Неточна наука

Бісмарк називав політику неточною наукою. На диво, точне визначення. У давній, як гріх, «науці переконувати» не знайти непорушних істин і незмінних правил. У цьому світі немає вічних друзів, але зберігаються вічні інтереси. Точніше, один інтерес — влада. Саме вона в даній категорії суспільної свідомості була й залишається єдиною абсолютною величиною. Влада — самодостатня. «Мета влади — влада... Мета насильства — насильство», — написав шість десятиліть тому Джордж Орвелл. Заперечити це складно. Хіба що ризикнемо щось уточнити. Щоб отримати владу, політикові час від часу доводиться вдаватися до насильства. У тому числі й до насильства над собою.

Вихід із «НУ—НС» Віктора Балоги та Безсмертного, Петьов­ки, Кріля, Білозір, Полянчича, Тополова, що приєдналися до нього, — всього лише привід поговорити про значно серйознішу проблему. Таких приводів вітчизняна політика за минулі дні підкинула чимало. Тривала блокада парламенту, публічне шмагання, влаштоване президентом — прем’єрові, і навіть чергова чистка лав МВС — ланки одного ланцюга, який обплутав владу по руках і ногах. Влада, цілком очевидно, неефективна.

«Уперше в новітній історії країни президент, уряд і парламентська більшість є однодумцями, які поділяють спільні демократичні цінності. Уперше в
трь­ох владних центрах — єдність поглядів, цілей і підходів. Уперше буде забезпечено органічну, ненасильницьку взаємодію виконавчої та законодавчої влади. Без якої неможливе проведення необхідних реформ». Саме так обгрунтували необхідність створення помаранчевої коаліції її вожді. Пообіцявши врахувати сумні уроки недавнього минулого.

Усе як завжди? Не зовсім. Нинішня владна конструкція виявилася ледь чи не найбільш безглуздою за весь період існування незалежної республіки. Опозиція не має влади де-юре. Але хоче її повернути. Правляча коаліція не має реальної влади де-факто. Але втрачати її рештки не хоче.

Заблокований парламент — не причина паралічу влади. Він — її символ.

Днями довелося почути цікаву версію. Відповідно до неї, вищий законотворчий орган «вивів із ладу» не хто інший, як Балога. Начебто саме він був автором ідеї «листа трьох», саме він уламав Яценюка завізувати нікому не потрібне послання, саме він забезпечив засекреченість процесу.

Резон? Реакція «Регіонів» на такий розвиток подій вгадувалася безпомилково. Відпо­відна реакція прибічників євроатлантичного курсу — теж. ВР виключалася з роботи автоматично. За твердженням прибічників такої гіпотези, главі президентського секретаріату була потрібна неробоча Рада. Натовп перед трибуною — чудове тло для будь-яких провокаційних розмов. Про неспроможність парламентаризму в цілому. (Є привід поговорити про необхідність розширення президентських повноважень.) Про неефективність цього парламенту. (З’являється можливість поміркувати про нові дострокові вибори.) Про безпорадність парламентської більшості. (Як тут утриматися від прогнозів щодо створення нової коаліції, широкої?)

Як на мене, занадто вже тонко. Хтось зависокої думки про здібності правої руки президента. Нині цю руку вбачають у всьому, що відбувається. Навіть справу «Яценюк vs «Кобра» вважають балогівською витівкою. Нібито Віктору Івановичу знадобилося перепідпорядкувати безпосередньо главі держави ще одну силову структуру, а заодно вигідно пра­цевлаштувати певну кількість близь­ких йому міліцейсь­ких чинів. Потрібен був лише привід.

Залишмо осторонь пустопорожні припущення. Перейдімо до реальностей. Одна з них — недієздатний парламент. Припус­тімо, його завтра розблокують. Чи означає це, що опозиція відмовиться користуватися цим засобом надалі? Ні. Чи має коаліція ефективний спосіб проти­дії? Ще раз — ні. Чи здатна коа­ліція одностайно схвалити законопроекти, ініційовані Банковою, — про зняття депутатської недоторканності, про імперативний мандат, про Кабінет міністрів, про референдум, про Націо­нальну гвардію? Знову — ні.

Хоч би як смішно це прозвучало, але блокування діяльності ВР передусім вигідне більшості. Бо вимушений тайм-аут відтягує момент ухвалення неприємних рішень і маскує розбрід. Пома­ранчева коаліція існує на папері, але її немає в реальності. Одностайне голосування БЮТу і ПР за проект про тендерні закупівлі і демонстративне неприйняття цього документа «НУ–НС» — яскравий приклад. Узявши перелік рішень, які належить обговорити Раді, ви легко знайдете питання, котрі спільно вирішать «Наша Україна» і Партія регіонів. Нескладно буде знайти і точки дотику прибічників Януковича та бійців Тимо­шенко. Значно важче знайти проекти, щодо яких цілком збігаються позиції обох коаліційних формувань.

Така ситуація всіх влаштовує частково і нікого не влаштовує у принципі. Тому вимушену паузу в парламентській роботі кожна з політичних сил намагається використати для активних переговорів.

