«Куда вы гоните меня, мир, куда я пойду… Я рожденный среди вас…»

Слова, винесені в заголовок, узято з оповідання Ісаака Бабеля «Колывушка», написаного навесні 1930 року і присвяченого колективізації в Україні, зокрема, на Київщині. Драматична доля цього твору.

У грудні 1929 року Бабель пише критикові В’ячеславу По­лон­ському: «Дорогой В.П. Вы­искиваю повод поехать в Киев, а оттуда в районы сплошной коллективизации, чтобы тут же описать это событие…» Виїжджаючи з Києва в Бориспіль 16.02.1930 року, він писав рідним: «…Сейчас идет в сущности полное преобразование села и сельской жизни… событие, которое по интересу и важности переходит все, что мы видели в наше время». Ще лист: «И.Лившицу. Борисполь. 20.02.30. Я ночую в Бориспольском районе сплошной коллективизации. Hоchst interessant (чрезвычайно интересно — німецьк. — В.Д.). Завтра собираюсь опуститься на жительство в одном из самых глухих сел… И.Б.» З Борисполя Бабель переїхав у село Велика Стариця, де прожив у будинку вчителя Кирила Менжеги майже два місяці. Перебу­вання в цьому селі залишило у письменника, як він повідомляв рідним, «одно из самых резких воспоминаний за всю жизнь — до сей минуты просыпаюсь в липком поту».

Через рік Ісаак Еммануїлович писал своїй майбутній дружині Антоніні Миколаївні Пирожковій: «…Повидал я в Гражданскую потасовку много унижений, топтаний и изничтожений человека как такового, но все это было физическое унижение, топтание и изничтожение. Здесь же, под Киевом, добротного, мудрого и крепкого человека превращают в бездомную, шелудивую и паскудную собаку, которую все чураются, как чумную. Даже не собаку, а нечто не млекопитающееся…»

У березні 1931 року Бабель, перебуваючи у Києві і мешкаючи у сім’ї Махотинських, кілька разів відвідував знайомих у Великій Стариці, жив там по два-три дні. У результаті народився задум книжки про колективізацію. І ось у десятому номері журналу «Новый мир» за 1931 рік надруковано перше документальне оповідання «Гапа Гужва». Бабель писав редакторові журналу: «Во избежание пересудов и недоразумений ставшее дорогим мне село Великая Старица я заменил на Великая Криница (это колодец такой — светлый и чистый, как первый иней в белую ночь). Если «Гапу» свою я посвятил сельской свадьбе, этой ниагаре чувств, страстей, кушаний и веселья, то «Колывушка» — мой следующий рассказ — будет о весьма серьезных наших делах».

Бабель, судячи з його листування, тривалий час працював над цією книжкою, буквально жив нею. Приміром, журналістці Тетяні Тесс 24.04.1932 року він пише: «Третий день болит голова. Дьявольский климат. При таком климате надо бы каждому гражданину, ни в чем особенном не замеченному, раздавать по карточкам по крупице радия, чтобы он лучеиспускал. Неумолчно ревет корова. Она требует трех вещей — травы, солнца и супружества. Ревет она упрямо, забирая все вещи, вытягивает мор­ду из стойла и таращит глаза. С таким откровенным характе­ром, конечно, ей легко живется на свете… Смотрю на корову из села Молоденово, а сам пишу о Великой Старице — селе в тысячах километров от Молодено­во…» Але наступну главу з цієї книжки під назвою «Колывушка» в «Новом мире» так і не опублікували.

Потім, як відомо, письменник був репресований і розстріляний, а всі його рукописи — знищені. Проте хтось вивіз за кордон один із робочих варіантів оповідання «Колывушка», і в 1963 році його опублікували у США, а після 1985 року — і в СРСР, але з купюрами. Публікуємо оповідання цілком (мовою оригіналу).

Колывушка

Исаак БАБЕЛЬ

— Сколько податку платит? — вертясь, спросил Ивашко.

Голова Евдоким, сунув руки в карманы, наблюдал за тем, как летит колесо прялки.

Ивашко фыркнул, узнав, что Колывушка платит двести шестнадцать рублей.

— Бильш не здужив?

— Видно, что не сдужил... —
Житняк растянул сухие губы, голова Евдоким все смотрел на прялку. Колывушка, стоявший у порога, мигнул жене, та вынула из-за образов квитанцию и подала уполномоченному Рика.

— Семфонд?.. — Ивашко спрашивал отрывисто, от нетерпения он ерзал ногой, вдавливая ее в половицы.

Евдоким поднял глаза и обвел ими хату.

