Курдська головоломка Туреччини

Вторгнення турецьких військ до іракського Курдистану ставить питання, чи справді постсаддамівський Ірак — суверенна держава. Адже якщо так, то на яких законних підставах Туреччина вторглася на територію незалежної держави? Якщо ж поки що ні й іракська державність — цілковито бутафорна, то Сполучені Штати несуть повну відповідальність за відсутність адекватної реакції на таку недружну акцію з боку своїх турецьких союзників.

Іракське незалежне пресове агентство Aswat al Iraq наводить заяву іракського уряду, якою, зокрема, «кабінет міністрів засуджує турецьку військову інтервенцію, що є порушенням суверенітету Іраку, і вимагає припинити напади на мирних жителів та інфраструктури». Кабінет міністрів закликав Туреччину негайно вивести свої війська й утриматися від військових інтервенцій. У заяві підкреслюється: односторонні військові дії — неприйнятні й загрожують добрим відносинам між двома сусідніми країнами.

Іракська дилема складна не тільки для США, а й для світової спільноти. Адже вторгнення відбулося до Іраку, який є членом ООН, і на нього автоматично мало б поширюватися право міжнародного захисту, як це, наприклад, було під час нападу Іраку на Кувейт у серпні 1990 року. Тоді американська операція «Буря в пустелі» захистила Кувейт від нападу Саддама Хусейна. «Відповіді на це питання, — стверджує іракська газета Al Badeal, — вказують на плутанину у військовій і цивільній політиці керівництва Туреччини, яка є продовженням політики, успадкованої від колишньої Османської імперії».

Незрозумілі реакція й арабських країн. Адже Ірак, навіть із курдськими територіями, вважається арабською країною. Чому арабський світ не виступив з рішучим осудом ще за два тижні до початку операції, коли турецькі літаки розпочали повітряні бомбардування в іракському Курдистані? Чому авторитетна і впливова Ліга арабських держав, яка завжди стоїть на позиції збереження і відстоювання територіального суверенітету арабських країн, пройшла повз це питання?

Загалом, не зрозуміло, чому турецьке керівництво вибрало саме цей час для проведення такої широкомасштабної операції проти курдів. Адже курдські загони розміщені у гірських районах, і ці цілі, як із землі так і з повітря, важкодоступні взимку, коли гори Курдистану засніжені, а дороги — непрохідні. Можна зробити припущення, що така локальна війна потрібна для «прикриття» внутрішньої політичної кризи в турецькому суспільстві і прірви, яка намітилася в результаті розширення стосунків між турецькими військовими, політичними групами і суспільними силами, з одного боку, та нинішньою владою — з іншого.

Очевидно, що існують великі суперечності між військовими, які з часів Кемаля Ататюрка були гарантом світського шляху розвитку Турецької держави, і переважно проісламськи орієнтованим урядом Туреччини, який намагається розвернути країну на шлях ісламізації. Очевидно, недавнє рішення уряду скасувати заборону на носіння хеджабу в турецьких університетах сприймається вкрай негативно серед вищих військових кіл та їхніх політичних союзників, бо скидається на неприкрите бажання провести ревізію спадщини Ататюрка. Таким чином, локальна війна необхідна турецьким ісламістам при владі для того, аби відвернути увагу турецького суспільства від повзучої ісламізації, для політичного виживання і переведення стрілок народного невдоволення на курдський народ.

Втім, уряд Реджепа Ердогана може отримати зовсім протилежні результати. Адже після визнання Туреччиною незалежності бунтівного сербського Косово і продовження турецьких наступальних операцій в іракському Курдистані, від яких страждає переважно цивільне населення, відповіддю на дії турків може стати спроба проголошення незалежності територій іракського Курдистану. А якщо для офіційної Анкари курдські повстанці є терористами, то для курдської сторони вони стали виразниками національних устремлінь, обстоювання політичних і культурних прав великої нації, яку історична несправедливість розділила чотирма кордонами. У цьому сенсі можливості об’єднання турецького народу в рамках спільної мети — придушення курдського народу — видаються більш ніж сумнівними.

В Анкарі все ще не хочуть визнавати, що замість військового вторгнення на курдські території необхідно шукати політичні підходи для довгострокового вирішення курдської проблеми в Туреччині. Адже сьогодні силова політика суперечить цілям Америки: просування демократії на Близький Схід і захист прав національних меншин. Наразі не можна не визнати того факту, що після звільнення Іраку в 2003 році від диктатури Саддама Хусейна силами коаліції на чолі зі США іракський Курдистан можна цілком ставити за приклад як територію, де дотримуються правових норм, встановлено демократичну, стійку й надійну форму уряду і заохочується економічне зростання та розвиток. У цьому сенсі ця частина Курдистану може слугувати політичною й економічною моделлю для таких змін, які варто було б копіювати скрізь на Близькому Сходу.

Загалом, ситуація наразі така, що, з формального погляду, мають рацію обидві сторони — Ірак і Туреччина. Так, проведення військових дій на теренах суверенної держави суперечить не лише міжнародному законодавству, а й будь-якому здоровому глузду і є явним попранням суверенності Іраку. З іншого боку, якщо виходити з тієї ж таки формальної політичної логіки, то й позиція Іраку, який не здатен забезпечити суверенітет над своїми курдськими теренами й убезпечити сусідів від нападів на їхню територію, видається більш ніж сумнівною. І за формальною логікою, що нею користувалися політики й держави у ХХ столітті, мала б відбутися локальна чи більш масштабна війна між двома країнами. Що не входить у плани ані однієї, ані іншої держави.

Задля вирішення наявного конфлікту необхідно вводити не лише додаткові об’єкти, а й додаткові суб’єкти політичного протистояння. Цебто самих курдів і курдську територію. Адже, хоч у Туреччині й називають курдів «гірськими турками», це абсолютно не змінює реалій: курди і Курдистан існують якщо не на політичній, то на етногеографічній мапі протягом століть. І необхідність врахування інтересів Курдистану, аж до його політичної автономії, було також визнано майже століття тому європейськими державами та світовою спільнотою. Тому реальне, з усіх боків, і єдине рішення, яке відповідатиме як всебічним інтересам, так і історичній справедливості, — це надання Курдистану максимальної автономії і надання можливості курдам проводити принаймні культурну й територіальну політику власними силами.

Тільки такий шлях дає можливість, навіть суто технічну, влитися Туреччині до лав об’єднаної Європи. Адже врегулювання внутрішніх етнічних конфліктів — а цей конфлікт, мабуть, є найбільшим на сьогодні не лише на Близькому Сході, а й, можливо, у світі — стає вкрай необхідною, якщо не найважливішою умовою вступу до Європейського Союзу. І сьогоднішня політика турецької влади, яка враховує лише оперативні моменти внутрішнього життя, себто розбіжності в суспільстві між політичними партіями у питанні ісламізації та ролі військових у цій країні, здатна відвернути увагу турецької і світової спільноти на певні роки, але рано чи пізно цю гостру проблему все одно вирішувати доведеться.