Ксенофобія в Росії: Фантомні болі, або Пошук ворога

Серія гучних злочинів на грунті національної ненависті, що прокотилася останніми місяцями по Росії, змусила звернути увагу на ситуацію, пов’язану з розвитком ксенофобії в країні.

На початку травня правозахисна організація «Міжнародна амністія», яка базується в Лондоні, опублікувала доповідь під заголовком «Російська Федерація: розгул расизму і ксенофобії в російському суспільстві». Документ розпочинається з такої фрази: «Повідомлення про расистські напади й убивства іноземців та представників етнічних меншин у Росії викликають тривогу, і, як здається, це трапляється дедалі частіше». Далі в доповіді сказано, що реакція російської влади на проблему расистського насильства має кричуще неадекватний характер, а міліція і прокуратура найчастіше відмовляються визнавати расистський характер цих нападів і убивств, повідомляє www.svobodanews.ru. Більш того, у доповіді твердиться, що російські державні посадові особи, зокрема співробітники правоохоронних органів, самі займаються дискримінацією. «Міжнародна амністія» підкреслює: у Росії будь-яка людина, включаючи етнічних росіян, може стати жертвою порушення прав людини.

За даними соціологічних опитувань, проведених російським Левада-центром у серпні 2005 р., 50% росіян виступають за обмеження проживання на території Росії вихідців із Кавказу (у 2004-му — 46%), китайців — 46% (відповідно — 39%), в’єтнамців — 42% (39%), вихідців із колишніх середньоазіатських республік СРСР — 31% (31%), циган — 30% (32%), євреїв — 18% (15%), українців — 8% (у 2004 р. — 8%). Загалом 11% виступають за обмеження прав проживання усіх націй, окрім російської (у 2004 — 14%). І лише 5% вагалися відповісти.

Окрім того, 46% опитаних вважають, що росіяни живуть бідніше, ніж представники інших народів. 37% погодилися із судженням «у багатьох негараздах Росії винні люди «неросійських» національностей» (у 2004 р. кількість таких людей становила 42%). 12 % заявили, що вони часто відчувають вороже ставлення до себе представників інших національностей, а 13% самі часто вороже налаштовані стосовно «чужих». 45% вважали, що національні меншини мають занадто багато влади в Росії, а 44% вбачали доцільним обмежити вплив євреїв у політиці, бізнесі, освіті, шоу-бізнесі і т.ін.

Відповідно до опитування, проведеного тим самим Левада-центром у листопаді 2005-го, гасло «Росія для росіян» цілком підтримують 16% опитаних, із застереженнями («здійснити, але в розумних межах») ще 37%, ставляться до нього негативно («це справжній фашизм») 23%, решта 25% відповідають, що це їх не цікавить, не замислювалися над цим або вагаються з відповіддю. Народи, які найбільше «не люблять», згідно з цим опитуванням, вишиковуються у такому порядку. Найбільше негативних емоцій — 51% — в опитуваних викликали чеченці і цигани (такий високий рівень ворожості стосовно циган тримається з 2002 р., щодо чеченців — із 1996-го). За ними ідуть азербайджанці — 32% (цей рівень з коливаннями то в один, то в другий бік залишається незмінним останні дев’ять років) і араби — 22%. Третю позицію посідають американці — 19%, за ними йдуть євреї та естонці — по 13% , німці й японці — по 9%.

Ці дані свідчать, що «центр ваги» ксенофобії в Росії зсунувся у бік кавказофобії і китаєфобії, які відтіснили антисемітизм на другий план. Це, утім, не робить його менш небезпечним, тим паче, що нині не припиняються спроби інституціоналізації антисемітизму — починаючи з появи у січні 2005 р. «листа 500», який підписали ряд депутатів Держдуми, до дій групки цинічних політиків-антисемітів, які намагаються зробити собі на застарілих міфах політичний капітал. Серед іншого відроджено й активно «просувається» у «патріотичних» колах таке, здавалося б, «несучасне» обвинувачення, як «кривавий наклеп».

У Росії щорічно відбувається кілька сотень нападів і приблизно два десятки убивств на грунті етнічної ненависті (сумний рекорд поставлено 2004 року, коли через інший розріз очей чи колір шкіри було убито близько 40 осіб).

Причин такого бурхливого зростання ксенофобії кілька.

Останні півтора десятиліття Росія переживає прискорену модернізацію свого суспільного устрою. Внаслідок незавершеності або непродуманості низки реформ багато жителів Росії втратили своє старе стале становище й опинилися на нижчих рівнях соціальних щаблів.