— В этом господарстве, — сказал Евдоким, — все сдано, товарищ представник... В этом господарстве не может того быть, чтобы не сдано...

Беленые стены низким теплым куполом сходились над гостями. Цветы в ламповых стеклах, плоские шкафы, натертые лавки — все отражало мучительную чистоту. Ивашко снялся со своего места и побежал с вихляющим портфелем к выходу.

— Товарищ представник,— Колывушка ступил вслед за ним,— распоряжение будет мне или как?..

— Довидку получишь, — болтая руками, прокричал Ивашко и побежал дальше.

За ним двигался Адриян Моринец, нечеловечески громадный. Веселый виконавец Тымиш мелькнул у ворот, — вслед за Ивашкой. Тымиш мерил длинными ногами грязь деревенской улицы.

— У чому справа, Тымиш?..
Иван поманил его и схватил за рукав. Виконавец, веселая жердь, перегнулся и открыл пасть, набитую малиновым языком и обсаженную жемчугом.

— Дом твой под реманент забирают...

— А меня?..

— Тебя — на высылку...

И журавлиными сырыми ногами Тымиш бросился догонять начальство.

Во дворе у Ивана стояла запряженная лошадь. Красные вожжи были брошены на мешки с пшеницей. У погнувшейся липы посреди двора стоял пень, в нем торчал топор. Иван потрогал рукой шапку, сдвинул ее и сел. Кобыла подтащила к нему розвальни, высунула язык и сложила его трубочкой. Лошадь была жереба, живот ее оттягивался круто. Играя, она ухватила хозяина за ватное плечо и потрепала его. Иван смотрел себе под ноги. Истоптанный снег рябил вокруг пня. Сутулясь, Колывушка вытянул топор, подержал его в воздухе, на весу, и ударил лошадь по лбу. Одно ухо ее отскочило, другое прыгнуло и прижалось; кобыла застонала и понесла. Розвальни перевернулись, пшеница витыми полосами разостлалась по снегу.

Лошадь прыгала передними ногами и запрокидывала морду. У сарая она запуталась в зубьях бороны. Из-под кровавой, льющейся завесы вышли ее глаза. Жалуясь, она запела. Жеребенок повернулся в ней, жила вспухла на ее брюхе.

— Помиримось,— протягивая ей руку, сказал Иван,— помиримось, дочка...

Ладонь в его руке была раскрыта. Ухо лошади повисло, глаза ее косили, кровавые кольца сияли вокруг них, шея образовала с мордой прямую линию. Верхняя губа ее запрокинулась в отчаянии. Она натянула шлею и двинулась, таща прыгавшую борону. Иван отвел за спину руку с топором. Удар пришелся между глаз, в рухнувшем животном еще раз повернулся жеребенок. Описав круг по двору, Иван подошел к сараю и выкатил на волю веялку. Он размахивался широко и медленно, разбивая машину, и поворачивал топор в тонком плетении колес и барабана. Жена в высокой тальме появилась на крыльце.

— Маты,— услышал Иван далекий голос, — маты, он все погубляет...

Дверь открылась; из дому, опираясь на палку, вышла старуха в холстиновых штанах. Желтые волосы облегали дыры ее щек, рубаха висела, как саван на плоском ее теле. Старуха вступила в снег мохнатыми чулками.

— Кат,— отнимая топор, сказала она сыну,— ты отца вспомнил?.. Ты братов, каторжников, вспомнил?..

Во двор набрались соседи. Мужики стояли полукругом и смотрели в сторону. Чужая баба рванулась и завизжала.

— Примись, стерво,— сказал ей муж.

Иван стоял, упершись в стену. Дыхание его, гремя, разносилось по двору. Казалось, он производит трудную работу, вбирая в себя воздух и выталкивая его.

Дядька Колывушки, Терентий, бегая вокруг ворот, пытался запереть их.

— Я человек, — сказал вдруг Иван окружившим его, — я есть человек, селянин... Неужто вы человека не бачили?..

Терентий, толкаясь и приседая, прогнал посторонних. Ворота завизжали и съехались. Раскрылись они к вечеру. Из них выплыли сани, туго, с перекатом, уложенные добром. Женщины сидели на тюках, как окоченевшие птицы. На веревке, привязанная за рога, шла корова. Воз проехал краем села и утонул в снежной, плоской пустыне. Ветер мял снизу и стонал в этой пустыне, рассыпая голубые валы. Жестяное небо стояло за ними. Алмазная сеть, блестя, оплетала небо.

Колывушка, глядя прямо перед собой, прошел по улице к сельраде. Там шло заседание нового колхоза «Видродження». За столом распластался горбатый Житняк.

