Михайло «Помаранчевий»

У день, коли президенти Сполучених Штатів і Російської Федерації зустрічалися в Братиславі та відповідали на запитання журналістів про розвиток російської демократії, колишній прем’єр Михайло Касьянов дозволив собі перший публічний політичний виступ від часу відставки. Касьянов повідомив про створення консультаційної компанії та в дуже різких висловлюваннях відгукнувся про ситуацію в країні. Власне, із критикою того, що нині відбувається в Росії, Касьянов виступав і раніше — проте не в Москві, а в Сполучених Штатах. Інформація про закриті лекції, прочитані Касьяновим у нью-йоркській Раді з міжнародних відносин і Колумбійському університеті, «витекла» до російських ЗМІ саме напередодні касьяновського дебюту в Москві. Отже, тези Касьянова були, власне, відомі заздалегідь: на відміну від Володимира Путіна, переконаного, що все йде як годиться, лише з російською специфікою, який відстоював це своє уявлення на зустрічі з Бушем, Касьянов натомість переконаний, що його країна розвивається в неправильному напрямі. Крім того, Михайлу Михайловичу сподобалося те, що дуже не сподобалося Володимиру Володимировичу — українські події. У них Касьянов побачив бажання народу рухатися у бік демократичних базових цінностей. За умов сучасної Росії така заява вже сама по собі опозиційна. Та Касьянов пішов далі — не став заперечувати можливості своєї участі в президентських виборах 2008 року й підтвердив готовність сприяти об’єднанню демократичних сил.

Чи стане Касьянов кандидатом на пост президента Росії, звісно ж, говорити наразі дуже рано. Проте не слід забувати, що про його можливе висування активно говорили напередодні останніх президентських виборів — отже, ще тоді чинному прем’єру доводилося спростовувати й ці чутки, і явні провокації на кшталт створення ініціативної групи зі свого висунення. Звісно ж, ніяких особливих шансів на той момент він не мав і особливої популярності не мав — ні в масах, ні в середовищі політичної еліти. Для простого виборця Касьянов мав вигляд такого собі пана. А в еліті добре пам’ятали, що це — «сімейний» політик, якого представники ближнього кола Бориса Єльцина буквально нав’язали екс-прем’єру Сергію Степашину в міністри фінансів, а Володимиру Путіну — у прем’єр-міністри. Втім, у ділових якостях Касьянова і тоді ніхто не сумнівався. А за рік після відставки його постать починає набувати справжньої монументальності — і на тлі безликого Михайла Фрадкова, і на тлі останніх монетизаційних рішень кабінету. Саме присутністю Касьянова починають пояснювати економічні успіхи першого путінського терміну й саме з його відсутністю починають пов’язувати помилки та невдачі уряду, фактичним главою якого виявився президент. Не кажучи вже й про таку важливу обставину, як арешт Ходорковського — російський відкіт прийнято відраховувати саме з цього арешту й початку розгрому ЮКОСу. І якщо колишнього голову адміністрації президента Олександра Волошина вважають противником розправи над нафтовою компанією, то Касьянов навіть під час свого перебування на посаді прем’єра не приховував свого негативного ставлення до арешту Ходорковського.

Коли припустити, що монетизація пільг — не остання така помилка керівництва Росії, то в Касьянова є всі шанси перетворитися на світлий образ та очолити демократичну опозицію. Причому, враховуючи, що нинішня демократична опозиція має чітко виражений маргінальний характер і ніяк не може об’єднатися, під Касьянова легко створити й певну нову демократичну коаліцію з участю окремих знакових постатей і перебіжчиків із партії влади. Ніхто не виключає, що таку опозицію підтримають багато регіональних лідерів і представників великого бізнесу. Водночас у влади немає жодної значної постаті для участі в президентських виборах 2008 року — крім, зрозуміло, самого Путіна, який балотуватися не має права.

Як захищатиметься влада? Можливо, по-українськи: такі припущення уже висловлювалися. Коли ще недавно сама ідея парламентської республіки сприймалася як крамола, то нині дедалі частіше кажуть про те, що масштабна конституційна реформа дозволила б розв’язати проблему третього терміну. Президент у цьому разі ставав би символічною постаттю, яка обирається Федеральними зборами, а вся влада перейшла б до сформованого парламентською більшістю уряду. І Путін міг би надовго затриматися в Кремлі в ролі федерального канцлера, і над кандидатурою наступника не довелося б довго думати... Проте український досвід показує, що реалізація подібної реформи — справа непроста навіть при ручному парламенті. Втім, у Росії важливий навіть не сам парламент, а допарламентська підготовка документа — саме на цій стадії можуть перетинатися інтереси різноманітних владних угруповань, які намагаються відстояти власні інтереси й гальмують тим самим прийняття закону. Крім того, для того щоб конституційна реформа пройшла безболісно, влада повинна мати високий рівень довіри в суспільстві — саме нині вона цей рівень утрачає. Отже, президентські вибори 2008 року цілком можуть відбутися. І навряд чи можливий офіційний наступник Путіна стане їх явним переможцем — до того ж невідомо, до якої міри цей наступник буде особистим вибором Володимира Володимировича, до якої буде нав’язаний йому обставинами, і чи не займе президент стосовно єдиного кандидата від влади схвально-байдужу позицію.

Отже, Касьянов приречений на перемогу, якщо вирішить стати лідером демократичної опозиції та візьме участь у виборах 2008 року? Я не став би стверджувати це з повною вірогідністю. Переможець наступних президентських виборів багато в чому залежить від ситуації в Росії на момент їх проведення. У країні кремлівськими стараннями практично знищено демократичну опозицію, зате сформовано націоналістичну — і рівень популярності цієї опозиції може зростати в міру того, як вона наголошуватиме на соціальних проблемах населення. Лідер «Родины» Дмитро Рогозін голодував недаремно: він тим самим продемонстрував, що його політичне об’єднання думає насамперед про знедолених, а потім уже про їхню національність. Зазвичай, у Рогозіна стійка репутація клієнта президентської адміністрації — та це нічого, чимало активістів української опозиції теж спілкувалися і з Кучмою, і з Медведчуком, що не завадило їм згодом стати непримиренними супротивниками влади. Нерідко ця непримиренність вимушена й пов’язана вона з готовністю влади пожертвувати своєю політичною кар’єрою задля будь-яких сьогохвилинних вигод чи просто зі страху, що клієнт уже виріс і йому більше не потрібні її послуги. Отже, Дмитра Рогозіна цілком можуть поставити в опозиційне становище — і саме нині це роблять. Та при цьому нагадування про те, що «насправді» Рогозін — агент Кремля, посилюватимуться в міру того, як лідер «Родины» стане перевтілюватися в справжнього опозиціонера. Це саме, до речі, стосується і Касьянова — уже нині в ЗМІ вкидають інформацію, що насправді Касьянов — кремлівський кандидат, що його опозиційність схвалена особисто Путіним, аби не з’явився «справжній» опозиційний демократичний лідер (цікаво — хто?).

Інша річ, що на сьогоднішній день ні електорату Касьянова, ні електорату Рогозіна явно не вистачає для того, щоб один із цих політиків став президентом Росії. Проте тут знову-таки багато може залежати від дій влади. Вона може повести себе стосовно суспільства так безпардонно, що головною метою будь-якої опозиції в Росії стане проведення чесних виборів — і, таким чином, будь-який опозиційний кандидат, вийшовши в другий тур разом із представником влади, може розраховувати чи на декларовану, чи на непряму підтримку інших опозиціонерів. І ось тут і розпочнеться найцікавіше...