На шляху до нової холодної війни?

Проживши сорок років під загрозою ядерного конфлікту, ми воліємо вірити в те, що жахіття холодної війни минулося. Пострадянський період, здавалося б, забезпечив нам достатньо нових проблем. Міжнародний тероризм, глобальне потепління, демографічний вибух, релігійний фундаменталізм — лише деякі з них. Думка, що, можливо, доведеться знову серйозно хвилюватися з приводу того, що відбувається в Росії, принаймні багато кому на Заході здається застарілою, якщо не істеричною.

Як і за часів холодної війни, фахівці-міжнародники зосереджуються сьогодні на Кремлі і різноманітних політичних кланах, які борються за владу в Москві. Що збирається робити Путін? Медведєв є реформатором чи опортуністом? Хто приходить у московський Білий дім і хто з нього йде? Проте сучасна Російська Федерація, яка багато в чому подібна до Радянського Союзу, — не є тоталітарною. Путін та його оточення, за нинішніх цін на енергоносії, порівняно вільні у своїх діях. Проте кремлівська політика взаємодіє з ідейними та інтелектуальними тенденціями російської еліти і суспільства загалом. І хоча вибори в Росії не можна назвати справедливими, саме голосування в більшості регіонів відбувається відносно коректно. Незважаючи на те що російські ЗМІ перебувають під явним чи прихованим контролем Кремля, прояви звичайної цензури трапляються нечасто, і представники того чи іншого світогляду можуть вільно й публічно формулювати власне бачення майбутньої Росії. Оскільки громадські та політичні групи перебувають під пильним наглядом президентської адміністрації і спецслужб, вони можуть розвиватися порівняно безперешкодно доти, доки не сприймаються як загроза політиці Путіна або не обираються кремлівськими політтехнологами як об’єкт маніпуляції. Хоч російський політичний режим начебто й ізолює себе від суспільства, він уже не повністю автономний, як це було раніше: під його стабільністю розуміють його популярність. Режим у Росії сьогодні можна назвати гібридним — він не є ані цілковито авторитарним, ані справді демократичним. Він активно грається із громадською думкою, але, в остаточному підсумку, й залежить від неї.

У цьому зв’язку насторожує той факт, що впродовж останніх років російський політичний дискурс увійшов у траєкторію, з якої важко буде вийти. Роки безперервної антизахідної пропаганди з боку правих екстремістів і щораз більш націоналістично налаштованих комуністів зробили свою справу: московський істеблішмент значною мірою запозичив в ура-патріотів їхнє конспірологічне, параноїчне бачення світу. Вже кілька років поспіль російське телебачення і радіостанції, впливові газети і публіцисти поширюють ідею про те, що коріння більшості проблем Росії слід шукати на Заході. На популярних ток-шоу, на політичних конгресах, навіть академічних конференціях зазвичай виявляється, що США, МВФ, НАТО тощо щонайменше опосередковано відповідальні за ту чи іншу проблему Росії — за її економічні кризи, втрату міжнародного впливу, культурну деградацію, соціальні потрясіння тощо. Так чи інакше, «американців» та їхніх «агентів впливу» в Москві слід звинувачувати в краху Радянського Союзу в 1991 р., подальшому зубожінні населення та обвалі рубля 1998 року. А розпад Югославії чи помаранчева революція, охолодження відносин між Росією та Грузією чи приниження з боку Естонії — хто ж відповідальний за це, як не Брюссель і Вашингтон?

Донедавна теорія про західну змову проти Росії просто дивувала або навіть розважала Захід. Це змінилося у 2007-му: антиамериканський виступ Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки в лютому став початком серії таких публічних звинувачень, що їх висловлює російський президент упродовж усього 2007 року. Як випливає з формулювань Путіна, нагальне завдання Росії (та й усього незахідного світу) нині — обмежити різноманітні махінації неоімперіалістичних Сполучених Штатів. У новому дивному світі Москви Захід під проводом «американців» хоче похитнути незалежність, суверенітет, цілісність та унікальність незахідних цивілізацій світу — не в останню чергу Росії. Це робиться з допомогою так званих неурядових організацій і нібито демократичних рухів (які насправді є п’ятими колонами), що просувають національні інтереси єдиної вцілілої наддержави. Чи вірить у це і якою мірою сам Кремль, зрештою несуттєво — такі звинувачення стали звичними в сучасному російському громадському житті. Вони щодня лунають на ТБ і радіо, містяться в курсах середньої і вищої освіти, підтверджуються псевдонауковими дослідженнями, перетворившись на складник пострадянської російської національної ідентичності. Як за часів радянської пропаганди, російські інтелектуальні журнали, провідні видавництва і дослідні центри рік у рік видають щоразу неймовірніші версії демонізації США і Заходу загалом.

Нині не ясно, як цю тенденцію можна змінити або бодай припинити. До того ж є побоювання, що виток російської антизахідної велемовності вийде з-під контролю Кремля. До лав російського політичного істеблішменту частково вже примкнула певна кількість фанатиків. Візьмімо, наприклад, Олександра Дугіна, політичного коментатора, мало відомого на Заході, але помітного діяча російського громадського та інтелектуального життя. Затятий антиамериканіст, у 1990-х Дугін відкрито хвалив Третій Рейх, СС і фашизм у цілому. Попри це, його так званий Міжнародний «Євразійський рух» має нині серед своїх офіційних членів міністра культури РФ Олександра Соколова, віце-спікера Ради Федерації Олександра Торшина і радника президента Росії — Асламбека Аслаханова. (До речі, й українську антифашистку Наталю Вітренко.) Це не завадило Дугіну у 2006 році публічно розхвалювати ідеї Грегора та Отто Штрассерів — двох німців, які допомогли Гітлерові створити нацистську партію в 1920-х. Дугін став частим учасником популярних телепередач і автором багатьох статей в авторитетних виданнях. Деякі з його численних книжок використовуються як підручники в російських школах та університетах.

Звернення Путіна до конспірології у 2007-му дало Дугіну і подібним до нього теоретикам потужний поштовх: їхні ідеї підтвердила найпопулярніша людина і «національний лідер» Росії. Російський президент публічно засудив американську зовнішню політику, порівняв російських лібералів із шакалами, що нипають навколо закордонних посольств, і попередив Захід, аби той не пхав «свого зашмарканого носа» у справи Росії. Багато з цього російські ультранаціоналісти артикулювали ще на початку 1990-х. Нині вони стали частиною російського мейнстриму і можуть знову стати головним болем для всього світу. Якщо прогресуюча популяризація маніхейських поглядів антизахідних екстремістів у російському суспільстві не послаблюватиметься, рано чи пізно ми опинимося в епіцентрі нової холодної війни.

Андреас Умланд, який раніше працював у Стенфордському, Гарвардському та Оксфордському університетах, нині — лектор Німецької служби академічних обмінів при Київському університеті ім. Тараса Шевченка.

Переклад з англійської