— Перемена нашей жизни, в чем она есть, ця перемена?

Руки горбуна прижимались к туловищу и снова уносились.

— Селяне, мы переходим к молочно-огородному направлению, тут громаднейшее значение... Батьки и деды наши топтали чеботами клад, в настоящее время мы его вырываем. Разве это не позор, разве ж то не ганьба, что, существуя в яких-нибудь шестидесяти верстах от центрального нашего миста, мы не поладили господарства на научных данных? Очи наши были затворены, селяне, утикать мы утикали сами от себя... Что такое обозначает шестьдесят верст, кому это известно?.. В нашей державе это обозначает час времени, но и цей малый час есть человеческое наше имущество, есть драгоценность...

Дверь сельрады раскрылась. Колывушка в литом полушубке и высокой шапке прошел к стене. Пальцы Ивашки запрыгали и врылись в бумаги.

— Позбавленных права голоса, — сказал он, глядя вниз на бумаги, — прохаю залишить наши сборы...

За окном, за грязными стеклами, разливался закат, изумрудные его потоки. В сумерках деревенской избы, в сыром дыму махорки слабо блестели искры. Иван снял шапку, корона черных его волос развалилась.
Он подошел к столу, за которым сидел президиум, — батрачка Ивга Мовчан, голова Евдоким и безмолвный Адриян Моринец.

— Мир, — сказал Колывушка, протянул руку и положил на стол связку ключей, — я увольняюсь от вас, мир... — Железо, прозвенев, легло на почернелые доски. Из тьмы вышло искаженное лицо Адрияна.

— Куда ты пойдешь, Иване?..

— Люди не приймают, может, земля примет...

Иван вышел на цыпочках, ныряя головой.

— Номер, — взвизгнул Ивашко, как только дверь закрылась за ним, — самая провокация... Он за обрезом пошел, он никуда, кроме как за обрезом, не пойдет...

Ивашко застучал кулаком по столу. К устам его рвались слова о панике и о том, чтобы соблюдать спокойствие. Лицо Адрияна снова втянулось в темный угол.

— Не, — сказал он из тьмы, — мабуть не за обрезом, представник.

— Маю пропозицию... — вскричал Ивашко.

Предложение состояло в том, чтобы нарядить стражу у Колывушкиной хаты. В стражники выбрали Тымиша, виконавца. Гримасничая, он вынес на крыльцо венский стул, развалился на нем, поставил у ног своих дробовик и дубинку. С высоты крыльца, с высоты деревенского своего трона Тымиш перекликался с девками, свистал, выл и постукивал дробовиком. Ночь была лилова, тяжела, как горный цветной камень. Жилы застывших ручьев пролегали в ней; звезда спустилась в колодцы черных облаков.

Наутро Тымиш донес, что происшествий не было. Иван ночевал у деда Абрама, у старика, заросшего диким мясом. С вечера Абрам протащился к колодцу.

— Ты зачем, диду Абрам?..

— Самовар буду ставить, — сказал дед.

Они спали поздно. Над хатами закурился дым; их дверь все была затворена.

— Смылся, — сказал Ивашко на собрании колхоза, — заплачем чи шо?.. Как вы мыслите, селяне?..

Житняк, раскинув по столу трепещущие острые локти, записывал в книгу приметы обобществленных лошадей. Горб его отбрасывал движущуюся тень.

— Чем нам теперь глотку запхнешь, — разглагольствовал Житняк между делом, — нам теперь все на свете нужно... Дождевиков искусственных надо, распашников надо пружинных, трактора, насосы... Это есть ненасытность, селяне... Вся наша держава есть ненасытная...

Лошади, которых записывал Житняк, все были гнедые и пегие, по именам их звали «Мальчик» и «Жданка». Житняк заставлял владельцев расписываться против каждой фамилии.

Его прервал шум, глухой и дальний топот. Прибой накатывался и плескал в Великую Старицу. По разломившейся улице повалила толпа. Безногие катились впереди нее. Невидимая хоругвь реяла над толпой. Добежав до сельрады, люди сменили ноги и построились. Круг обнажился среди них, круг вздыбленного снега, пустое место, как оставляют для попа во время крестного хода. В кругу стоял Колывушка в рубахе навыпуск под жилеткой, с белой головой. Ночь посеребрила цыганскую его корону, черного волоса не осталось в ней. Хлопья снега, слабые птицы, уносимые ветром, пронеслись под потеплевшим небом. Старик со сломанными ногами, подавшись вперед, с жадностью смотрел на белые волосы Колывушки.

