Навіщо з губернаторів узяли підписку про невиїзд?

Цього тижня президент своїми указами обмежив свободу пересування глав державних адміністрацій як по території України, так і за її межами. Тепер, щоб здійснити це саме пересування, губернатор мусить спитати дозволу особисто у Віктора Андрійовича. Навіщо? Пошук відповіді на це, м’яко кажучи, делікатне запитання породжує цілу низку інших не менш тупикових запитань.

По-перше, чому гарант у черго­вий раз не звернув уваги на той факт, що своїм указом він порушив статтю 33 Конституції України, котра гарантує громадянам свободу пересування по території країни?

По-друге, важко зрозуміти, яким чином гаранту Конституції, покликаному дбати про стратегію багатомільйонної держави, тепер вдаватиметься поєднувати цю нелегку місію з десятками банальних щоденних дзвінків державних чиновників нехай навіть такого високого рангу, як губернатори чи столичний мер.

По-друге, навіть якщо президент збирається делегувати цю дозвільну функцію комусь із підлеглих, то відповідно до якої статті якого закону клерк секретаріату (навіть якщо його прізвище Балога чи Безсмертний) має вирішувати, куди, коли й навіщо їхати губернаторові?

По-третє, як у цій ситуації бути з Кабміном, котрому, відповідно до Конституції, губернатори під­звітні й перед яким відповідальні так само, як і перед президентом? А що коли і Юлії Володи­мирівні раптом спаде на думку організувати власну службу з координування пересувань представників виконавчої вертикалі в регіонах? І куди тоді в разі «непередбачуваного збігу обставин» вирушить середньостатистичний український губернатор — на кущове засідання Кабміну за підсумками опалювального сезону чи на черговий фестиваль «Барвиста Україна» під патронатом Віктора Андрійовича?

Версія перша, президентська

Тексти указів Ющенка, видані, за офіційною версією, з метою «упорядкування відряджень глав державних адміністрацій та підвищення рівня виконавської дисципліни», за традицією не пояснюють причин, які викликали настільки пильну увагу президента до проблеми дисципліни у вищих ешелонах влади. Але серед тієї інформації, яку нам вдалося отримати неофіційно в надрах секретаріату, виявилося кілька цікавих фактів, що заслуговують на увагу громадськості.

Отже, крім стратегічної мети, до якої Віктор Андрійович тепер іде в супроводі буквально прив’язаних до ноги губернаторів, а саме — необмеженої президентської влади, є кілька тактичних завдань, що їх гарант нібито не зміг відкласти на потім. Як стверджують наші джерела, у цієї касти чиновників виявилися великі проблеми з дисципліною. Однак тут і ми дозволимо собі небезпідставно стверджувати, що проблеми з дисципліною у виконавчій владі почалися не вчора. Президент же звернув увагу на цей обурливий факт якраз у момент, коли всі його інші кроки красномовно свідчать про бажання концентрувати владу у власних руках. Але повертаючись до версії оточення Ющенка, зауважимо, що в цьому зв’язку вихователі з СП наводять як приклад випадок дворічної давності, коли глава однієї з районних адміністрацій Полтавської області «вирушив у гості до кума, де добре випив, потанцював на дискотеці і навіть постріляв із табельної зброї». Незабутнім, на їхню думку, є й одне з кримських ралі, де не в кращому світлі показали себе відразу кілька високих обласних чиновників, близьких до відомого автогонщика тепер уже в екс-губернаторських погонах.

Проте хибно було б думати, що тільки ці давні факти спонукали Віктора Андрійовича на настільки рішучі дії. Як з’ясували в СП, зухвала поведінка губернаторів проявляється не тільки в їхньому бажанні й умінні яскраво проводити своє дозвілля, а й у системному ігноруванні виконавської дисципліни в рамках виконання службових обов’язків. Так, за словами чиновників секретаріату, деякі глави адміністрацій «тижнями просиджують у Києві, нібито вирішуючи якісь доленосні для регіону завдання». Про те, які це завдання і чому їх вирішення не веде до якихось помітних зрушень у розвитку регіону, у секретаріаті сказати не беруться. До того ж зовсім недавно губернатор однієї з центральних областей також опинився в непотрібний час у непотрібному місці. Кажуть, що про його надмірну мобільність і не зовсім тверезу реакцію стало відомо Віктору Андрійовичу, який у результаті вказав усім знахабнілим чиновникам на їхнє місце.

Треба сказати, запитання, наскільки це місце є тим, котре прописане для губернаторів Конституцією та українськими законами, залишається відкритим. У тому числі й для деяких повноважних працівників секретаріату, котрі розуміються на системі державної влади. Указ пройшов повз них. З одного боку, він усе ж таки трактується експертами як ледь не єдиний спосіб покарати і, можливо, навіть звільнити недбалого губернатора, бо інші не прописані в жодному з чинних законів. З іншого боку — багато хто сприймає указ як лжезахід, здатний забюрократити стосунки президента з його представниками на місцях настільки, наскільки це буде вигідно самому Віктору Андрійовичу та його оточенню. Причому залежно від політичної доцільності, а не від нагальної потреби реформувати державну машину, про що сьогодні полюбляють так пафосно розмірковувати соратники президента. У широті ж їхнього творчого підходу годі й сумніватися.

