«Мільйон відсотків» супроти десяти років вироку

Винесення Військовим судом Лівії вироку заарештованим українцям, білорусам і росіянам у переддень Євро-2012 можна було б назвати шокуючим і безпрецедентним. Усю групу засудили до десяти років каторжних робіт, а її голову, громадянина РФ Олександра Шадрова - до довічного ув’язнення. МЗС України назвав такий вирок невиправдано жорстким і необґрунтованим. Проте лівійський суд просто дав максимальний строк, передбачений українським таки Кримінальним кодексом за найманство. А те, що наші співвітчизники були найманцями, фактично визнав в ефірі Першого національного керівник департаменту інформаційної політики українського зовнішньополітичного відомства Олег Волошин.

На зустрічі з представниками мас-медіа президент Віктор Федорович Янукович запевнив журналістів, що українських громадян неодмінно відпустять після розгляду апеляції. Чи виправданий такий оптимізм нашої влади? Реальне підґрунтя цієї історії і давні проблеми українсько-лівійських відносин дають серйозні підстави сумніватися, що ситуацію владнають найближчим часом. Адже апеляцію можуть розглянути і через день, і через місяць, і через рік…

Ландскнехти Каддафі

Після 1991 року, коли було розпущено регулярну армію, Каддафі створив «сімейну армію», так звані катіби. У них набирали як лівійців, так і іноземців. Серед іноземців найбільший бонус одержували громадяни Чаду, яким за службу надавали лівійське громадянство. Також набирали громадян сусідніх країн - Малі, Нігеру, Південного Судану, Тунісу, Марокко та Алжиру.

Уже коли почалася громадянська війна, добровільно пішли воювати за Каддафі африканські гастарбайтери, які перебували на території Лівії. І саме цей фактор, а не расові упередження, став причиною тотального переслідування і лінчування повстанцями африканців. Щоправда, згодом з’ясувалося, що прибічники Каддафі силоміць залишили у Джамахірії тисячі вчорашніх двірників з Центральної Африки як безкоштовну робочу силу на військових базах.

Організоване було також вербування та перекидання в Лівію найманців з інших країн і континентів - з Латинської Америки (Колумбії), Східної Європи, зокрема й країн СНД, а також з Балкан - переважно із Сербії.

Користуючись тим, що в Лівію на роботу на контрактній основі прибувала величезна кількість кваліфікованих цивільних фахівців, лівійські спецслужби брали на облік тих із них, хто мав досвід військової служби або військову спеціальність. Коли спалахнула громадянська війна, цій категорії іноземців не дозволили евакуюватися. Їх або примушували працювати на військових базах Каддафі, або пропонували повоювати добровільно і за окрему винагороду.

Водночас за кордоном вербувальники розшукували й відбирали серед відставних військових тих, хто не проти був поїхати в Лівію та особисто взяти участь у бойових діях. Це обговорювалося прямим текстом у пропонованому контракті. Найманці прибували за туристичними візами у сусідній Туніс, а далі вони рухалися, зокрема переходили лівійський кордон, під керівництвом співробітників спецслужб Каддафі.

Живі та мертві…

Основна маса іноземних найманців під час війни була блокована і загинула у важких боях за Місрату. Зараз у місцевому військовому музеї виставлені в експозиції військові квитки колумбійських снайперів. Розповідають також про молодого 24-річного сербського снайпера, який цілий тиждень сам утримував будинок і відстрілювався з усіх видів зброї, змусивши повстанців повірити, що там засів щонайменше взвод. Після штурму розлючені повстанці відразу ж його стратили. Судячи з радіопереговорів, у Місрату прибула ціла група сербських найманців, які оцінили обстановку і, визнавши становище Каддафі безнадійним, ретирувалися. Але про українців там не чули.

Коли ж війська повстанців увійшли в Тріполі, вони виявили на військових базах Каддафі «іноземний легіон». І поступово почали розбиратися, як саме там опинилися іноземні громадяни. Основою доказової бази слугували свідчення полонених каддафістів. Але головними були документи штабних канцелярій і розвідки, частина яких потрапила до рук нової влади, а частину розтяли по хатах як «цінні папери» і сувеніри. Завдяки цим паперам, наприклад, з’ясувалося, що більшість африканців були звичайними прибиральниками, яких силоміць утримували на базах. Очевидно, що з нашими громадянами не все так просто, хоча ці пенсіонери щонайменше скидалися на бойовиків. Алібі вони не мали: в’їхали в Лівію вже під час війни буквально за півтора-два місяці до падіння режиму, і, безумовно, з відома спецслужб Каддафі з відповідним оформленням та супроводом.

