НОРМАЛЬНО І ПОЧЕСНО — БУТИ ПАТРІОТОМ УКРАЇНИ

— У чому полягали помилки національної політичної еліти на початку незалежності України?

— Після будь-якої війни чи розпаду імперії відбувається переділ майна та багатств. До нового керівництва приєднуються, а точніше, приклеюються особи, які мають інформацію про наявне майно. Вони намагаються заволодіти ним і зацікавити у цьому тих, хто стає при владі.

— Наскільки вдалою буде діяльність нової влади?

— З одного боку, це залежить від ступеню добровільності населення коритися діям влади, а з іншого — від здатності влади поступово покращувати життя населення, зокрема сприяти справедливому розподілу майна.

Незалежна Україна постала в результаті довготривалого та незворотного розпаду Радянського Союзу. Проголошення незалежності відбулося парламентським шляхом. Не було ні вождя, ні військ, лише всезагальне бажання зміни ладу і прагнення своєї держави. Акт про незалежність був би суто формальним документом, якби всенародний референдум 1 грудня 1991 р. не підтвердив його. Він не лише створив Україну, а й сприяв появі інших незалежних держав на пострадянському просторі.

Народна Рада — офіційна опозиція у Верховній Раді України фактично до вересня 1991 р. була незаперечним парламентським лідером у процесах державотворення. На той час у середовищі її депутатів почала формуватися активна політична еліта. Можливо, я був тоді її лідером, але не беззаперечним — авторитетними були і В.Чорновіл, і М.Горинь, і В.Філенко.

У рамках Народної Ради діяв Демократичний блок, який представляли яскраві особистості з Харківщини, Донеччини і півдня України, та очолюваний І.Драчем Рух, що увібрав у себе практично всю українську інтелігенцію правобережної України. З іншого боку, найсильнішою фігурою у Верховній Раді залишався Володимир Івашко — її голова і перший секретар ЦК КПУ. Співпраця з ним, заснована на взаємній повазі, дала можливість Народній Раді очолювати сім із 22 комітетів Верховної Ради України.

Політичні прорахунки національної еліти в парламенті УРСР почалися з того, що я відмовився балотуватися на посаду заступника голови Верховної Ради. Помилковими були також дії Народної Ради, що спонукали В.Івашка відмовитися від головування у Верховній Раді. Далі були вибори Президента України, в яких взяли участь чотири кандидати від Народної Ради: в цьому виявилася слабкість керівництва Руху, Демократичного блоку і партій християнсько-демократичного типу, що не спромоглися зібрати раду, яка б вибрала одного кандидата.

Українська національна еліта не мала на той час жодного досвіду державотворення. Коли Рух став партією, значна частина інтелігенції відійшла від нього. Поза тим, ще одним негативним чинником була відірваність керівництва Руху від виробничих державних питань та директорського корпусу.

В країні почалися зміна форм власності та переділ державного майна: з’явилися перші капіталісти, партії капіталістичного та християнського напрямів, організація промисловців і підприємців. Вони зовсім не визнавали Руху. Почався поділ на україно- та русофілів, суспільство стало розшаровуватися.

Ми програли перші президентські вибори. Обраний Президентом України Л.Кравчук простягнув руку для партнерства демократам і Рухові, але тодішнє керівництво Руху відштовхнуло її. На других президентських виборах Л.Кучма переміг лише тому, що директорському корпусові України стало зрозуміло, що потрібно обирати свою людину, а на той час наймогутнішою фігурою був директор заводу «Південмаш».

Таким чином, проблеми української еліти початку 1990-х років полягали в тому, що складалася вона, з одного боку, з войовничих філологів, які не розбиралися ні у виробництві, ні у фінансах, ні в державотворенні, а з іншого — з трудової інтелігенції, яка ніколи не була рішучою в боротьбі за владу та посади. Кожен табір бачив в іншому брак певних, лише йому зрозумілих рис.

Крім того, Комуністична партія України продовжувала свою антиукраїнську та антидержавну діяльність, вона була заборонена указом президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 р. Значна частина ділових людей звільнилася тоді від ідеологічного тягаря комунізму. Те, що назвало себе українськими комуністами, є неспроможним громадським елементом. Визнання законності існування КПУ в Україні було однією з дуже серйозних помилок окремих суддів Конституційного суду України і завдало державі значної шкоди.

— Які якості мають бути притаманними новій політичній еліті для виведення України на новий якісний рівень розвитку?

— 2000 рік ознаменувався певним переломом, тоді всюди до влади прийшло нове покоління людей, народжених у 1950—1960 роках. 12 років незалежності створили нову національну еліту. До того ж у 1998—1999 рр. президентство Л.Кучми досягло апогею свого неуспіху: чи не єдиним заходом самозбереження стало призначення В.Ющенка прем’єр-міністром України. Результати його діяльності як на цій посаді, так і головою Національного банку України, є гідними поваги: була введена гривня; у 1998 р. Україна була врятована від дефолту; вдалося поставити на ноги казначейство держави; була частково погашена заборгованість із заробітної плати і пенсій; завдяки вдалій фінансовій політиці ситуація в сільському господарстві й енергетиці стала різко покращуватися. Несправедливе звільнення прем’єра та його команди зробило В.Ющенка лідером національного масштабу.

