«МЫ ТАК БЛИЗКИ, ЧТО СЛОВ НЕ НАДО», АБО НОТАТКИ ДО ПАРЛАМЕНТСЬКИХ СЛУХАНЬ ІЗ ПРОБЛЕМ УКРАЇНО-РОСІЙСЬКОГО СПІВРОБІТНИЦТВА, ЯКІ НЕ ВІДБУЛИСЯ

Парламентські слухання «Україно-російські відносини: сучасний стан і перспективи», призначені на 10 червня, були перенесені на жовтень. Офіційно — через недоцільність одночасного проведення дня уряду і слухань зі схожим порядком денним. Реальні ж причини їх перенесення на осінь відбивають, з одного боку, особливості політичного сезону, коли PR-акції більш затребувані, ніж рутинна чорнова робота, а з іншого боку — стиль наших дій на російському напрямі.

День уряду, присвячений проблемам реалізації Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ обернувся цілком рядовим заходом у напівпорожньому залі. Від уряду виступив держсекретар МЗС В.Єльченко. Млява дискусія парламентаріїв пройшла в режимі циркуляції трьох розхожих ідеологем. Перша (проросійська) — курс на максимальне поглиблення політико-економічної інтеграції, інтенсифікацію будівництва ЄЕП. Друга (радикальна) — засудження імперських домагань РФ. Третя (поміркована) — побудува прагматичних партнерських відносин: там, де дозволяють національні інтереси, — зближуватися, де ні — дистанціюватися...

Говорили депутати і про «особливості» двосторонніх відносин. (До речі, недавно під час травневого, найтривалішого свого візиту в Україну президент Росії зронив знакову фразу про унікальність відносин між Росією й Україною.) Справді, відносини Києва і Москви є унікальними з багатьох причин, а ще й тому, що саме в них сфокусувалися всі проблеми та протиріччя української зовнішньої політики, про які автори вже писали на шпальтах «ДТ» (№45 від 23 листопада 2002 р.).

Учасники згаданого дня уряду зрештою зійшлися на тому, що: а) великий Договір виконується не так, як хотілося б; б) невирішених проблем у двосторонніх відносинах більше, ніж вирішених; в) не вдалося досягти нової якості україно-російського співробітництва.

Парадокс ситуації в тому, що формальний прохідний захід підмінив парламентські слухання тоді, коли характер партнерства під впливом внутрішніх і більшою мірою зовнішніх чинників змінюється на очах і стрімко наближається нова фаза відносин. А осінні слухання можуть обернутися, образно кажучи, голосом навздогін...

У статті робиться спроба проаналізувати «день учорашній» україно-російських відносин, оцінити сьогоднішнє двостороннє співробітництво і запропонувати деякі заходи для зміцнення та розвитку «завтрашніх» контактів Києва й Москви. У матеріалі використовуються результати соціологічного дослідження Центру Разумкова, проведеного 1—8 червня. (Методом особистого інтерв’ю опитано 2011 респондентів віком від 18 років у всіх регіонах України.)

Спогади про минуле, або Незнайдений новий алгоритм співробітництва

За минулі роки україно-російські відносини розвивалися переважно на принципах політико-економічного бартеру. Пошук так званого нового алгоритму взаємовідносин, про який Президент України Л.Кучма заявив у жовтні 2000 р., по суті, звівся до прагматизації обміну преференціями, економічний потенціал яких із боку України висихає. Двосторонній діалог, при всіх його зовнішній активності й ефектних (але аж ніяк не ефективних) PR-акціях, був централізованим і непрозорим. Реалізація досягнутих домовленостей була далека від бажаної. У торгово-економічних взаєминах не спостерігалося якісних змін.

Слід згадати, що вже в постєльцинський період однією з перших спроб надати нового характеру двосторонньому співробітництву стала «технологічна зустріч» Л.Кучми і В.Путіна в Дніпропетровську (лютий 2001 р.), саме після якої й заговорили про якісну зміну відносин. Справді, з цього моменту вдалося помітно інтенсифікувати двосторонній діалог. За минулі два з половиною роки відбулося 20 зустрічей президентів, підписано більш як 40 українсько-російських угод.

І нинішній рік почався в режимі «політико-дипломатичного спурту». У січні пройшло перше засідання міжпарламентської комісії. Президенти офіційно відкрили Рік Росії в Україні і підписали договір про держкордон. Зустрічалися прем’єри та спікери, регіональні лідери й керівники партій, представники спецслужб і жінки-бізнесмени. На українських чиновників пролився зорепад російських орденів...