Кожен домовляється з кожним. І нехай майбутній союзник неприємний. Доводиться чинити насильство над собою. Влада, заради якої старається кожен, того варта.

Вихід Балоги, Безсмертного й інших із «НС—НУ» став лише підтвердженням процесу, який розпочався не вчора. Називається він — розшарування коаліції. У БЮТ і «НУ—НС» занадто багато протиріч у поглядах на політику й економіку, зовнішню й внутрішню. Партійні команди дивляться одна на одну як на конкурентів на можливих дострокових парламентських виборах. Ватажки команд бачать одне в одному суперників на можливих дострокових президентських виборах. Нічого не було зроблено, щоб залагодити протиріччя або знизити рівень ворожості.

Тому до того, що відбувається в помаранчевому таборі, всі підходять із тим самим лекалом. Ніхто вже не запитує, на якому ти боці, всі цікавляться — на чийому. Кожного в «НУ—НС», хто не демонструє явної відданості Вікторові Андрійовичу, автоматично записують в таємні агенти Юлії Володимирівни. Наявність власної думки заперечується.

Саме такий підхід Банкової (а зовсім не підривна діяльність Тимошенко) призвів до загострення внутрішнього конфлікту в «Нашій Україні — Народній cамообороні». В коаліції є такі, хто не приймає авторитаризму лідера БЮТ і водночас не готовий мовчки дослухатися до кожної недоладності гаранта. Тим більше — не бажають виконувати роль «ідолів» у розкладах Балоги. Саме вони могли й мали стати цементом для більшості, яка розвалюється. Але їх ставлять перед вибором, якого немає.

Демарш глави президентського секретаріату багато хто розцінив як спробу створити нову політичну платформу для президента в переддень можливих позачергових виборів до Ради. Якщо це й було метою, то явно не єдиною й, очевидно, не головною. Можна припустити, були місце й намір створити привід для формування нової коаліції.

Але значно логічнішими видаються такі припущення. Банкова намірилася провести ревізію цілком відданих кадрів, по-перше. А, по-друге, вирішила очолити процес неминучого розколу. Хто зробив хід першим, той змушує опонентів робити хід у відповідь.

Яку відповідь дадуть друзі-суперники?

Для початку давайте визначимося, хто чого хоче. Почнімо з прем’єра й вірного їй БЮТ. Тимошенко сповнена планів, але обмежена в ресурсах. Багато з її ініціатив блокує президент, опори в парламентській більшості вона не має. Головний «депутатський резерв» Юлії Володими­рівни — у стані «Регіонів». Основна ціль — Віктор Янукович. Йому, бідоласі, теж по-своєму, несолодко. Людей Ахметова у фракції — чоловік двадцять, не більше. Проте глава ПР має підстави вважати, що депутатський осередок партії працює не стільки на формального лідера, скільки на себе, не бажаючи залишатися в опозиції. На Банковій Рінат Леонідович гість значно більш бажаний, ніж Віктор Федорович. Для Януковича така неприємна йому Тимошенко —засіб повернутися у владу відносно швидко й доволі безболісно.

Є одне «але» — ні керманич БЮТ, ні керівник регіоналів не можуть собі дозволити привселюдного, формального союзу з ідеологічними опонентами. Вихід? Досить оригінальний. Зусиль двох найбільших фракцій досить, щоб провести через Раду закон про опозицію. В який слід вписати право «фронди» претендувати на посади віце-прем’єра й спікера (як варіант — першого віце-спікера). Природно, Януковича більше влаштувало б крісло першої особи Ради, але тут уже, як сторгуються. В колишнього й нинішнього прем’єра наготові 331 депутатський багнет — жодного вето можна не боятися.

Формальності при цьому будуть дотримані. Непорушність помаранчевої коаліції ніхто під сумнів не поставить. ПР де-факто залишаться в опозиції. Репу­тація ні Ю.В. ні В.Ф. таким чином не постраждає. Потребу ухвалити такий закон і Янукович, і Тимошенко легко обгрунтують. Янукович дістане доступ до влади, шанс упровадити свої кадри у виконавчу владу й можливість впливати на рішення Кабміну. Тимошенко — не міфічна, а реальна більшість, нехай, і не формалізована. Більшість, спроможна провести будь-який закон без огляду на президента з його горезвісним вето.

Такий сценарій — лише частина можливих домовленостей, укладання яких обговорювали керівники двох структур, які опонують одна одній. Цей процес став реакцією на фактичний союз Банкової з Ахметовим. Іншою темою став пошук точок дотику в конституційному питанні. Наміри й апетити Віктора Андрійовича, який усерйоз запрагнув перекроїти Основний Закон під себе, не подобаються ні Тимошенко ні Януковичу. У принципі обом ближче сильна президентська влада. Проте й Юлія Володимирівна й Віктор Федорович начебто позначили готовність переглянути свої погляди. І підготувати погоджений проект конституційних змін. Він передбачає або обрання президента парламентом, або ліквідацію такої посади взагалі. Якщо високі договірні сторони дійдуть згоди, то вони можуть забезпечити й проходження нової редакції через парламент. І зрив операції «Референдум». (Погляньте на рейтинг президента, порівняйте його з сукупним рейтингом Тимошенко й Януковича і погодитеся, що в таких умовах президентові буде непросто розраховувати на позитивний для нього результат плебісциту.)

