НАТО не винне

Певне, переживаючи найжорстокішу кризу жанру політичної боротьби та гострий дефіцит свіжих ідей, представники нинішньої опозиції обрали НАТО і євроатлантичний курс України як один із основних об’єктів нападок під час поточної виборчої кампанії, щосили експлуатуючи фобії й помилки найменш освіченої частини українського суспільства. І сподіваючись на коротку людську пам’ять.

Ось днями лідер есдеків Віктор Медведчук із телевізійних екранів знову звинувачував команду Ющенка в «насильницькому втягуванні України в НАТО», із награним жахом припускаючи, що «ми якось прокинемося й опинимося вже в альянсі». Чомусь ще півтора року тому така перспектива Віктора Володимировича не лякала. Більше того, досить усього лиш переглянути архіви інформагентств і законодавчої бази України, аби переконатися: ще зовсім недавно пан Медведчук, будучи главою президентської адміністрації, власною рукою візував багато важливих документів з інтеграції нашої країни до НАТО. Вкотре нагадаємо: курс на вступ України до Організації Північноатлантичного договору було взято не командою Ющенка (котра лише активно підтримала його після приходу до влади), а колишнім шефом В.Медведчука — президентом Кучмою. Саме під його головуванням 23 травня 2003 р. Рада національної безпеки й оборони України прийняла рішення про початок процесу, «кінцевою метою якого є вступ країни в НАТО». Це рішення незабутній Леонід Данилович тоді відразу назвав «доленосним», оскільки, на його думку, «немає жодної країни, яка не розуміє, що НАТО є структурою, яка забезпечує європейську безпеку».

Невдовзі після цього було ухвалено низку документів. Приміром, Держпрограму підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської і євроатлантичної інтеграції України на 2004—
2007 рр. Однією з цілей реалізації цього документа значиться «створення передумов для здобуття Україною членства в Європейському Союзі (ЄС) і Організації Північноатлантичного договору (НАТО)». На документі підпис В.Медведчука. Візував Віктор Володимирович і Положення про Уповноваженого України з питань європейської і євроатлантичної інтеграції, і Положення про Національний центр із питань євроатлантичної інтеграції України, й інші глибоко «натовські» документи.

Не був противником вступу в альянс і прем’єр Янукович. Пригадується, у березні 2003 р., будучи з візитом у Брюсселі, тодішній глава уряду заявив на прес-конференції: «Україна має намір послідовно домагатися членства в НАТО». І, давши зрозуміти, що робота над Цільовим планом на 2003 р. ведеться «всією виконавчою владою», висловив упевненість: така старанність «дозволить перейти до наступного етапу двосторонніх відносин — інтенсифікованого діалогу та плану дій стосовно членства в альянсі» (останнього, до слова, якраз і домагається нинішня влада).

Але ще красномовніші за будь-які слова результати голосувань у Верховній Раді парламентських фракцій В.Медведчука та В.Януковича за «пронатовські» документи.

21 листопада 2002 р. Верховна Рада ухвалила постанову про рекомендації парламентських слухань «Про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО» («за» — 263 голоси, із них 34 — есдеківські, 22 — «регіонівські», «проти» — 0), де чорним по білому записано: «Підтримати курс України на євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якої є здобуття повноправного членства України в НАТО, і законодавчо закріпити відповідне положення».

Що Рада і зробила, прийнявши 19 червня 2003 р. ключовий закон про основи національної безпеки України. Його ст.8 говорить, що одним із напрямків державної політики з питань нацбезпеки є «забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській й регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». Отож, фракція «Регіони України» віддала 41 голос із наявних у той час 46, не натиснувши жодної кнопки «проти». В есдеків заперечень також не було: 34 голоси «за» з 37.

А за кілька місяців до цього, 6 лютого 2003 р., ВР створила тимчасову спеціальну комісію з моніторингу виконання рекомендацій згаданих вище парламентських слухань і Цільового плану Україна—НАТО на 2003 р. Фракції СДПУ(о) й «Регіони України» не лише підтримали це рішення (есдеки віддали 35 голосів із 38, «регіонали» — 29 із 42), а й направили в комісію своїх представників — Володимира Заплатинського і Володимира Майстришина відповідно.

Потрібно відзначити, нинішній склад Верховної Ради виявився навдивовижу пронатовським. Крім комуністів, котрі, віддамо їм за це належне, послідовно намагалися «зарубати» всі документи, які мають певний стосунок до співпраці з альянсом, усі інші фракції досить дружно підтримували оголошений Л.Кучмою курс на євроатлантичну інтеграцію.

