрійович, скільки не волай, що немає в країні стільки безробітних, ну немає, хоч завозь.

Щоправда, вже три роки відповідні відомства справно рапортують: створено. Як? Дуже просто: враховуються всі випадки працевлаштування. Тобто перейшов Іванов з компанії «Бім» на місце Петрова в компанію «Бом» — плюс два робочих місця, знову помінялися — разом чотири. А насправді, за словами міністра праці і соціальної політики пані Денисової, створено було торік 1050 робочих місць. Тоді навіщо в програмі затято писати недолугість і настільки ж затято брехати, рапортуючи?

Сто разів говорилося: основна причина наявного в країні остан­німи роками безробіття — не відсутність робочих місць, а відсутність належної оплати праці, дивися слова вище. Але то слова.

З реальною оплатою праці в уряду труднощі.

Насамперед, він уперто не бажає визнавати працю роботою. У програмі наміри про нібито підвищення мінімальної і середньої заробітної плати розміщуються в розділі «Соціальний захист». Добре, якби тільки «мінімалка», що справді є соціальним стандартом, гарантованим дер­жавою... Але є в програмі таке завдання уряду, ним самим перед собою поставлене, як «розроблення механізму забезпечення виплати заробітної плати й інших соціальних виплат...». Ну перша частина, зрозуміло, рідна сестра пропозиції міністра оборони, а друга означає, що працює в мене в країні уряд і ще, мабуть, підприємці. Всі решта— одержують соціальні виплати, і нехай скажуть спасибі, що їм просто так, ні за що гроші платять. А коли ні за що...

Задля справедливості: є в програмі і така оптимістична заявка: «Основними стратегічними орієнтирами економічної політики уряд вважає: ...забезпечення зростання доходів і збільшення частки оплати праці в структурі собівартості, на основі зростання продуктивності праці». Тобто начебто б економічної політики усе-таки. Але як структура собівартості економічно пов’язана з продуктивністю праці? По суті ніяк. А як вважатиме за потрібне працедавець. Можна 6—9% закласти, як у нас. А можна — 30—40%, як у них...

Два наслідки.

Перше. Коли визнати, що оплата праці є категорія не соціальна, а економічна (як насправді й є), то я, найманий працівник, з повним правом вимагатиму адекватної її оплати, і мої профспілки з-під стін будинку уряду не підуть, доки це право не буде реалізоване. А так — начебто й права у мене немає. Допомогу не вимагають, а просять.

До речі, можу заспокоїти нервових: вимагати я могла б, як свідчать результати соціологічного опитування, небагато. У середньому — не більш ніж 6000 грн. на всю свою сім’ю, якій, відповідно до Конституції, маю право своєю працею забезпечувати гідний рівень життя. Чому 6000? Тому що середньостатистична українська сім’я, вона ж домогосподарство, у середньому — 2,6 чоловіка, і вважаю я цілком достатнім для її забезпечення 2,2 тис. грн. щомісяця на кожного. Не більш. Тож боятися моєї ненаситності не варто...

Друге. Чекати мені поліпшення життя вже не сьогодні і навіть не завтра.

Беремо досить поширений передноворічний заголовок офіцій­них повідомлень: «Мінімальну зарплату підвищено на 55 гривень». Якщо бути точним — на 47. Хто не вірить, бере мінімальну зарплату в січні минулого року — 400 грн., річну інфляцію в 17% й індексує. Одержує 468 грн., які від 515 і віднімає. Але це минуле.

Майбутнє мінімальної зар­плати безрадісне. До кінця поточ­ного року вона повинна становити 605 грн., а несміливо передбачувана інфляція — 10%. Результат — підвищення «мінімалки» протягом року на 38 грн.

Проробимо такий же несклад­ний фокус із середньою зарплатою. Юлія Володимирівна пообіцяла довести середню зарплату до 2100 грн. З конкурентністю на європейському просторі точно не складеться, але що нам Європа, як на цю зарплату вдома житимемо?

Обчислюємо зовсім чисте нетто, тобто знімаємо податки, відрахування й інфляцію, все разом 28,5%, залишається
1501 грн. Відмінусовуємо прожитковий мінімум самого працівника (669 грн.), залишок — 832 грн., або вже точно вистачить, аби забезпечити той же ж мінімум одній дитині (557 грн.), і ще хвостик залишиться...

Якщо інфляція втримається на запланованому рівні в 10%. Але може і не втриматися. І питання не у величезних нібито соціальних виплатах, компенсаціях вкладів і зазначеного підвищення зарплат. Наша економіка, коли вона справді така, що розвивається, це все проковтне, як Шрек жабу, не помітивши.

