НА ЯКУ ПОЛІТИЧНУ ЕЛІТУ ЧЕКАЄ УКРАЇНА?

Поряд із «вічними» питаннями «хто винен?» і «що робити?» наше суспільство продовжує цікавитися (особливо під час виборчих кампаній) питанням «хто є хто?»

Зокрема, особливу увагу привертають до себе представники української політичної еліти.

Колись традиційно було прийнято вважати, що вищий прошарок суспільної ієрархії складається з «кращих серед кращих». А в Україні останнім часом превалює думка, що еліта — це, насамперед, «правлячі кола», бо «влада завжди належить найкращим».

Але, на мій погляд, ця теза не має абсолютного характеру і в багатьох випадках суперечить українській дійсності.

Компетентних, професійно підготовлених людей в Україні можна зустріти в будь-якій сфері діяльності. Чимало є по-справжньому заможних і сильних, вистачає і тих, хто може вважатися лідером, сьогоднішнім — реальним, або завтрашнім — потенційним.

І все ж дозволю собі констатувати: сьогодні маємо ситуацію, майже біблійну: «багато покликаних, та мало обраних».

Чому? Можливо тому, що, наприклад, лише у XX столітті українські території належали до складу держав з різним політичним устроєм. Пригадаймо хоча б дві імперії — Російську та Австро-Угорську, кілька буржуазно-демократичних республік і, врешті-решт, Радянський Союз. Додаймо також, що весь цей історичний процес супроводжувався кровопролитними війнами, революціями, окупаціями, міграцією мільйонів людей.

Кожен такий перехід від однієї форми суспільних відносин до іншої завжди супроводжувався корінним зламом існуючого менталітету, відторгненням основоположних ідейних цінностей і на десятиліття розбалансовував механізм формування справжньої, а не імітаційної еліти. Чи могла за таких умов виникнути та розвинутися національна система рекрутування еліти? Очевидно, ні.

Якщо істинна інтелігенція, як стверджував один відомий її знавець, це прошарок, що оберігає суспільство від панування агресивної некомпетентності, то справжня еліта — це імунна система, яка оберігає суспільство від масового поширення поганого смаку, що в наш час набуло не лише естетичного, а й політичного забарвлення.

Візьму на себе сміливість стверджувати: за відсутності механізмів спадкового та історично обумовленого формування національної еліти, ми приречені на реальне втілення плюралістичної концепції такого процесу. При цьому, не гроші й не тимчасове місце у владній ієрархії даватимуть право громадянинові нашої держави увійти до складу «покликаних і обраних». Згадана вище концепція передбачає цілком інший набір критеріїв, а саме — харизматичність, моральність, професіоналізм, що базується на високому інтелектуальному потенціалі, та, обов’язково, патріотизм. І ще одне — ці риси, і природні, і набуті повинні постійно демонструватися ним упродовж усього публічного періоду життя.

Можливо хтось і заперечуватиме, мовляв — це неможливо, планка виставлена аж надто високо. Але я вірю у творчий потенціал нашого народу.

У нас багато іменитих університетів і наукових шкіл, високоосвічених фахівців і спеціалістів, і ще більше — поки що нереалізованих талантів, які вперто і наполегливо працюють, чекаючи свого часу та умов для стрімкого зростання. Наше завдання сьогодні — створити для них такі умови.

Якщо виходити з наведених вище критеріїв, то вітчизняна еліта, особливо політична, й досі не склалася. До влади приходить занадто багато людей, яким ніколи не буває соромно.

У нас від початку теперішнього самостійного державного існування саме ринкова економіка чомусь сприймалась як головна мета всіх реформ, хоча такою метою мало б бути підвищення якості життя якомога більшого числа людей. За ці роки в Україні з’явилися нові соціальні групи, окремі особи, у розпорядженні яких виявилися чималі фінансові, промислові, інформаційні та інші ресурси, і які націлені на наступне їх збільшення винятково в особистих інтересах. Максималізація прибутку стала для них вищою життєвою метою. Близькістю до центрів прийняття державних рішень і товщиною гаманця почали вимірюватися не лише рівень життя їх власників, а й публічна репутація.

Підставою належності до цієї «еліти» стає успіх (не важливо, якою ціною здобутий), розмір власного багатства та демонстративне надвитратне особисте споживання.

Особливо модним стало винесення подій власного приватного життя на оглядини й «захоплення» всього суспільства. Але іноді й цього було замало. Винятковість становища вимагала додаткових підтверджень. Звідси й тяжіння до різного роду недержавних нагород і звань, яке з часом набуло відверто гротескного характеру та стало ще одним доказом існування чималої кількості псевдоеліти.

Імітаційна, ритуалізована демократія виникає саме там, де еліта не виконує своїх функцій. Внаслідок цього, демократія перетворюється на засіб перерозподілу благ на користь сильних, замість того, щоб полегшувати доступ до цих благ більшості населення.

Маю всі підстави вважати: комерціалізація еліти не менш небезпечна для молодої держави, ніж комерціалізація політики, оскільки призводить до приватизації влади.

Що ж необхідно зробити для зміцнення позицій справжньої вітчизняної еліти та — головне — чи можливо це зробити?

Перше. Потрібно чітко усвідомити, що ефективно вирішувати цю проблему можливо лише комплексним шляхом. Жодні адміністративні, фінансові та інші «спонукальні» технології бажаного результату не дадуть.

Друге. Перенести увагу з технологічних аспектів демократії на її визначальні цінності. Якщо в політичному аспекті демократія — це влада народу, то в соціальному: демократія — це лад, за якого не буває зайвих і непотрібних людей.

Третє. Кадрова політика на всіх рівнях влади має стати максимально прозорою не лише для вищого керівництва, а для всієї спільноти, яка довірила цій владі розв’язання своїх проблем.

Четверте. Необхідно повернути свободі слова її головне призначення. Сьогодні вона застосовується переважно як знаряддя політичної боротьби, хоча головне її завдання — формувати основи громадянського суспільства та забезпечувати прозорість і контрольованість діяльності всіх гілок влади.

П’яте. За умов, коли звинувачувальний монолог став ледь не єдиною формою політичного спілкування, витіснивши діалог на узбіччя, Україна перетворюється на дезінформоване суспільство. Набуває актуальності відомий афоризм: «Брешуть всі, але це не має жодного значення, бо ніхто нікого не слухає». Є підстави вважати, що за цих умов так звані іміджеві кампанії втрачатимуть ефективність, а натомість актуалізуються інформаційні технології, що допоможуть людям зростати інтелектуально.

Шосте. Величезна різниця в доходах стає не лише причиною соціальної напруженості та невпевненості, а й призводить до мутації еліти. Робота зі зменшення цього розриву водночас сприятиме і оздоровленню еліти, і якнайширшому визнанню її в суспільстві.

Підсумовуючи, хочу акцентувати увагу на тому, що послаблення системно-регуляторної функції держави стає чи не найсерйознішим викликом нинішнього перехідного періоду. І справжність політичної еліти в цей час визначатиметься не лише критичністю осмислення пройденого шляху, а насамперед конкретикою дій, спрямованих на зміцнення держави та покращання життя кожного громадянина.

Вірю, що так і буде.