МОЛДОВА: ОПОЗИЦІЙНИЙ НОН-СТОП

Помилися ті спостерігачі й аналітики, котрі писали, що кишинівським маніфестаціям судилося недовго жити, бо вони, мовляв, інспіровані й фінансовані з-за кордону, а тому триватимуть не більше трьох місяців. Це саме раз у раз повторює і комуністична влада Молдови, але розвиток подій у республіці схиляє до іншого висновку: навіть у найбідніших країнах світу не все вимірюється грішми та ковбасою. Є ще й такі речі, як національна свідомість і національний дух народу. За 10 років незалежності Молдови у сфері національної свідомості великої кількості громадян республіки сталися такі зміни, не рахуватися з якими комуністична влада, без загрози підірватися на цьому, просто не могла. Але сталося саме так. Спроба у найкоротші терміни реставрувати в Молдові деякі релікти радянського часу чи радянського зразка обернулися для Вороніна та його команди лавиною проблем і політичною кризою. Тепер учасники кишинівських маніфестацій не лише вимагають анулювання горезвісних указів про російську мову і національну історію (нагадаємо, що на них просто було накладено тимчасовий мораторій), а й закликають президента, парламент і уряд піти у відставку, оголосивши дострокові вибори й заборонивши комуністичну партію як політичну організацію.

Комуністичному режимові Молдови парламентська і позапарламентська опозиція інкримінують порушення громадянських прав і політичних свобод, жорстку цензуру на радіо й телебаченні, фальсифікацію національної історії та насильну русифікацію. На Великих національних зборах створено національну раду «На захист демократії», яка зажадала виконання своїх вимог протягом 48 годин. Зрозуміло, що ні Воронін, ні парламент чи уряд у відставку йти не збираються. І скоро не підуть, але не рахуватися з тим, що діється в республіці, вони вже не можуть. Серйозним каталізатором підвищення політичної температури в молдовському суспільстві стало зникнення 21 березня нинішнього року відомого у республіці політика, парламентарія і члена делегації в ПАРЄ, одного з лідерів Народної християнсько-демократичної партії Влада Кубрякова. Сьогодні майже ніхто не сумнівається, що це політичне викрадення, хоча й ніхто не бере на себе відвагу стверджувати, що його замовила або здійснила комуністична влада. Влад Кубряков був і залишається одним із найближчих соратників Юрія Рошку та Штефана Секеряну, за зняття депутатської недоторканності з яких молдовський парламент на днях має проголосувати. До речі, В.Кубряков був одним із тих, хто найактивніше обстоював інтереси колись забороненої митрополії Бессарабії у Молдові, і фактично за його найбезпосереднішої участі остання виграла міжнародний судовий процес у сьогоднішнього молдовського уряду, примусивши його легалізувати вищезазначену церкву і сплатити їй великий штраф.

Володимир Воронін назвав викрадення Кубрякова злочином проти безпеки держави і кожного її громадянина, цинічною та відвертою провокацією, однак комуністична влада і прокуратура зробили дуже мало від них залежного, щоб цей злочин було розкрито по гарячих слідах. Оперативно-слідча група, яка займається випадком Кубрякова, має сім версій викрадення політика, але ще не визначено однієї чи двох головних. Цікаву версію цього політичного викрадення запропонував багатолітній в’язень придністровського режиму, а нині сенатор румунського парламенту Іліє Ілашку. Він допускає, що Кубрякова могли викрасти люди Ігоря Смирнова з метою загострення і так напруженої ситуації в Молдові і утвердження міжнародної громадськості в переконанні, що Придністров’ю краще бути самостійним, ніж входити до складу Молдови. Якщо це справді так, продовжує Ілашку, то Кубрякова ніхто вже не знайде.

Одне слово, молдовська політика і молдовська дійсність продовжують дивувати світ. Комуністична влада вже не може контролювати внутрішньополітичних подій, а опозиція об’єднує і консолідує власні сили. Сьогодні національну раду «На захист демократії» підтримує чимало політичних партій та громадських організацій, а сама опозиція після того, як влада відмовилася піти у відставку, заявила, що переходить до дій у режимі нон-стоп, тобто пікетуватиме будинки парламенту, уряду і президента цілодобово, а переговори вестиме лише з першими особами республіки — президентом, спікером чи прем’єром.

Цілком очевидно, що Республіка Молдова не просто переживає найгострішу за останні десять років кризу, — у ній фактично відбувається оксамитова революція. Переможе вона чи зазнає поразки, залежить від багатьох чинників. Та два з них будуть вирішальними: консенсус національно-демократичних антикомуністичних сил і пробудження провінції.