Інфляція буде не тому, що гроші великі, а саме тому, що мізерні. Ах, на дітей війни 3,6 млрд. Звичайно, краще було б ці мільяр­ди використати на те, щоб дітям війни (бідним, а не народним депутатам, серед яких 36 дітей) поставити лічильники газу—води—тепла. І їм економія і країні користь. А так — по 47 грн. на душу на місяць — на що ці гроші підуть?

Правильно, у неодноразово вже описаний вузький сектор харчових продуктів і товарів першої необхідності, тому що 80% пенсіонерів, відповідно до результатів соціологічних опитувань Центру Разумкова, за рівнем прибутків перебувають у двох групах: ті хто ледве зводить кінці з кінцями (31%), і ті, кому якраз на харчування й дешеві товари першої необхідності вистачає (49%). От тепер ці товари й подорожчають... Щоб пенсіонери й усі інші не надто поспішали з цих груп вище перебиратися...

Результати проведеного соціологічного моніторингу оцінок громадянами їхнього рівня життя свідчать: протягом останніх чотирьох років зазначені громадяни, ми тобто, таки стали жити краще.

Якщо 2004 року число тих, хто ледве зводив кінці з кінцями й кому не вистачало навіть на харчі, непохитно трималося на позначці 25%, то до кінця 2007 року воно зменшилося до 12%, будемо сподіватися, — не за рахунок того, що одного разу кінці звести не вдалося, або, навпаки, — захотілося...

Число тих, кому вистачає тільки на харчі й дешеві предмети першої необхідності, зменшилося з 42 до 32%.

Тих, кому вистачає на життя, хоч і без «забаганок» на кшталт нових меблів, холодильника, телевізора й іншого начиння тривалого користування, побільшало — з 27 до 45%.

А тих, хто з меблями й телевізором, але поки всього лише без нової квартири чи авто, побільшало на 5%, і тепер це кожен десятий громадянин країни.

Із кількістю тих, хто може дозволити собі все, що з вікон нового авто чи, сидячи в новій квартирі, в новому телевізорі побачив, як і раніше, проблеми — вона коливається в такому діапазоні (від 0,2 до 1%), що нема про що й говорити.

Підсумуємо. Темпи поліпшення нашого життя залишають бажати кращого, excuse me — недоречний каламбур. П’ять відсотків переміщених в групу тих, хто живе більш-менш нормально, за чотири роки — малувато буде.

Ну, а куди поспішати? Швидко в моїй країні тільки фірташі народжуються, швидше за кішок. А щоб перебратися із групи тих, які виживають, у групу, які просто живуть,— час потрібен.

Іншими словами, мого права своєю працею забезпечувати гідне, а не мінімальне життя своїй родині уряд не забезпечуватиме ще довго. А держава, яка голов­ного мого права не забезпечує, не є правовою. І доки це право забезпечене не буде, саме такою державою не стане.

…І просто так, про один довідник

Довідник подає склад Верховної Ради України нового скликання в зручному вигляді з інформацією, яка... буде корисна як для самих народних депутатів, так і для їхніх помічників, співробітників апарату парламенту, журналістів і всіх зацікавлених.

«Верховна Рада України VI скликання в обличчях: довідник», Київ, 2007, с.2

Довідник — річ, безперечно, хороша, потрібна й корисна. Але не для всіх зацікавлених, як обіцяно. Хоча, на обкладинку дивлячись, нічого такого й не подумаєш. Просто, скромно: синє тло, парламентська зала, трибуна, герб, нічого зайвого.

Перегорнімо першу сторінку — немає там жодних облич. Ну й нехай, тому що там годинник! І який годинник! Краси незвичайної, неземної, чарівної, для слабкого жіночого серця смертоносної.

Ліворуч — для справжніх чоловіків: модель у червоному золоті, механізм у кристалі сапфіра, ремінець зі шкіри крокодила, застібка з червоного золота...

Праворуч — для дам: корпус і браслет вирізьблені вручну з монолітних блоків сапфіра, 763 діаманти загальною вагою понад вісім каратів і знову золото, але жовте — з діамантами, знаєте, краще поєднується... Що, не знаєте?! Тому-то й не для вас він, усіх зацікавлених, згорніть довідник та йдіть собі, знайдіть якусь справу.

І, до речі, нічого не втратите, оскільки як довідник видання — чистісінька халтура, юридично кажучи, — «введення в оману». Про першого ж депутата повідомлено, що він «тимчасово не працює», а другий, мій особливо улюблений Микола Янович, — перший віце-прем’єр-міністр України і її ж міністр фінансів.