Однак кількість контактів і декларацій про поглиблення відносин поки що не перейшла у нову якість двостороннього співробітництва. Така ситуація відбивається і в оцінках громадянами України нинішніх відносин Києва та Москви. Понад половину опитаних оцінюють їх досить критично: 51,8% вважають їх нестабільними, 7,7% — поганими і менше третини (30,4%) — хорошими. Кожен десятий респондент (10,1%) не зміг охарактеризувати стан двосторонньої взаємодії.

На наш погляд, не було вирішено головних завдань. По-перше, не вдалося сформувати нову природу економічних відносин. Попри те, що на рівні політичного керівництва України та Росії постійно декларується необхідність повномасштабного економічного партнерства, рівень наших економічних відносин значно відстає від політичних. Фактично по інерції використовуються зв’язки, сформовані за радянських часів. Попри всі зусилля, залишається чимало негативних чинників, які гальмують розвиток взаємовигідних зв’язків між нашими країнами. Результатом цього стало зменшення товарообігу, скорочення взаємних інвестицій, відсутність кінцевих результатів у створенні спільних ФПГ, недостатня ефективність виробничої кооперації, втрата ринків одне одного.

Структурно схожі економіки двох країн діяли в режимі жорсткої конкуренції. Торік галузеві лобісти вели тиху торговельну війну — зводився частокіл обмежень, квот, захисних мит. Відлуння торішньої війни чується й понині. (Нещодавно росіяни запровадили антидемпінгове мито на український оцинкований прокат, а Київ «потішив» сусідів попередніми антидемпінговими заходами на імпорт російських сірників.) До речі, сюди ж можна зарахувати (якщо відкинути політичну підкладку) і недавній скандал навколо спільного проекту Ан-70, який викликав навіть різку негативну реакцію українського Президента — «мені набридла ця політика з боку Російської Федерації!» У свою чергу, навряд чи свідченням «економічного порозуміння» двох країн може слугувати той факт, що після скасування санкцій FATF проти України комітет РФ із фінансового моніторингу вніс Україну до «чорного списку» країн, які не сприяють боротьбі з відмиванням «брудних» грошей.

Торгово-економічні «вузли» доводилося вручну розв’язувати президентам, оскільки компенсаційні механізми (наприклад, Меморандум про принципи незастосування спеціальних заходів від 4 жовтня 2001 р.) фактично не діяли.

За час, що минув, сторонам так і не вдалося створити жодної спільної фінансово-промислової групи, здатної конкурувати на європейських ринках. Навпаки, і Москва, і Київ продовжували витрачати значні ресурси на створення дублюючих виробництв.

По-друге, не відбулося заявлене відновлення механізмів двостороннього співробітництва. Сформований два роки тому український «трикутник», що працює на російському напрямі (Змішана комісія — Стратегічна група — Робоча група), не додав нового імпульсу відносинам України з Росією. Кабміну було доручено пожвавити роботу Змішаної комісії і провести інвентаризацію двостороннього економічного співробітництва. Проте виробити нову економічну стратегію на російському напрямі не вдалося, так само як і налагодити стабільну та надійну систему двосторонніх контактів на середньочиновницькому рівні. (Саме на цьому рівні продовжували гаснути корисні ініціативи і гальмуватися потрібні рішення.) А два інші кути в «трикутнику» зовсім провиснули.

По-третє, прийняття важливих рішень у сфері двостороннього співробітництва усе ще надмірно централізоване і непрозоре. В умовах потужного адміністративного впливу на економічні процеси та зосередження владних важелів із прийняття зовнішньополітичних рішень у руках Президента Л.Кучми і його оточення сфера прийняття рішень звужена до президентських структур. Досить згадати «експромтне» підписання тристоронньої заяви президентів України, Молдови та РФ про розширення участі в ЄврАзЕС, про закритий режим підготовки до створення міжнародного газотранспортного консорціуму, про «сюрпризну» для багатьох високопоставлених чиновників інтеграційну заяву «четвірки» щодо створення єдиного економічного простору тощо. До речі, багато спостерігачів розцінили недавню кримську зустріч президентів як своєрідний ренесанс колишньої безкраваткової дипломатії часів Б.Єльцина, коли важливі рішення приймалися тет-а-тет. Президенти спілкувалися в Ялті в закритому режимі, без найближчих радників, які, за словами Л.Кучми (sic!) «іноді підказують те, чого сам не хочеш».