— Скажи, Иване, — поднимая руки, произнес старик, — скажи народу, что ты маешь на душе...

— Куда вы гоните меня, мир, — прошептал Колывушка, озираясь,— куда я пойду... Я рожденный среди вас, мир...

Ворчанье проползло в рядах. Разбрасывая людей, Моринец выбрался вперед.

— Нехай робит, — вопль не мог вырваться из могучего его тела, низкий голос дрожал, — нехай робит... чью долю он заест?..

— Мою, — сказал Житняк и засмеялся. Шаркая ногами, он подошел к Колывушке и подмигнул ему. — Цию ночку я с бабой переспал, — сказал горбун,— как вставать — баба оладий напекла, мы, как кабаны, нашамались с нею, аж газ пущали...

Горбун умолк, смех его оборвался, кровь ушла из его лица.

— Ты к стенке нас ставить пришел, — сказал он тише, — ты тиранить нас пришел белой своей головой, мучить нас — только мы не станем мучиться, Ваня... Нам это — скука в настоящее время — мучиться.

Горбун придвигался на тонких вывороченных ногах. Что-то свистело в нем, как в птице.

— Тебя убить надо, — прошептал он, догадавшись, — я за пистолью пойду, уничтожу тебя...

Лицо его просветлело, радуясь, он тронул руку Колывушки и кинулся в дом за дробовиком Тымиша. Колывушка, покачавшись на месте, двинулся.

Серебряный свиток его головы уходил в клубящемся пролете хат. Ноги его путались, потом шаг стал тверже. Он повернул по дороге на Ксеньевку.

С тех пор никто не видел его в Великой Старице.

Сіль землі

Валерій ДРУЖБИНСЬКИЙ

«Червоне колесо» революції і Громадянської війни жорстоко прокотилося-проїхало по цьому селу — понад 200 осіб не повернулися до рідних осель.

Минуло кілька років, і життя села почало поступово налагоджуватися. У колишньому будинку поміщика Миколи Вишневського обладнали клуб, хату-читальню, спортивний зал. Багато господарств сп’ялися на ноги: на обійсті по дві-три корови, кінь, свині, багато птиці, а на городі і в полі протягом кількох років — високі врожаї зерна, картоплі, овочів та фруктів. До 1926 року Велика Стариця стала центром сільради, яка об’єднала кілька населених пунктів. У селі відкрилася школа-десятирічка. На 1 січня 1927 року у Великій Стариці мешкало 1806 жителів.

До початку 1930 року масова колективізація в Бориспільському районі Київщини, а отже і у Великій Стариці, сягнула апогею, а розкуркулення «прославилося великими досягненнями, успіхами і перемогами в славу нашої радянської землі», як писала районна газета «Трудівник» 22.02.1930 року.

Саме про цей час і розповідає «Колывушка» Ісаака Бабеля. Усі герої — справжні жителі села.

Іван Демидович, як це й описано в оповіданні Бабеля, пішов із села. Довгі роки ховався, боячись, що за знищення власної худоби його неодмінно заарештують і відправлять у Сибір. Був добрим покрівельником, пічником і, не маючи власного будинку (а Соломія Яківна померла через рік після розкуркулен­ня), жив у різних людей, заробляв на їжу і нічліг умілими руками.

У 1958 році одружився в селі Сулимівка, але йому й цього разу не пощастило — дружина через рік померла. Тоді він і повернувся в рідне село, побудував на околиці маленьку хатку і прожив у ній до самої смерті. Помер у 1962 році. Так і не записався в колгосп. Розповідають, що Іван Демидович був дуже потайним, у гості до своїх дітей завжди ходив тільки ночами. І ніколи не фотографувався...

Діти Івана Демидовича давно померли, та й більшість онуків. Сьогод­ні в селі мешкають тільки дві ону­ки головного героя «Колывушки».

Голова колгоспу Житняк (Житник Іван Федорович) теж репресований, але вже в 1939 році, одержав десять років таборів («колгоспне шкідництво»).

Голова сільради Євдоким Назарович Назаренко помер 16 травня 1933 року у віці 43 роки (про що є запис у книгах районного ЗАГСу)...

Багато селян померли в той час. Історики наводять такі цифри: у 1933 році в селах Бориспільського району мешкало 63206 людей. Народилося 709 осіб, а померло 26428.