Але це з’ясувалося не відразу. Спершу, з огляду на численні «жовті псевдосенсації» стосовно наших найманців, цей випадок видався черговим непорозумінням.

Медіатори і пройдисвіти

Намагаючись звільнити співвітчизників, наша влада обрала найпростіший шлях у такій ситуації - запропонувала викуп. Між Лівією і МЗС України, Росії та Білорусії заходилися «човникувати» якісь емісари, що пропонували властям гроші «на розв’язання проблеми». Але лівійці щоразу з подивом запитували, яке право ці емісари взагалі мають говорити від імені урядів своїх країн, і запевняли, що арештованих неодмінно випустять, але тільки за рішенням суду. Ніхто з уряду Лівії або Національної Перехідної ради (НПР) на себе таку політичну відповідальність брати не збирався.

Лівію не слід плутати із Сомалі. Валізи грошей допомагали вибратися з Тріполі під час штурму і загального сум’яття. У такий спосіб змогли вирватися багато вищих керівників режиму Каддафі. Але вже торік у листопаді гроші не допомогли Сайфу Аль-Ісламу Каддафі, молодшому сину Муаммара Каддафі. Нині командир сумнозвісної революційної бригади «Каака», яка утримує наших громадян, по суті є просто начальником в’язниці: він перебуває на забезпеченні уряду Лівії і одержує гроші на утримання своїх підлеглих. Тому варіант «Фаїни» зараз не пройде.

Викуп «натурою»

Наш уряд спробував викупити своїх громадян і «натурою». Вирішили надати Лівії гуманітарну допомогу і прийняти на лікування поранених. Але ложка дорога до обіду, а українську гуманітарну допомогу запропонували вже після війни, коли Лівія об’єктивно перестала її потребувати. Так, на лікування прийняли групу поранених лівійців, але лікування нових пацієнтів в українських лікарнях уже оплачується самим лівійським урядом на комерційній основі. А під час війни наш уряд гуманітарними проблемами Лівії не переймався.

Одночасно наші дипломати почали звертатися до всіх країн, які мали тісніші зв’язки з новою лівійською владою (Італії, США, Франції, Катару, Єгипту, Туреччини), з уклінним проханням посприяти у звільненні наших громадян. Але й це не допомогло.

По-перше, тому, що у Тріполі позиції країн Європейського Союзу не настільки сильні, як це може видатися. По-друге, при владі у Лівії зараз перебувають представники старої школи, які добре затямили, що західних громадян, особливо американців, зумисно вбивати не слід, а от саджати їх у в’язницю - можна. Прикладів досить було як у часи Каддафі, так уже й після революції. З давнього - справа «болгарських медсестер» і швейцарських бізнесменів. З нового - двомісячний арешт британських журналістів у лютому 2012 року й навіть арешт представників Міжнародного кримінального суду, який відбувся буквально днями. Так, у лівійської влади - традиційно важка рука, і тому прості лівійці не поспішають розлучатися зі зброєю.

По-третє, свою роль у цій історії зіграли давні українські борги…

У відносинах між Києвом і Тріполі означилася серйозна криза ще при Каддафі, яка вилилась у скандал невдовзі після приходу в Україні до влади Януковича. Одержавши новий імпульс після скасування у 2004 році санкцій проти Лівії, економічні відносини між нашими країнами докладно вписувалися в образ журавлиних зграй у небі (роль яких відігравали прожекти лівійських інвестицій в Україну) та синиць у руках Києва, яких він ніяк не міг втримати.

Україна одержала від Лівії контракти на ремонт авіатехніки і на будівництво нових літаків, зокрема, Ан-74. Практично всі контракти на будівництво літаків зірвалися ще за президента Віктора Ющенка. Але новий український уряд поставився до зобов’язань України перед Лівією, як більшовики - до царських боргів, висунувши гасло «Почати відносини з чистого аркуша». Візит Азарова до Лівії наприкінці 2010 року завершився скандалом: Каддафі відмовився зустрічатися з українським прем’єр-міністром, розцінивши відправлення з України замовленого і давно оплаченого Ан-74-200 замість Лівії в Єгипет як особисту образу. (Див. статтю В.Кравченка «Лівійська пігулка», «ДТ» №45, 04 грудня 2010 року.)