Нова діяльна національна еліта самовизначилася: на відміну від 1990-х років, у новому тисячолітті вона вже мала своїх представників у всіх сферах життя держави. Однак формування національно свідомого середнього класу — справа поколінь.

Сьогодні українську еліту формують кілька поколінь: молодь, яка вчиться чи закінчує університети; середнє покоління, яке починає бізнес чи працює у творчій сфері; покоління зрілих бізнесменів, державних, політичних і наукових діячів, працівників виробництва та сфери послуг; і старше покоління, що збирається чи вже перебуває на пенсії. Усі вони живуть ідеалом процвітаючої України. У цьому, мабуть, наша теперішня сила.

— Якими є пріоритетні проблеми, вирішення яких дозволить зробити якісний прорив у розвитку України?

— На жаль, завдання, які стояли перед державою на початку її незалежності, залишилися актуальними і сьогодні. Ні Л.Кравчук, ні Л.Кучма не бралися за їх розв’язання. Це, перш за все, проблема адміністративного устрою держави: слід перейти з дво- на трирівневий територіальний поділ: доцільно мати 12—14 областей, 170 районів (12—14 в області), 2200 Рад (12—14 у районі) і 12—14 сільських населених пунктів у кожній Раді. Не район, як тепер, а Рада має стати первинною бюджетною ланкою держави.

Це, зрештою, світова практика. Відповідно до цього, потрібно змінювати і конституційний устрій держави. Голови областей, районів і Рад, які повинні обиратися населенням, мають здійснювати виконавчі функції. Парламент держави має стати двопалатним із розподілом законодавчих функцій та обов’язків призначення і контролю між Верховною Радою та сенатом, склад якого щодва роки має змінюватися на третину. Тому що зараз здійснення законотворчих і контрольних функцій Верховної Ради ускладнює ще й функція призначень. Крім того, частина обов’язків найвищого органу влади сьогодні покладена на адміністрацію Президента — неконституційну структуру.

Політика уряду України має бути спрямована на покращення життя українського народу. Має стати очевидним, що наші кроки в зовнішній політиці нічого не значать у світовому розподілі сил і впливів, навіть у світовій економіці та торгівлі.

З нами будуть рахуватися лише тоді, коли Україна стане процвітаючою демократичною державою чи хоч би однозначно прямуватиме до цієї мети. Сучасним же неспокійним «бриканням» у зовнішній і внутрішній політиці ми справляємо у світі враження «дурнуватої» держави. Питання внутрішньої політики має стати пріоритетним, а вона визначається двома факторами: розвитком економіки і державним патріотизмом.

Економіка СРСР відстала в розвитку, тож Україна має підтягнутися до рівня світових стандартів, паралельно слід розвиватися у напрямі до інформаційного суспільства. Бюджетне фінансування заходів на здійснення інноваційної політики гальмують чотири глибокі витратні ями: вугільна промисловість, сільське господарство, наслідки чорнобильської аварії та надто численні армія і міліція.

Україна, як повітря, потребує модернізації базових галузей промисловості, кошти потрібні на закупівлю передових технологій і підготовку кваліфікованих кадрів. Оскільки країна потребує неперервної модернізації та інноваційних впроваджень, необхідно підтримувати наукові дослідження. Інвестиції в науку мають зрости з теперішніх 0,3% ВВП до 3%, або в 10 разів, що вдасться досягти лише за рахунок приватних інвестицій, як в усіх розвинутих державах. Потрібно стимулювати вклади населення та повернення українських приватних коштів з-за кордону.

Важливою передумовою оновлення України є патріотизм. Це також джерело соціального спокою та дисципліни, шлях до скорочення чисельності війська і міліції, підвищення акуратності у сплаті податків, а також джерело взаємної довіри, що може скоротити і тіньовий сектор економіки.

Нормально і почесно бути патріотом України, радіти життю в рідній державі, долати її проблеми вчора, сьогодні, завтра. Будь-які негаразди можна вирішити, якщо діяти розумно і наполегливо.

Водночас, слід пам’ятати, що нова держава, яка тривалий час ізолює себе від оточуючого середовища, прямуватиме до розпаду. Ізоляцію може викликати і саме середовище, коли вважає, що порядки, які існують у державі, є неякісними, тому небажано приєднувати таку державу до середовища. Свободу особи, рівновагу і відкритість суспільства гарантує демократія як найефективніша державна система. Немає сумнівів у тому, що Україна має будувати демократичне суспільство.