У районному ЗАГСі дивом збереглася стара книга записів смертей жителів Великої Стариці за період із 17 квітня по 10 вересня 1933 року. За неповних п’ять місяців у селі померло 227 людей. Ось кілька записів: «Коливушко Тихін Нечипо­рович, 80 років, одноосібник-хлібороб. Мовчан Ївга Романівна, 50 років, куркулька. Лисак Олексій Данилович, 2 місяці, колгоспник. Мовчан Устя Опанасівна, 52 роки, куркулька. Коливушко Євдокія Федотівна, 2 роки, одноосібниця. Мовчан Ольга Мойсіївна, 4 роки, куркулька. Стасюк Трохим Герасимо­вич, 12 років, колгоспник. Савченко Григорій Павлович, 29 років, одноосібник...». Голодна смерть не милувала ні колгоспників, ні одноосібників, ні старих із дітьми... Але ж ні, не повинно бути таких ідей, які вартували хоча б одного людського життя!

Що далі? А далі була війна — із 23 вересня 1941 року по 23 верес­ня 1943 року в селі звірствували німці й поліцаї. Багатьох селян погнали на роботу до Німеччини, і вони звідти не повернулися, 28 осіб розстріляли як заручників — на станції Бориспіль розкрали хуру з борошном, слід привів німців у Велику Старицю... Частина жителів пішли на війну й загинули — меморіальна стела на їхню пам’ять стоїть у центрі села, а Микиті Івановичу Стасюку поставили окремий пам’ятник. Він — Герой Радянського Союзу; забезпечивши форсування свого підрозділу через Дніпро, загинув 20 жовтня 1943 року. У Борисполі й у Великій Стариці вулиці названі ім’ям Микити Стасюка.

Потім були довгі роки відновлення зруйнованого війною господарства з їх голодоморами, посухами, укрупненнями і розукрупненнями колгоспів. Після чого настав невеличкий перепочинок — 80-ті роки. І раптом знову злидні — перебудова, реформа... Тлумачні словники всі як один стверджують, що реформа — це коли від поганого йдуть до хорошого. А як назвати процес, коли від поганого йдуть до гіршого? Словники про це мовчать.

90-ті роки виявилися для Вели­кої Стариці дуже тяжкими. Народ почав залишати рідні місця. Колгосп розпався, землю селяни начебто одержали, але обробляти її було нічим. Десять років не було роботи, а отже — зарплати. Нічого не вдієш, справна машина капіталізму не чекала нас за рогом, тим більше що в Україні не було й не могло бути класу приватників, господарів. Землі Великої Стариці заростали бур’яном, ферми стояли без вікон і дверей...

І ось п’ять років тому, з ініціативи колишнього міністра сільського господарства України Юрія Карасика, у Великій Стариці та сусідніх селах створено акціонерне товариство. Нині на фермі Великої Стариці відгодовують одночасно сім тисяч поросят. Усі землі навколо обробляються і дають добрі врожаї пшениці, ячменю й кукурудзи. На фермі — ідеальна чистота, робітники ходять у спеціальних тапочках. Високі зарплати: свинарка отримує півтори тисячі гривень, а комбайнери й механізатори — дві-три тисячі. За кожен пай, переданий в оренду акціонерному товариству, селяни одержують по 500 кг пшениці, 250 кг ячменю і 250 кг кукурудзи на рік, а в сім’ях — по два-три паї. Люди задоволені.

Велика Стариця, порівняно з іншими селами, дуже благополучна. Є робота як у самому селі, так і в Києві, куди шість разів на день ходить автобус. Але село тане. Зараз тут 846 жителів, із них 280 — пенсіонери. За минулий рік народилося 10 осіб, а померло 72...

А що думає про своє життя далека родичка Івана Коливушка дев’яносторічна Марія Василівна Хамбір, про що згадує вона наприкінці свого шляху? «Нині жити добре, ситно — голоду немає. Адже голод страшніший за війну. Коли був голод, то, слава Богу, ми збирали кору квітучої вільхи, варили, сушили, протирали в ступі і їли доти, доки знову не зацвіте. А хто не зміг весь рік їсти вільху — помер. А війна не страшна, тільки голоду боюся... Ви про мене багато не пишіть. А що як усе повернеться назад? Що тоді зі мною буде?..»

Висловлюю щиру вдячність голові Сеньківської сільради (куди вхо­дить і Велика Стариця) Вірі Гончаренко, в.о. директора Бориспільського державного музею Тетяні Гойді, краєзнавцю Олександру Міщен­ку, а також працівникам Державного архіву Київської області і Централь­ного державного історичного архіву України за допомогу у збиранні матеріалу. До речі, на суворому «архівному тлі» дикувато виглядає портрет Леніна, зроблений із хлібних зерен, і «рисовий» Брежнєв — подарунки комсомольців Київщини з’їздам КПУ.

За ці роки керманичі так і не заколосились...