Оскільки в попередні десятиліття величезний пропагандистський апарат постійно запевняв населення СРСР, що країна оточена ворогами — таємними й явними, — то, природно, відповідальність за погіршення становища було покладено на «ворогів», у ролі яких цього разу виступили представники національних меншин. При цьому в масовій свідомості відбувалося значне узагальнення, коли негативні риси окремих представників тих чи інших народів переносилися на всю спільність цих народів. На це наклався «фантомний біль» від зникнення СРСР. І росіяни, котрі відігравали роль «старшого брата», виявилися на початку 1990-х у ряді колишніх радянських республік і деяких російських автономій у становищі «осіб другого сорту», яких усували з усіх посад, а іноді і позбавляли майна представники «титульної нації». У найбільш жорсткій формі це відбувалося тоді, коли державна влада на тій чи іншій території фактично переставала функціонувати і кермо влади переходило до воєнізованих угруповань (Чечня, Таджикистан, Грузія у першій половині 1990-х). Спочатку дані про це передавалися у вигляді чуток, які набували часом фантастичних розмірів. А з початком чеченської кампанії 1994 року вони цілком офіційно використовувалися в античеченських пропагандистських заходах.

Другою вагомою причиною зростання ксенофобських настроїв була масова міграція із Середньої Азії і Закавказзя, а також із республік Північного Кавказу, що розпочалася у першій половині 1990-х, у т.зв. російські регіони, які не відчували доти такого міграційного впливу. Через відмінність менталітетів «корінних» і приїжджих і викликаного цим взаємонерозуміння міграція часто сприймається як «навала», що несе виключно негативні наслідки. Крім того, на тлі падіння життєвого рівня зовнішній добробут окремих представників діаспор сприймався як несправедливий і досягнутий за рахунок «корінного населення» (те, що основна частина приїжджих — це трудові мігранти, які виконують різні малооплачувані і трудомісткі роботи, звичайно, не враховувалося масовою свідомістю), а їхня згуртованість — як доказ «мафіозності» мігрантів. А самоусунення влади від інтеграції мігрантів у російське суспільство посилювало у населення відчуття залишених у «кільці ворогів».

Крім того, роздуванню ксенофобії сприяла діяльність деяких політичних сил, опозиційних президентам Борису Єльцину і Володимиру Путіну. Для збільшення кількості своїх прибічників вони активно експлуатували тему національного приниження Росії «інородцями» і нібито потурання цьому з боку влади, послуговуючись численними творами своїх попередників і «колег» із країн Західної Європи, США й арабського світу. Багато в чому ці сили використовували ідеологічний вакуум, який існує в Росії з початку 1990-х, оскільки після падіння комуністичного режиму в 1991 р. якоїсь виразної ідеології, об’єднавчої для більшості населення, просто не існує, а ідеї демократії і лібералізму виявилися великою мірою дискредитовані. Нині у Росії налічується близько десятка партій і рухів, які проповідують ксенофобію і расизм: Національно-державна партія Росії (восени 2005 р. з метою легалізації вона перейменувалася в міжрегіональний громадський рух «Национально-державный путь Руси»), Партія свободи, яка базується у С.-Петербурзі, Рух проти нелегальної імміграції, Народна національна партія, організація «Славянский союз», «Русское национальное единство», яка була в 1990-ті роки головним «націоналістичним пугалом». Нещодавно, ніби для повноти комплекту, відновився «Союз русского народа», який вирішив воскресити «ідеали» чорносотенців початку XX століття. При цьому треба зауважити, що партії і рухи, які сповідують ксенофобську ідеологію, глибоко маргінальні. Максимальна кількість їхніх активістів нині визначається цифрою приблизно в 10000—15000 осіб. Часто буває так, що одна людина «представляє» у себе в регіоні кілька організацій. Набагато масовішим є рух скінхедів, у якому беруть участь десятки тисяч підлітків 14—19 років. Незважаючи на те, що практично всі перелічені партії намагаються рекрутувати з числа скінхедів «новобранців», це практично нікому не вдається, оскільки мало хто зі скінхедів схильний підпорядковуватися партійній дисципліні. Крім того, рух скінхедів — це підліткова субкультура, і тому більшість із них після 20 років (у зв’язку з одруженням, службою в армії, отриманням роботи) залишають його.

Утім, ксенофобію у своїй передвиборній агітації охоче використовують для залучення виборців і представлені в Державній думі партії. Особливо сильно цим грішили «Родина» і ЛДПР. Хоча ксенофобські мотиви зустрічалися й у, здавалося б, «інтернаціоналістичних» комуністів і навіть у представників партії влади «Единая Россия» (це свідчить не стільки про ксенофобські настрої влади, скільки про те, що в «ЕР», як свого часу в КПРС, під одним дахом зібралися абсолютно різні люди).

