КРУГОВА ПОРУКА ЧИ КРУГОВЕ СТРАЖДАННЯ? ЗМІНИ ДО КОНСТИТУЦІЇ ПОВИННІ ЗАХИСТИТИ НАС ВІД КОРУПЦІЇ

Наступного тижня ми у Верховній Раді обговорюватимемо ініціативи Президента щодо Конституційної реформи. Я вже зараз передбачаю, які гарячі дискусії вестимуться між прихильниками суцільного парламентаризму та симпатиками сильної президентської влади. Багато хто з членів більшості шукатиме очима на депутатському пульті велику кнопку з написом «одобрямс», а палкі опозиціонери, можливо, звинуватять Президента у прагненні стати наступним Папою Римським на довічний термін. Багато політиків уже зараз вбачають в обговоренні цих ініціатив шлях до розділення суспільства на протилежні табори. Щось схоже ми вже пережили, коли затверджували чинну українську Конституцію. У результаті було прийнято потрібний для держави документ, який усе ж таки не до кінця вирішив і питання розподілу владних повноважень, і проблеми збереження демократії у державі. Власне кажучи, недосконалість прийнятої Конституції і дала змогу найбільшим прихильникам її прийняття сьогодні виступати за конституційні зміни. Але Конституція — не просто основний закон держави, а й гарантія стабільності у цій державі. Ми не можемо змінювати Конституцію перед кожними наступними президентськими або парламентськими виборами. Якщо ми вже наважуємося на такі зміни зараз, то мусимо підійти до них зважено і відповідально. Саме тому, мені здається, вкрай небезпечно звужувати обговорення конституційних змін лише до розподілу владних повноважень. Ми повинні спробувати проаналізувати відповідність нашої Конституції європейським традиціям і сучасним тенденціям у європейському праві. А також повинні звернутися до досвіду українського національного державотворення, до наших історичних джерел.

На мій погляд, не до кінця зрозумілий розподіл владних повноважень є не лише причиною політичної нестабільності, а й одним із джерел корупції у нашій державі. Але чи допоможуть зміни цих повноважень подолати корупцію? Не секрет, що чиновники в нашій державі стали такими ж об’єктами приватизації, як заводи і фабрики. Кожний олігарх, який поважає себе, прагне контролювати не лише підприємства та засоби масової інформації, а й чиновників. Але біда полягає ще й у тому, що такі чиновники відчувають себе абсолютно безкарними перед законом, бо закон не передбачає жодної відповідальності за дії, що завдають шкоди державі. Недосконала судова система, що теж підвладна адміністративному тиску й корупції, не може ефективно покарати чиновника-злочинця. Я сам як депутат неодноразово зіштовхувався з тим, що дістати правдиву інформацію з наших відомств майже неможливо. Після кількох таких спроб я одного разу заявив, що необхідно прийняти «Закон про правду», який би запровадив відповідальність державного службовця за надання неправдивої інформації. Тоді багато хто із моїх колег скептично поставився до цієї ідеї. Хоча я навіть наводив приклади з життя інших країн. Згадайте скандал із Клінтоном та Монікою Левінскі у Сполучених Штатах Америки. Він багато в чому показовий. Адже Клінтона звинувачували не в тому, що він мав позашлюбні стосунки зі своєю практиканткою, а в тому, що він, розповідаючи про це, сказав не всю правду. Брехня найвищої посадової особи — злочин у цивілізованих країнах. Так само, як і брехня члена парламенту або міністрів. Як покарати таких людей, коли вони вводять в оману суспільство або здійснюють інші злочини? Президент, наприклад, пропонував зняти недоторканність із депутатів. Депутати, особливо опозиційні, намагалися зробити можливим оголошення імпічменту Президентові через прийняття Закону «Про спеціального прокурора». Ніхто поза тим не замислювався навіть про необхідність відповідальності міністрів та інших чиновників, які не мають недоторканності, але не несуть відповідальності за дії, що завдали шкоди державі. Генеральна прокуратура, яка мала б стежити за дотриманням законів усіма громадянами країни, не в змозі ефективно проводити розслідування проти вищих посадових осіб. Останній приклад — затримання колишнього віце-прем’єр-міністра Леоніда Козаченка. Чи в змозі прокуратура провести об’єктивне слідство у цій справі? У більшості українського політикуму це викликає серйозні сумніви.