Відмова від президентських виборів означатиме період певної стабільності для країни. І в ПР, і в БЮТ є люди, які щиро в цій стабільності зацікавлені. Але в обох структурах таких — меншість.

Найвигідніше для обох сторін те, що, дійшовши негласного перемир’я, Тимошенко і Янукович можуть реалізувати свої тактичні інтереси з мінімальними електоральними втратами. Ніхто не зобов’яже їх відмовитися від критики на адресу один одного, ніхто не почне вимагати братерських поцілунків і приятельських рукостискань.

Багато хто дозволить собі засумніватися в тому, що Тимошенко ризикне піти на відкриту конфронтацію з Ющенком, що вона знайде в собі сили публічно відмовитися від ідеї сильної президентської влади.

А дарма. Політика — складна наука, в якій будь-яка теза може піддаватися уточненню. Те ж саме стосується Ю.В. і Консти­туції. Затятий прихильник президентства, перебуваючи в стані відставки з посади глави уряду, вона трохи переглянула свої погляди.

Цитуємо відповіді Тимошенко на запитання читачів «Української правди» в переддень виборів-2006: «На парламентських виборах-2002 я на кожному мітингу агітувала людей за блок «Наша Україна» не менше, ніж за рідну партію... Цю перемогу спустили самі знаєте, куди... Я єдина з політиків відмовилася від амбіцій 2004 року й підтримала Віктора Андрійовича Ющенка. Він здобув перемогу, зокрема і з нашою підтримкою... І цю перемогу спустили самі знаєте, куди...

Втретє наступати на граблі може хто завгодно, але не я. Тому задля блага народу України цього разу я нікому не довірю цієї тонкої і дуже відповідальної справи облаштування України...

Після 1 січня 2006 року посада президента прирівнюється до посади керівника «ГоловКиївАрхітектури». Я планую вести таку політику, щоб рано чи пізно народ зрозумів, що він може покластися на мене й обрати своїм прем’єром...

На щастя, після конституційної реформи не новий президент вибиратиме прем’єр-міністра, а народ України...».

Ще можемо нагадати, що два роки тому Тимошенко не радила Вікторові Ющенку проводити референдум із приводу політреформи в Україні. І заявляла, що твердо переконана: у разі проведення плебісциту приблизно 80% населення держави проголосує за політреформу і «Ющенко референдум програє».

Нарешті, ще одна цитата з ранньої Тимошенко: «Чесно кажучи, в парламенті мені цікава тільки більшість, тому що все інше є результатом роботи більшості».

Пізніше, коли політичні обставини змінилися, Тимошенко знову заговорила про несправедливу реформу, про необхідність провести референдум і про сильну президентську владу. Що їй заважає змінити свою думку знову?

Чи означає це, що союз Тимошенко і Януковича неминучий? Аж ніяк, політика — занадто неточна наука для таких висновків.

Чи заслуговують Віктор Федорович і Юлія Володимирівна осуду за такий «сепаратизм»? Не більше, ніж Віктор Андрійович, який веде аналогічні перманентні переговори з тими ж таки «Регіонами». Президентові більшість потрібна аж ніяк не менше, ніж прем’єрові. Він переконаний не тільки в тому, що «НУ—НС» розколеться й частина фракції опиниться під патронатом Тимошенко, а й у тому, що основна маса «помаранчевого осередку» буде віддана йому. Віддана настільки, що погодиться підтримати будь-який варіант конституційних змін. Навіть авторитарний. А також будь-який формат коаліції. Навіть союз із «Регіонами». На чому ґрунтується така впевненість, невідомо. Дивно, якщо тільки на обіцянках Балоги.

Вважається, що демарш семи розкольників прискорить процес і зробить горезвісну «ширку» дійсністю вже найближчим часом. Януковича, щоб обрубати його контакти з Тимошенко, знову спокушають спікерством. Яценюка, щоб не засмучувався, розглядають як кандидата в прем’єри. Хоча Балога цю посаду явно береже для себе. «Донів» закликають підтримати президентські починання (зокрема закон про імперативний мандат) і все-таки взяти активну участь у зміні Конституції. Як відкупного пропонують федералізм. Принаймні відразу кілька джерел у ПР підтверджують, що таку ідею Банкова готова розглянути.

А що ж «НУ—НС»? Фракція поки не розкололася, але вже розділилася.

На тих, хто виступає за негайне утворення «групи незгодних». Не згодних ні з інтриганством Балоги, ні з потуранням президентським витівкам, ні з поверненням у владу «Регіо­нів».

На тих, хто закликає не виносити сміття з хати. І вважає, що видимість влади — ліпше, ніж цілковита її відсутність.

І, нарешті, на тих, хто готовий заради влади на все. На будь-яке насильство над залишками совісті. Точне число тих, хто саме в цьому знайшов таїнство найбільш неточної науки, поки що не відоме. Але відомо, що це число від дня до дня зростає.