Велику роль у роздуванні ксенофобії відіграли російські ЗМІ. При цьому в гонитві за сенсацією журналісти досить часто використовували неперевірену або недостовірну інформацію про ті чи інші етноси або конфесії, що сприймалася населенням, котре звикло вірити ЗМІ, як істина. Деякі видання регулярно публікують статті, виводячи в них образи ворожих «чужаків» — «циган-наркоторговців», «злочинних кавказців», «мігрантів», що «заполонили» російські міста. У результаті в масовій свідомості утвердилися «типові образи» представників національних, релігійних та інших меншин, створені тільки з негативних рис.

На жаль, влада з незрозумілою безпристрасністю ставилася до поширення ксенофобської пропаганди. Численні звернення правозахисників з вимогою притягти до відповідальності тих чи інших осіб, які поширювали ксенофобську літературу, залишилися без відповіді. Подеколи осіб, котрі скоїли злочини (побиття або убивства) на грунті етнічної ненависті, оголошували «хуліганами», і, відповідно, зменшували їм терміни ув’язнення. Останнім таким випадком стало рішення присяжних, котрі судили групу підлітків, яких підозрювали у вбивстві 9 лютого 2004 р. дев’ятирічної таджицької дівчинки Х.Султонової. Основний підозрюваний «розчулив» присяжних, унаслідок чого був визнаний винним лише у пограбуванні.

Коли говорити про те, як розвиватиметься ситуація надалі, то тут потрібно окремо розглядати дві проблеми — майбутнє власне ксенофобії і перспективи партій, які її сповідують. Стосовно останніх, зважаючи на їх маргінальність, розривання суперечностями і амбіціями своїх «фюрерів», жоден з яких не погодиться звільнити дорогу іншому, ці «партії» одержать свій шанс на реальну владу лише в тому разі, якщо країна «піде в рознос» (ситуація з приходом до влади шляхом інтриг для таких політиків виключена зовсім — російська еліта, при всіх її можливих негативних якостях, урок Гітлера вивчила). До того ж усі їхні більш-менш популярні гасла перехоплюватимуться владою, а вибори вони вигравати так і не навчилися (усі нинішні госдумівські депутати-націоналісти обрані виключно за списками, «виїхавши» на чужому авторитеті). Поки що лідери російських «коричневих» активно займаються іншою проблемою — приміряються до місця «фашиста №1», яке стало остаточно вакантним після арешту лідера «Русского национального единства» (РНЕ) О.Баркашова у грудні 2005-го. Зважаючи на масове запрошення на інтерв’ю у провладні ЗМІ і навіть на телебачення, а також на появу компромату в Інтернеті, у цих своєрідних праймериз беруть участь три кандидати — лідер Партії свободи Юрій Бєляєв, координатор «Движения против нелегальной иммиграции» (ДПНИ) Олександр Поткін (Бєлов) і глава організації «Славянский Союз» (СС) Дмитро Дьомушкін. Переможцю, найімовірніше, дістанеться роль головного пугала на виборах 2007—2008 р. і пов’язані з цим фінансові потоки.

Водночас рівень вуличного насильства з боку скінхедів (за даними незалежних дослідників, їх налічується не менш як 50000, тоді як в усьому іншому світі — 70000) постійно зростає, а самі ці злочини стають дедалі зухвалішими. Напади в підворіттях і на вузьких вулицях поступово поступаються місцем убивствам у самому центрі міста в людних місцях, удень (саме так був убитий студент-антифашист Т.Качарава у С.-Петербурзі в листопаді 2005 р. і студент В.Абрамянц біля московського метро 21 квітня ц.р.). Таке насильство неминуче викличе (та, власне, уже викликає) насильство у відповідь — із боку представників т.зв. червоних скінхедів, антифашистів, іммігрантів і трудових мігрантів, студентів-іноземців. Останні, приміром, уже кілька разів заявляли, що можуть створити свою організацію самооборони на кшталт знаменитих «Чорних пантер». Це призведе до геттоїзації різних етнічних груп і появи в реальному житті «страшилок» із «патріотичних» ЗМІ — територій, контрольованих тим чи іншим національним угрупованням, яке забезпечує захист від «чужаків».