Автори, щоправда, за неточності вибачилися, намагалися, мовляв, у строки вкластися, щоб довідник «придався якомога швидше». Похвальне бажання. Зазначено, проте, що дані наведено станом на 14 грудня 2007 року. А перше засідання парламенту нового скликання й складання депутатами присяги відбулося, як відомо, трьома тижнями раніше, 23 листопада. Саме з того моменту перший у довіднику вже не був «тимчасово непрацюючим», Микола Янович був не зовсім тим, що про нього написано, а багато інших уже були не просто «пенсіонерами».

Але довідник — для них, він і корисний, і придатний, і якомога швидше.

Тому що є в ньому все, що описаним вище годинникам відповідає. І авто, і конфекціон різноманітний, і мобільні телефони — Vertu, зрозуміло, і навіть яхта, і гасло класне: «Не стримуй себе!». А також — адреси магазинів, які годиться відвідувати народному обранцеві, і ресторани, де йому сісти поїсти не соромно, і, нарешті, дні народження колег-депутатів, щоб від одного довідника не відриваючись, дізнатися: коли дарувати, що дарувати й де відзначати.

І був корисний довідник секретаріатом Ради депутатам розданий, і багатьма депутатами одержаний.

Тепер — стоп. Потрібно зробити три застереження.

Перше. Ніхто нічого не має проти компаній, які розмістили свою рекламу на сторінках довідника. Хоча не впевнена, що вони чітко уявляли собі, де вона опиниться. Не впевнена також, що довідники про парламенти нормальних країн видають у вигляді рекламних буклетів дуже якісних, дуже статусних, але й дуже дорогих товарів.

Друге. Ніхто нічого не має проти того, що депутати — люди доволі забезпечені, щоб вважати їх цільовою аудиторією реклами шанованих брендів.

Третє. Не треба у відповідь на закиди на адресу публічних осіб щодо їхньої любові до розкоші, розповідати про те, що чужі гроші рахувати непристойно, про пролетарську жабку, невдах і совкову ностальгію за зрівнялівкою.

Але.

По-перше, якщо народні депутати, які, зокрема, вже й в уряд устигли перейти, мовчазно визнали, що вони є цільовою аудиторією реклами, немає проблем. Але я дуже хочу побачити ваші, панове, декларації про доходи й витрати. Маю право як виборець і платник податків рахувати ваші гроші, щоб вам же хоч в одному допомогти — у вами ж оголошеній боротьбі з корупцією. Сказав же пан Вінський, і має рацію.

А по-друге, є речі, які пояснювати в добропорядному товаристві непристойно. Чому не можна читати чужих листів? Тому що не можна. Чому не можна пропонувати безногому ганяти наввипередки? Сліпому — подивитися, як міниться ручне огранення на монолітних блоках сапфіра?

Чому не можна хизуватися багатством?

Тому що не можна. Навіть у суспільстві, де всі живуть у достатку, багатством хизуватися не заведено.

Є такі важко вловимі й важко визначувані поняття, як, наприклад, «місце й час». Тут, якщо людина впала, сміятися можна й навіть треба, а тут — не можна. Сюди в шортах можна, а туди — ні. Тут багато людей — тусівка. Тут теж багато людей — але світський раут. От і второпай, голова паморочиться...

Або такт, скромність, повага до людської гідності — своєї зокрема й насамперед. Може, з гідністю проблеми? Адже гідність народного депутата не в каратах, яхтах і конфекціоні, а в рівні життя народу, який його обрав. Так?

Чи ні? І можна спокійно погодитися з тим, що в офіційному довіднику парламент моєї країни подано як закритий яхт-клуб. У країні, де 90% виборців живуть десь за рогом від звичайного достатку…

Фе, панове. Є таке гарне українське слово «несмак». Оце він і є.

І останнє. Цей дивний проект дивного довідника здійснили громадські організації, структури згаданого вище громадянського суспільства. Панове колеги по цеху, може, не варто? Може, все-таки слід стримувати себе хоч подеколи? Адже й так є кому цей цех компрометувати. А з такими проектами, то й допомоги влади не потрібно.

Хоча... З п’ятого боку, де ж іще таку рекламу уміщувати, якщо запропонували? Не в журналі ж «Работница», тим більше що й журналу такого давно немає, кому вони цікаві, ці робітниці з селянками...

До речі, якщо хто на питаннях етики не розуміється, нехай звернеться до пана Зварича. Той саме днями пояснював журналістам, що таке етично й що ні. Великий у цьому питанні фахівець, хоч диплом давай...