По-четверте, не вдалося налагодити ефективні механізми контактів між політичними, діловими та науковими елітами.

Ця теза звучала і звучить незмінним рефреном на багатьох «круглих столах» і зустрічах, присвячених двосторонньому співробітництву, у т.ч. проведених протягом останнього часу Центром Разумкова і фондом «Російський громадсько-політичний центр» у Москві (травень 2001 р.) та Києві (грудень 2002 р.) Не випадково учасники торішнього україно-російського ділового форуму в Одесі звернулися до президентів обох країн із пропозицією створити раду експертів. (Зрештою на нинішньому форумі 19 травня регіональні лідери двох країн заснували постійно діючий орган «Рада регіонів».)

Посол РФ в Україні В.Черномирдін був змушений визнати, що у відносинах між двома країнами склалася ситуація «інтелектуальної відчуженості». Такій відчуженості еліт великою мірою сприяло і непродуктивне позиціонування російської влади напередодні торішніх парламентських виборів в Україні, коли політичні сили, які беруть участь у виборах, поділялися на «наших» і «ненаших».

Таким чином, якісно змінити природу двостороннього співробітництва поки що не вдалося, пошук нового алгоритму в цілому звівся до активізації контактів, прагматизації традиційного політико-економічного бартеру: політична підтримка — економічні преференції. Причому цей самий бартер останніми роками зазнав значних трансформацій. Традиційний єльцинський варіант, коли деякі політичні кроки України супроводжувалися економічними преференціями з боку РФ, замінився в період 2001—2003 рр. на дзеркально протилежний. Політична підтримка російського лідера в моменти гострих внутрішньоукраїнських криз (лютий 2001 р., жовтень 2002 р.) мала певну економічну ціну. Нині, з урахуванням нової геополітичної ситуації та наближення виборів, в обох країнах спостерігається тенденція переходу до змішаного обміну політико-економічними «підтримко-поступками».

Сьогодення, або «Будувати нам наші відносини потрібно нестандартними засобами
і нестандартними способами»

Ця путінська фраза, яка прозвучала під час розмови з журналістами за підсумками ялтинської зустрічі, відбиває певну еволюцію поглядів російського лідера на відносини з Україною. Оскільки ще торік у жовтні на зустрічі в Запоріжжі В.Путін заявив: «...ми не знаємо іноді, як будувати нові відносини, чекаємо одне від одного якихось преференцій». Фраза про «нестандартність» має силу-силенну значень. Одне з них, вочевидь, зводиться до того, що сторони повинні спілкуватися довірчо, у т.ч. без дипломатичних еківоків і міжнародних політесів. Довіряти — добре, але до певних меж, за рамки яких, слід гадати, виходять «нестандартні» прохання російської сторони поділитися переговорними протоколами українців щодо вступу в СОТ.

«Нестандартність» по-російському — це: тривалі умовляння вступити в ЄврАзЕС, ідея участі України в Раді Росія—НАТО, координація вступу в СОТ, форсування створення Організації регіональної інтеграції, багаторічна нератифікація Угоди про зону вільної торгівлі, небажання демаркації держкордону, рішення про можливість служби українців у російській армії тощо. (Цікаво, якою була б, приміром, реакція російської сторони на пропозицію про участь громадян РФ в українському контингенті в Іраку?)

А от «стандартність» — це: російська ініціатива запровадження режиму поїздок за закордонними паспортами, нова жорстка міграційна політика РФ без усяких потурань «братам-українцям». (Тут неможливо утриматися від цитування ще одного ялтинського висловлювання В.Путіна: «відносини між Росією й Україною унікальні... Велике число громадян України пов’язують свою долю з Росією, а багато російських громадян пов’язують свої долі та долі близьких родичів з Україною. Так склалося».) До речі, за результатами соціологічного дослідження Центру Разумкова, абсолютна більшість українських громадян (74,9%) негативно ставляться до перспективи поїздок у РФ за закордонними паспортами. Вітають таку ініціативу лише 6,5% респондентів. Індиферентно дивляться на цю проблему 16,3% опитаних.