Європейський досвід свідчить, що справи чиновників такого рангу, як Козаченко або Тимошенко, не можуть розглядати звичайні суди, якщо ці справи стосуються звинувачень у антидержавних злочинах, а не у звичайному криміналі. Такі справи не може розслідувати прокуратура. Випадок із судовим звинуваченням Президента Кучми суддею Василенком теж демонструє недосконалість та колізійність нашого права.

Польська, французька та багато інших демократичних конституцій передбачають існування органу, який називається «Державним трибуналом». Це спеціальний судовий орган, що може притягувати до відповідальності найвищих посадових осіб за порушення конституції чи законів у зв’язку із обійманою посадою або у сфері виконання своїх службових обов’язків. У 1949 році уряд УНР в екзилі теж розробив Закон «Про державний трибунал». Згідно з тим законом, усі урядовці несли відповідальність перед трибуналом за порушення Конституції та законів, яких вони допустили у зв’язку зі своїм урядуванням. Цікаво, що в законі УНР відповідальність перед трибуналом тривала ще п’ять років після того, як чиновники переставали урядувати. Ми розробили цілу низку законопроектів щодо запровадження механізмів державного трибуналу в Україні. Адже це потребує і змін до Конституції, і окремого закону, і внесення змін до Законів «Про судоустрій України», «Про статус народного депутата», «Про державну службу», «Про Конституційний суд України», «Про службу безпеки України» та деяких інших.

Я абсолютно переконаний: необхідно зробити все для того, щоб почали ефективно працювати адміністративні суди, які б розглядали справи чиновників нижчого рангу. Верховна Рада прийняла відповідне законодавство, але воно донині не набрало чинності. Нам необхідна широка реформа правоохоронної системи. Сусідня Росія постійно цю систему вдосконалює і змінює. Президент Путін нещодавно видав цілу низку указів, які зменшують невластиві функції російської ФСБ. У нас у країні намагалися почати реформу зі створення національного бюро розслідувань. Це бюро досі не створене. Можливо, це і на краще, оскільки збільшення силових відомств, як свідчить українська практика, не долає корупцію, а породжує її. Але хто повинен вести слідство та виявляти факти порушення законів у справах вищих посадових осіб? На мій погляд, цим повинна займатися Служба безпеки України. Адже безпека держави залежить саме від дій чиновників, а не від малих економічних злочинів, розкриттям яких сьогодні так пишається СБУ. Ці злочини могли б розслідувати органи МВС та податкової міліції. Необхідно звільнити СБУ і від управління військами урядового зв’язку. Розвідка, контррозвідка, економічна безпека та боротьба з антидержавними злочинами — ось функції цього важливого органу. Щоправда, існує небезпека перетворення СБУ у репресивний орган тиску на посадових осіб. Саме тому, як мені здається, ми не маємо права цілком позбавляти парламент контролю за діяльністю силових відомств. Якщо ці відомства не контролюватимуться урядом, як це пропонує Президент, то парламентський контроль за їх діяльністю все одно повинен залишитись.

Державу, у якій ми сьогодні живемо, недаремно багато хто називає поліцейською. Більшість наших підприємців відчувають на собі тиск правоохоронних органів, місцевих чиновників. Великі бізнесмени страждають від дій міністрів, а пенсіонери — від начальників відділів у районних адміністраціях. Міністри страждають від прокурорів, прокурори — від олігархів, олігархи — від МВС. Навіть Президент — і той страждає від майора Мельниченка. Ми створили країну суцільного страждання лише через недосконалість наших законів, які повинні не лише карати, а й захищати усіх громадян, незалежно від обійманих посад.