Є й ще момент, який викликає у стороннього, проте уважного спостерігача почуття певної ніяковості. Виходячи із запропонованих командою президента пояснень, нехай навіть не офіційних, чиновник такого високого рангу, як губернатор, не позбавляється свого статусу, навіть коли лежить удома на своєму особистому дивані або коли в рідкісні хвилини відпочинку метикує на трьох із колегами. Що цілком відповідає нормам демократії. Проте в самих указах президента йдеться виключно про службові відрядження. У такому разі — що вважати службовим відрядженням, а що особистим візитом? Якщо глава адміністрації вирушає на іменини до кума, то це приватний візит чи відрядження? Якщо приватний візит, то дія указу на нього не поширюється і доповідати про свої наміри президентові не потрібно. Як, утім, і погоджувати з Балогою текст застільного тосту. Тоді до чого тут усі пояснення секретаріату?

А що, приміром, у цьому нестандартному випадку робити Леоніду Черновецькому, який після тривалого лікування став до роботи і тепер щовечора, прямуючи на ночівлю в Кончу-Заспу, залишає межі Києва? Запитання — по службі чи в особистих справах? — залишається відкритим. Цікаво, турбує столичний градоначальник президента із цього невідкладного приводу чи ні? А головне, чи чекає його дзвінка сам президент, нарешті в міру своїх можливостей вказавши Черновецькому його місце?

Версія друга, губернаторська

Прізвищ не буде. Усі, з ким вдалося порозмовляти на предмет вказівних ініціатив гаранта, чітко дотримувалися думки, що укази президента треба виконувати, а не обговорювати. Однак деякі моменти відвертості зафіксувати все ж таки вдалося.

Для початку зауважимо: попри те що з 2006 року в Україні діє нова Конституція і новий закон про Кабмін, ця вертикаль влади в силу різних причин і обставин, зокрема затяжної політичної кризи і дострокових виборів до парламенту, залишилася інструментом президента. Губернаторів не тільки призначають і знімають виключно з волі Ющенка, часто без подань Кабміну, як того вимагає Конституція, вони ще й здійснюють свою владу виключно в рамках дозволеного президентом, попри те, що та ж таки Конституція трактує ситуацію дещо інакше.

Губернатори, за традицією, котра збереглася ще з часів Кучми, щоранку доповідають у секретаріат про ситуацію в регіоні. Вони ж — бажані гості в РНБО. Вони ж — у числі головних героїв останніх президентських законопроектів, які отримують нові повноваження щодо місцевого самоврядування і не віддають нічого натомість. Вони ж стверджують, що виконавча вертикаль ось уже котрий рік не здатна вибудувати систему відносин між центром і регіонами. Вони ж є людьми, які у своїй більшості підтримують президента в його прагненні зміцнити свою владу й повернути Україні президентську республіку. Вони ж є командою президента на місцях. А проте:

По-перше, губернатори, погоджуючись із тим, що недбалих колег потрібно карати, усе ж таки бажають уточнити в президента, як діятиме цей каральний механізм не на папері, а на ділі. Чиновники — так само, як і ми, — не можуть зрозуміти, в яких випадках телефонувати президенту, а в яких ні, адже вони справді багато їздять, і їхні офіційні візити, що їх, до речі, в більшості випадків вони здійснюють за свій кошт, часто перемежовуються з неофіційними. Вони не знають також, як реагувати на пропозиції секретаріату для тих, хто не може додзвонитися, писати президентові. Як не знають, скільки потім чекати відповіді на поставлене запитання.

По-друге, губернатори воліли б працювати в умовах більш довірчих відносин. Вони переконані, що так безцеремонно прив’язувати їх до себе — не зовсім правильний крок президента вже бодай тому, що можна було знайти більш раціональний і демократичний інструмент впливу на виконавську дисципліну в їхньому середовищі. Ці люди не вважають, що мають окопатися у своїх губерніях, як ведмеді в барлогах, і чекати свистка того, хто вважає себе їхнім патроном. Губернатори хочуть бути «рухливими тиграми, які ганяють по країні» у пошуках інвестицій, партнерів та інших необхідних для розвитку регіонів речей. І це «ганяння» вони хочуть здійснювати в рамках як офіційних, так і не офіційних зустрічей.

По-третє, губернатори, підтримуючи президента в усіх його помислах і починаннях, не хотіли б, щоб ці помисли й починання довели ситуацію до абсурду. Бо тепер за хибну відповідь на запитання, і куди в разі «непередбачуваного збігу обставин» вирушає середньостатистичний український губернатор — на засідання Кабміну чи на черговий фестиваль під патронатом Віктора Андрійовича? — він може поплатитися головою. На підставі президентського указу, який, по суті, узяв з них жандармську підписку про невиїзд.