Чи ж варто дивуватися, що українська влада донині мовчить як риба з приводу невиконаних зобов’язань. І, напевно, навіть шкодує, що під час війни в Лівії згоріли не всі папери…

Історія з невиконаними зобов’язаннями з боку українського уряду, мабуть, безпосередньо пов’язана з долею наших співвітчизників. Поки з України до Тріполі літали представники нашого МЗС на переговори про звільнення заарештованих, з Лівії до Києва регулярно прибували представники лівійської влади і ВПС. В українській столиці обговорювався пошук шляхів і строків погашення наших зобов’язань в авіаційній сфері. Але справа так і не зрушила з мертвої точки. Очевидно, це і вплинуло, в остаточному підсумку, на вердикт лівійського суду. Самі лівійці з осені висловлювали впевненість, що українців віддадуть під суд, але у суді й виправдають. Причому, навіть встигли випустити трьох. Але суд несподівано присудив по десять років каторги решті.

У цій ситуації дуже насторожує зміна тональності в публічних виступах представників українського МЗС у цій справі. Якщо досі українські дипломати стверджували: «українці невинні», то тепер переконують: «так їм і треба, цим найманцям».

Так, наші співвітчизники дуже нерозумно підставилися в чужих іграх. Олег Волошин на Першому національному прямо звинуватив Олександра Шадрова, одесита з російським паспортом, у зв’язках зі спецслужбами «сусідньої країни». Рішення українських громадян виїхати в Лівію напередодні краху режиму викликає не більше розуміння, ніж логіка вкладників МММ-2. Але чи мав право Олег Волошин робити цинічні коментарі на їхню адресу на останньому ток-шоу «Шустер Live»? Коли слухаєш цього пана, часом складається враження, що він представляє не МЗС України, а лівійську військову прокуратуру. І при цьому дає «мільйон відсотків», що українці не сидітимуть десять років у лівійській в’язниці.

Зараз у справі наших громадян настав тайм-аут. Лівійці жорстким вироком все-таки змусили наше МЗС визнати борги. Але дії української влади поки що не дають підстав для оптимізму: не схоже, що наш уряд збирається поступитися. Навіть попри те, що лівійський суд і прокурори залишили для адвокатів очевидну зачіпку. Громадяни країн СНД були обвинувачені «у підготовці вбивств шляхом ремонту систем ППО військ Каддафі». Так, дійсно більшість засуджених були фахівцями ППО, але на момент їхнього прибуття відновлення протиповітряної оборони для військ Каддафі вже вважалося найменш пріоритетним завданням, і ракетні системи ППО жодного разу не застосували. Водночас лівійські прокурори за бажання можуть надати докази, що українці ремонтували також іншу бойову техніку, яку каддафісти використовували у війні.

Найближчим часом до цієї теми в Україні, найімовірніше, не повернуться. І через Євро-2012, і тому, що настає період відпусток. А далі у Києві, схоже, чекатимуть, що проблема вирішиться сама по собі і лівійці першими підуть на поступки. Не виключено, що Україна постарається залучити до розв’язання цієї проблеми міжнародне співтовариство, яке тиснутиме на нову лівійську владу, як Ніколя Саркозі від імені всього ЄС у справі «болгарських медсестер». А ті, до речі, таки відсиділи по десять років. Причому, у камері смертників.

У Лівії також, вочевидь, не поспішатимуть: у країні незабаром парламентські вибори, а отже й повна зміна влади. Авжеж, нинішня лівійська влада перехідного періоду - це не «вічний» Каддафі, і до осені їй на зміну прийде уже обраний на виборах і формально цілковито легітимний уряд. Залишається сподіватися, що нова влада Лівії продемонструє жест доброї волі і бодай передасть українців для відбування покарання вдома, як це було з двома українськими моряками в Іраку у 2004 році, а там їх уже звільнили за рішенням українського Верховного суду. Але в лівійській історії жодного «мільйона відсотків гарантії», вочевидь, не існує…