До «стандарту» у двосторонніх відносинах можна зарахувати і проведення Року України в РФ та, відповідно, Року Росії у нас. Багато політиків і політологів у Києві й у Москві ці акції оцінюють дуже скептично. Глава парламентського комітету з міжнародних справ С.Сташевський, виступаючи на дні уряду, зауважив, що результати проведення Року України в РФ «на жаль, не були настільки вагомими, як очікувалося». Час покаже, наскільки «вагомими» будуть результати російського року. Проте результати червневого опитування оптимізму не додають. Так, 66,4% громадян України чули про те, що в їхній країні проходить Рік Росії. Брали участь у заходах, присвячених Року РФ, — 0,8%(!). А третина населення (32,8%) про цю акцію не чула. Причому ставлення у людей до проведеної акції аж ніяк не однозначне. 45,7% опитаних вважають, що проведення Року РФ в Україні «це добра справа, яка сприяє розвитку відносин між країнами, що зміцнює контакти між людьми». У свою чергу, 37% опитаних упевнені: це — «серія формальних заходів, які не впливають на україно-російські відносини».

Загалом, проблем у двосторонніх відносинах чимало. Багато їх за ці роки вдалося вирішити, але деякі набули явно хронічного характеру. Власне, йдеться про: а) делімітацію водної частини українсько-російського кордону; б) розподіл нерухомості колишнього СРСР за кордоном (тобто «нульовий варіант»); в) забезпечення захисту прав українців у РФ і росіян в Україні (у т.ч. пенсійного забезпечення українських громадян, які працювали в районах Крайньої Півночі); г) євроатлантичну інтеграцію України; д) запровадження зони вільної торгівлі без обмежень та вилучень; е) повернення вкладів юридичних осіб у Зовнішекономбанку; є) функціонування ЧФ РФ на території України та ін.

До речі, за результатами червневого опитування Центру Разумкова, громадяни України серед чинників, які найбільш негативно впливають на двосторонні відносини, вирізняють передусім: наявність обмежень у двосторонній торгівлі (46,2%), непослідовність зовнішньополітичного курсу України на російському напрямі (40,6%), проблеми Чорноморського флоту та Севастополя (39,5%), контрольний режим на кордоні (37,6%). Треба сказати, що останні три роки така градація негативних чинників залишається практично незмінною.

Якими є сьогодні відносини двох країн? На наш погляд, специфіка нинішнього співробітництва України та Росії визначається такими чинниками.

Перше. У сторін немає чіткої, узгодженої та ефективної моделі двосторонніх відносин на перспективу. Що стосується економіки, то нам так і не вдалося реалізувати ідею розробки Концепції зовнішньоекономічних відносин із РФ на 2001—2004 рр. З урахуванням нових умов, потребує модернізації й суттєвого коригування базова Програма економічного співробітництва на 1998—2007 рр.

У загальнополітичному плані Київ використовує, щонайменше, декілька ідеологем двостороннього партнерства. Одна з них універсальна президентська: РФ — най-найстратегічніший партнер, і «альтернативи поглибленню відносин із нашим стратегічним партнером Російською Федерацією не може бути». Інша, більш вишукана, нині апробується зовнішньополітичним відомством. За словами А.Зленка, у відносинах із РФ «ми виробили оптимальну політичну дистанцію — досить близьку, щоб підтримувати партнерський діалог, і досить віддалену, щоб не боятися бути втягнутими на орбіту цього геополітичного гіганта».

Зі свого боку, Росія на українському напрямі використовує набір різноманітних технологій, від «постімперського збирання земель» у вигляді створення різноглибинно інтегрованих економічних і військових альянсів на теренах СНД (ЄврАзЕС, що отримав у травні ц.р. офіційну реєстрацію в ООН, оновлений недавно ОДКБ, створюваний ударними темпами єдиний економічний простір) до синхронного руху в Європу.

Тому аж ніяк не випадково нині сторони (у зміненому вигляді) повернулися до ідеї Меморандуму про стратегічне партнерство, що його активно просував свого часу О.Разумков. 19 травня на спільній колегії МЗС України та МЗС РФ було парафовано «Декларацію про підтримку стратегічного партнерства між Україною та Росією».