19 лютого 2004 р. 316-ма голосами (проти — 0) було прийнято ще одну постанову із схваленням рекомендації парламентських слухань «Зовнішня політика як інструмент забезпечення національних інтересів держави: досягнення, реалії та перспективи». Документ зафіксував таке: «Поглиблення євроатлантичної інтеграції вимагає подальшого розвитку положень Хартії про особливе партнерство, реалізації Плану дій Україна—НАТО, відповідного поглиблення двосторонніх відносин із державами — членами НАТО з метою вступу до цієї організації». За цей документ фракція СДПУ(о) віддала 31 голос із 38, а «Регіони України» — 55 із 67.

А 17 березня 2004 Верховна Рада розійшлася до того, що законом України ратифікувала (страшно навіть сказати!) Меморандум про порозуміння між Кабінетом міністрів України і штабом Верховного головнокомандуючого об’єднаних збройних сил НАТО в Атлантиці та штабом Верховного головнокомандуючого об’єднаних сил НАТО в Європі стосовно забезпечення підтримки операцій НАТО з боку України. Із 237 голосів «за» 29 були есдеківські, а 24 — «регіонівські», жодної кнопки «проти» члени цих фракцій не натиснули.

Але з наближенням парламентських виборів євроатлантичний запал депутатів, котрі опинилися нині в опозиції, різко згас. «ДТ» уже докладно писало про те, як 2 листопада 2005 року в Раді було зірвано ратифікацію українсько-натовського меморандуму про використання української транспортної авіації в операціях і навчаннях альянсу. І хоча цей документ вигідний Україні та її авіаційній промисловості, під час голосування для його схвалення не вистачило 19 голосів. І, що примітно, при цьому фракції СДПУ(о) та «Регіони України» не голосували проти (цю кнопку натиснула лише Тамара Прошкуратова) — вони просто не голосували.

Але до початку поточного місяця позиція есдеків пожорсткішала (адже вибори вже на за горами!), і ось уже 15 із них 9 лютого проголосували проти схвалення рішення президента про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України в 2006 р. для участі в багатонаціональних військових навчаннях. А от «регіонали» й цього разу всі як один просто не взяли участі в голосуванні.

Ситуація з допуском іноземних підрозділів на українську територію найкурйозніша та щонайкраще ілюструє «послідовність» наших депутатів. Річ у тому, що такий документ виноситься на розгляд парламенту щорічно. Отож, Верховна Рада нинішнього скликання, починаючи з 2003 р. (2002-го це питання вирішувалося попереднім складом парламенту), схвалила всі попередні такі рішення президента. Чомусь до лютого поточного року депутати добре усвідомлювали вигідність для нашої країни проведення багатонаціональних військових навчань на території України. Адже для невоюючої армії чи не єдиний спосіб підтримувати боєздатність на належному рівні — це участь у таких навчаннях. А якщо при цьому левову частку витрат на їхнє проведення беруть на себе наші закордонні партнери, то такі навчання вигідні для нашої країни вдвічі. І як показують списки результатів поіменного голосування за попередні роки, усе це наші народні обранці (крім, ясна річ, комуністів) чудово знають і розуміють. Так, 3 квітня 2003 р. за допуск іноземних військових підрозділів було віддано 245 голосів. Серед них 30 (із 37) есдеківських і 34 (із 43) фракції «Регіони України». 11 травня 2004 р. такий документ було схвалено 234 голосами. 28 депутатів із парламентського осередку СДПУ(о) та 54 із «Регіонів» підтримали це рішення. А 2 червня 2005 р. узагалі сталося майже диво: жоден депутат нинішнього скликання ВР (навіть із фракції комуністів) не проголосував проти рішення президента Ющенка допустити на українську територію іноземні військові підрозділи для проведення багатонаціональних навчань. Щоправда, оскільки на обрії вже замаячіли парламентські вибори, і фракція СДПУ(о), і «Регіони України» участі в голосуванні не взяли. Що не перешкодило ВР схвалити документ 246 голосами.

Усі ці метаморфози зайвий раз доводять первинність бажання сподобатися електорату і вторинність національних інтересів у шкалі цінностей українських депутатів. Отож до виборів президенту й уряду вже не має жодного сенсу виносити на розгляд законодавчого органу документи стосовно нашого співробітництва з Північноатлантичним альянсом і зайвий раз компрометувати його як в очах населення України, так і в очах Брюсселя.