Останні кілька років ксенофобія в Росії тримається на стабільно високому рівні — 55—60% опитуваних соціологами російських громадян підтримують ксенофобські заклики (хоча й неоднаковою мірою). З одного боку, це погано, оскільки майже 2/3 громадян різною мірою поділяють ксенофобські гасла, отже, хорошого в цьому мало. З другого боку, те, що цей рівень зберігся практично незмінним навіть після серії терактів, які увінчалися захопленням школи у Беслані, свідчить про те, що резерви для зростання ксенофобських настроїв на цей час вичерпані. Зростання кількості прибічників гасла «Росія для росіян» або збільшення чисельності людей, котрі цілком розділяють цей заклик, може відбутися лише у разі різкого погіршення економічної ситуації в Росії, коли знову активно загостриться конкуренція за виживання на ринку праці і ніші, які займають «чужаки», виявляться затребуваними. Проте і збереження нинішнього рівня ксенофобії загрожує (щоправда, зараз, а в певній перспективі) серйозними проблемами. Постійне педалювання гасла «Росія для росіян» може розбудити націоналізм меншин, що притих було у другій половині 1990-х, спалах якого може розірвати Росію на шматки. Крім того, у разі скорочення припливу мігрантів (а мігрантофобія є складовою частиною сучасної ксенофобії) Росія буквально через два-три роки матиме нестачу робочих рук, без яких будь-яке подвоєння ВВП, а також збереження статусу великої держави, просто неможливе.

На цьому тлі є досить реальним і варіант, за якого влада розгорне боротьбу з ксенофобією — природно, не з альтруїстичних міркувань, а через острах, що країна втратить керованість, а демагоги, котрі наростили політичний капітал на ксенофобії, посядуть владні місця.

Крім того, постійні повідомлення про напади й убивства на грунті етнічної ненависті не сприяють збереженню іміджу Росії як великої держави.

Нині ми спостерігаємо спробу такої боротьби — проводяться арешти, порушуються кримінальні справи, націоналісти розсилають панічні листи з закликами «палити папери і чистити жорсткі диски комп’ютерів». Проте при цьому незрозуміло, як далеко зайде ця боротьба, і є підозри, що все обмежиться кампанійщиною, яка закінчиться відразу ж після зустрічі «вісімки».

Що ж стосується боротьби з ксенофобією, то тут необхідне поєднання двох речей. По-перше, необхідне поліпшення правозастосовної практики законодавства про протидію політичному екстремізму. Адже нині часто через відсутність спеціальних знань, небажання зв’язуватися з важкодоказовим мотивом, а іноді зі співчуття націоналістам (правоохоронні органи теж зріз нашого суспільства) практично не порушуються справи щодо «ідеологів» національної ворожнечі (не рядових скінхедів — виконавців злочинів, їх-то заарештовують і засуджують десятками — у 2004 р., приміром, було засуджено понад 50 осіб, хоча й тут «національна» складова часто випадає). Або ж слідство і суд затягуються настільки, що закінчується строк давнини (у грудні 2003 р. його було знижено до двох років). Друга важлива складова боротьби з екстремізмом — навчальні програми, які пропагують толерантність у школах і вузах. Уряд РФ повинен прийняти Федеральну програму виховання толерантності і забезпечити фінансування її реалізації з держбюджету. У цьому має брати участь і російський бізнес. У рамках цієї програми міністерство освіти і науки РФ зобов’язане посилити комплекс заходів щодо виховання толерантності в школах. Повинна бути розроблена і впроваджена програма організації підліткового дозвілля, працевлаштування молоді. Необхідно видавати масовими накладами книги, які вчать культури міжнаціонального діалогу, розвінчують шовіністичні міфи. Повинні з’явитися спеціальні освітні теле- і радіопередачі, що виховують у суспільстві нетерпимість до расизму, ксенофобії і будь-яких інших форм етнічної ворожості, водночас пропагуючи успішний досвід мирного співіснування народів, культур і традицій. Крім того, треба відновити систему гуртків, що існувала раніше, клубів і т.ін., де могла б займатися молодь, оскільки порожнечу, яка виникла після зникнення такої системи, заповнили пропагандисти ксенофобських поглядів. Необхідні також програми з інтеграції іммігрантів у російське суспільство, що міститимуть такі елементи, як імміграційна амністія, безкоштовні курси вивчення російської мови, обов’язкове відвідання шкіл дітьми іммігрантів.

Третій найважливіший захід для боротьби з ксенофобією пов’язаний зі ЗМІ. Слід негайно припинити розпалювання ксенофобії в мас-медіа, коли популярні газети і журнали подають ті чи інші народи у вигляді злочинців. Можливе також прийняття якихось додаткових нормативних актів для регулювання таким самим чином діяльності Інтернет-ЗМІ. Зі свого боку журналісти і редактори не повинні надавати у своїх виданнях слово ксенофобам і расистам, протистояти «мові ворожнечі».

Правозахисні організації мають здійснювати громадський контроль діяльності правоохоронних органів, активніше співпрацювати з ними щодо протидії ксенофобії, надавати експертів, звертати увагу на активність ідеологів шовінізму, забезпечувати довідково-методичною літературою, знайомити з міжнародним досвідом протидії расизму і дискримінації, активізувати російську інтелігенцію, залучаючи її до антифашистської діяльності.