Друге. Ми входимо в «паузну» фазу відносин, і найближчим часом проривів не очікується. Цю тезу можна підкріпити такими аргументами. Кількісна участь російського бізнесу в українських приватизаційних проектах сягнула певного граничного значення, що обумовлено як політичними чинниками, так і нестабільністю законодавства, «посушливістю» інвестиційного клімату. (Втім, перелік освоєних російським капіталом об’єктів уже містить чимало «солідних» абревіатур — від серії НПЗ і системи АЗС до МГЗ, ЗАК, ХМК, UMC і ін.).

2004 рік стане переломним тому, що на цей час припадає електоральний цикл зміни державно-політичної еліти в обох країнах. Україна і Росія втягуються в період передвиборної нестабільності, коли у відносинах починає домінувати певна вичікувальність. Власне кажучи, уроки історії двосторонніх відносин підтверджують той факт, що період серйозних внутрішніх змін є періодом певної консервації рівня співробітництва.

Для Росії, вочевидь, велику проблему становлять парламентські вибори-2003 і губернаторські-2004, оскільки фінал президентської кампанії, з огляду на сьогоднішню розстановку сил, передбачити нескладно. Для України наступний рік очікується доленосним у всіх сенсах. На цьому тлі лідери двох країн чим далі, тим більше потребуватимуть взаємної політичної підтримки. Для В.Путіна на старті президентської кампанії, безумовно, потрібен успіх реінтеграційних ініціатив на стратегічно пріоритетному напрямі — пострадянському просторі. Для цього успіху, за влучним висловом політологів, Україна є «критичною масою». Для Л.Кучми, стурбованого вибудовуванням політичних і економічних гарантій на постпрезидентський період, російська підтримка обійдеться недешево...

Третє. Змінився зовнішньополітичний інтер’єр двосторонніх відносин. Максимально узагальнено ситуація приблизно така. Військова операція в Іраку якісно змінила ситуацію у світі, передусім щодо міжнародних механізмів безпеки і розстановки сил на геополітичній карті. «Пацифістський тріумвірат» (Франція—Німеччина—РФ) зазнав невдачі, і Москві довелося «зачищати» шорсткості, що виникли у відносинах із Вашингтоном. (Росія спробувала максимально використати для цього ювілейний форум у Санкт-Петербурзі і засідання країн великої «вісімки» у Франції.)

Водночас в україно-американських відносинах настало помітне потепління. Рішення Києва щодо відправки РХБ-батальйону до Кувейту привело до зниження напруженості у двосторонніх контактах і продукування серії «багатообіцяючих» імпульсів Києву з боку НАТО. Тему «Кольчуг» змінила (не замінила!) тема участі України у стабілізаційному процесі в Іраку та можливості участі українських компаній в економічних проектах щодо відновлення країни. Безумовно позитивно відреагувала американська сторона на прийняте РНБОУ і підтримане Верховною Радою рішення про направлення українського військового контингенту до Іраку. (Як обнадійливий знаковий жест у цьому плані можна розцінювати й недавню обіцянку американського гранта на реалізацію проектів регіонального співробітництва у рамках ГУУАМ.)

У свою чергу, останнім часом пожвавився діалог України з ЄС, і Президент Л.Кучма перестав відчувати колишній дискомфорт у спілкуванні з європейськими лідерами. (Приміром, ще півроку тому навряд чи було б можливим проведення сімейного вікенду з президентом Єврокомісії Р.Проді в його болонській резиденції.)

Очевидно, що така нова, «поствоєнна» конфігурація, яка підвищила геополітичні дивіденди Києва, і стала однією з мотивацій безкраваткового візиту в Україну В.Путіна та наступного МЗСівського десанту на чолі з І.Івановим. У цьому контексті можна цілком погодитися з тезою статті А.Гальчинського «Обережно!» — Росія» («ДТ» №19 від 24 травня 2003 р.): «нинішня геополітична ситуація дедалі більш набуває ознак того, що Україна для Росії виявляється більш значимою, аніж навпаки». У кожному разі, в новій ситуації помітно знизилася колишня одностороння необхідність компенсувати провисання західного вектора української зовнішньої політики бурхливою активізацією контактів на російському напрямі.

«Завтра» україно-російського партнерства,
або Кілька кроків назустріч

Під час недавнього візиту до Києва глава російського МЗС І.Іванов використав тезу: «відносини наших країн досягли достатньої зрілості для того, щоб надати їм справді стратегічного характеру і розгорнути в майбутнє на тривалу перспективу». Очевидно, таке «розгортання» передбачає якісні зміни в технології взаємовідносин, формування нової природи співробітництва. Нині навряд чи можна точно спрогнозувати, якою буде у майбутньому формула партнерства України та Росії. Але ключові складові її, безумовно, визначатимуться як характером внутрішньополітичних процесів, так і рівнем відносин із країнами-лідерами (передусім США) і домінуючими міжнародними структурами (ЄС, НАТО).

Безперечно, рано чи пізно доведеться відійти від пишних фраз, освідчень у дружбі та братерстві, взаємовідносин за схемою: ведучий — ведений, а будувати партнерство на взаємовигідній, довгостроковій основі, сконцентруватися на досягненні конкретних і суттєвих для громадян обох країн результатів, об’єднанні зусиль із метою створення найсприятливіших умов економічного відродження України та Росії, забезпечення їхнього статусу високорозвинених держав із ринковою економікою.

Базисом стратегічного партнерства мають стати спільні головні орієнтири внутрішньої та зовнішньої політики двох держав — створення засад громадянського суспільства; завершення ринкових перетворень; підвищення рівня життя населення; інтеграція в європейський і світовий економічний, політичний, правовий та культурний простір, забезпечення миру і стабільності.

В українському суспільстві існує великий потенціал підтримки взаємовигідного співробітництва України з північним сусідом. Більшість респондентів (69%) виступає за поглиблення співробітництва з Росією. (Кожен п’ятий опитаний (20,2%) вважає за доцільне підтримувати нинішній рівень взаємовідносин. За зменшення співробітництва виступають усього 4,2% опитаних. Лише 6,6% вагалися з відповіддю.)

На наш погляд, підвищенню ефективності та наближенню до нової природи україно-російського співробітництва могли б сприяти такі кроки:

— надання прозорості і збалансованості процесові прийняття рішень із ключових проблем двостороннього співробітництва. Йдеться про перерозподіл переговорних функцій на користь міжпарламентських і міжурядових структур, підвищення ролі в переговорному процесі регіональних лідерів;

— модернізація традиційних механізмів двостороннього співробітництва — у т.ч. перегляд уже «номінальної» ролі Стратегічної групи (непрямим підтвердженням такої «номінальності» стало обговорення проблем стратегічного партнерства і парафування відповідного документа на спільній колегії МЗС);

— формування стабільних каналів співробітництва між політичними, підприємницькими та науковими елітами двох країн;

— забезпечення гармонізації законодавчої та нормативної бази України й Росії відповідно до міжнародних стандартів і принципів СОТ, максимальне усунення бар’єрів на шляху вільного переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили між країнами;

— створення спільних транснаціональних корпорацій, великих вертикально інтегрованих фінансово-промислових структур, здатних на рівних конкурувати на європейських і світових ринках;

— об’єднання зусиль у розвитку пріоритетних наукових напрямів у галузях досліджень космічного простору, біотехнологій і сільського господарства, ресурсо- й енергозбереження, створення нових матеріалів та інформаційних технологій;

— узгодження транзитних режимів, систем стягування місцевих податків і портових зборів, поглиблення співробітництва в галузі торгового судноплавства, повітряного сполучення, трубопровідного транспорту, транзиту і поставок електроенергії в треті країни;

— розширення співробітництва у сфері захисту довкілля, запобігання транскордонним забрудненням, надання взаємної допомоги із запобігання та ліквідації наслідків техногенних і природних катастроф;

— об’єднання зусиль у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, наркобізнесом, контрабандою та нелегальною міграцією;

— розвиток міжрегіональних зв’язків, створення сприятливих умов для розвитку економічного співробітництва на рівні областей (республік, країв), окремих міст обох країн;

— створення цивілізованих умов, взаємоприйнятних правил і норм обміну інформацією масового користування; координація дій у сфері соціального забезпечення та міграційної політики; розвиток гуманітарних зв’язків і культурного обміну.

Зрозуміло, цим не вичерпується комплекс необхідних заходів для вдосконалення двосторонніх відносин. Деякі конкретні пропозиції до рекомендацій парламентських слухань із питань україно-російських відносин, які, ми сподіваємося, все ж таки відбудуться, можна було б сформулювати так (враховуючи відповідну стилістику гаданого документа):

Верховній Раді України:

1. Розширювати міжпарламентське співробітництво з Федеральними зборами РФ, сприяти розвитку контактів регіональних структур представницької влади.

2. У сфері парламентського співробітництва Україна—Росія сприяти подальшому вдосконаленню та розвитку системи договірно-правових відносин із РФ, активізувати й координувати діяльність парламентів щодо зближення (на основі європейських норм) законодавств України та Росії у сфері торгово-економічних, гуманітарних відносин, імміграційної політики, міжрегіонального співробітництва.

3. Налагодити регулярний обмін: а) інформацією про роботу парламентських груп у міжнародних організаціях; б) законопроектами, які можуть торкатися інтересів сторін.

4. У рамках міжпарламентської комісії забезпечити реалізацію комплексу завдань і скоординованість дій із Федеральними зборами РФ у процесі ратифікації Договору про українсько-російський державний кордон.

5. На черговому засіданні українсько-російської міжпарламентської комісії провести переговори з проблем міграційної політики держав за такими напрямами: а) підготовка двосторонньої угоди про захист соціально-економічних прав трудящих іммігрантів; б) координація на законодавчому рівні заходів боротьби з фірмами, що вербують нелегалів-іммігрантів; в) спрощення міграційного російського законодавства (закон «Про правове становище іноземних громадян у РФ») для громадян України, які тимчасово працюють у РФ; г) обговорення прийнятого керівництвом РФ рішення (послання президента РФ Федеральним зборам РФ від 16 травня 2003 р.) про зарахування на професійну службу в російську армію громадян СНД.

Кабінету міністрів України:

1. Підвищити ефективність реалізації двосторонніх домовленостей у торговельно-економічній, газовій, електроенергетичній, аерокосмічній, гуманітарній сферах співробітництва.

2. Забезпечувати умови для формування нової природи економічного співробітництва, зосередивши зусилля на реалізації зони вільної торгівлі, сприянні створенню конкурентоспроможних транснаціональних корпорацій, підприємств, асоціацій у різних сферах, реалізації проектів у третіх країнах, у т.ч. у сфері енергетики, транспорту, високотехнологічного військового співробітництва.

3. Активізувати переговорний процес із проблемних питань україно-російських відносин (у т.ч. режиму державного кордону, делімітації водної та демаркації її сухопутної частини; розподілу закордонної власності колишнього СРСР).

4. У рамках Змішаної українсько-російської комісії зі співробітництва провести з російською стороною в другій половині 2003 р. інвентаризацію договірно-правової бази з метою: а) моніторингу застарілих і нечинних документів; б) розробки пропозицій з коригування довгострокових програм двостороннього співробітництва (Програма довгострокового економічного співробітництва до 2007 р.). Результати роботи подати до засідання Змішаної українсько-російської комісії зі співробітництва.

5. Вжити заходів з підписання із РФ угоди про передачу осіб, які перебувають на території держав нелегально (реадмісію). Синхронізувати цей процес із укладанням аналогічних угод із країнами ЄС; укласти угоду з урядом РФ про обмін інформацією щодо практики реалізації нових імміграційних законів, регулювання міграційних потоків. До 1 жовтня 2003 р. провести переговори з міністерством праці та соціального розвитку РФ, МВС, міністерством економічного розвитку і торгівлі щодо квот для громадян України на в’їзд у РФ для здійснення трудової діяльності. Розробити до кінця 2003 р. Концепцію міграційної політики України.

6. З метою більш повної реалізації потенціалу міжрегіонального співробітництва: а) провести моніторинг реалізації нормативних актів, що регулюють процеси міжрегіонального співробітництва, проаналізувати хід реалізації Програми міжрегіонального та прикордонного співробітництва на 2001—2007 рр. із наступним її коригуванням, з огляду на підписання україно-російського Договору про державний кордон; б) сприяти формуванню міжрегіональних утворень за принципом єврорегіонів, розширенню участі прикордонних регіонів двох країн у роботі європейських структур міжрегіонального співробітництва; в) вирішити з російською стороною проблеми фінансування діяльності нещодавно створеної «Ради регіонів». Сприяти формуванню інформаційної бази даних на спільному веб-сайті, реалізації програм гуманітарного співробітництва, вивченню ринку праці у плані забезпечення соціальної зайнятості населення регіонів.

На наш погляд, комплекс запропонованих заходів міг би сприяти ефективнішій реалізації прийнятих рішень і домовленостей, наповненню стратегічного партнерства наших країн конкретним змістом і в остаточному підсумку — створенню умов для набуття нової якості україно-російським співробітництвом.