Кремлівський перегин

Чому входження Путіна в партійну політику є початком кінця російської фасадної демократії

Рішення Володимира Путіна очолити список партії «Единая Россия» на майбутніх виборах до Державної думи РФ одного чудового дня може бути оцінене як фатальна помилка його правління, що знецінює його політичну спадщину. Передбачуваним результатом несподіваного переходу російського президента в партійно-парламентську сферу буде нищівна перемога «Единой России» на виборах грудня 2007 р. Партія бюрократів — організація, якої не існувало ще п’ять років тому, напевно, отримає понад 50% голосів виборців. Оскільки значну частину голосів, що залишаться, віддадуть партіям, які не зможуть подолати новий семивідсотковий бар’єр, наступна Держдума опиниться під тотальним контролем «Единой России». Настільки, що й звичайні росіяни, яким російські ЗМІ роками промивали мізки культом особистості Путіна та його політики, почнуть зрештою запитувати себе: «А навіщо Росії взагалі потрібен такий інститут, як парламент?».

Основним аргументом обґрунтування путінської централізації за остан­ні три роки було те, що Росії потрібне керівництво зверху в її переході до цілковитої демократії. Не тільки більшість росіян, а й деякі західні оглядачі стверджували, що Путін грає позитивну роль в історії Росії. Після болісних років хаосу часів правління Єльцина Путін, за цією логікою, нарешті взяв створення нової російської держави під жорсткий контроль. Цей авторитарний проміжок, як часто стверджують, просто потрібно було внести в політичний розвиток Росії, надаючи життю країни стабільності, цілісності й упевненості, яких російське суспільство так потребувало наприкінці бурхливих 1990-х. Тимчасовий електоральний авторитаризм, за цим сценарієм, є неминучим щаблем на шляху модернізації Росії. Неодноразові спроби Кремля створити другу, пропутінську, політичну силу — спочатку блок «Родина», тепер партію «Справедливая Россия» — ніби ілюструють цю стратегію: якщо російському суспільству не вдалося створити дієву двопартійну систему знизу, не залишалося нічого іншого, як привести до влади освіченого перехідного диктатора для закладення основ функціонуючої демократії зверху.

Але з прямою участю Путіна в маніпульованому Кремлем партійно-політичному процесі й подальшому поверненні Росії до майже однопартійної системи ця інтерпретація російських політичних перемін останніх років втрачає свою переконливість. Парламентські вибори, формування уряду після них, а також президентські вибори 2008 р. перетворено тепер у явно фор­мальні процедури. Це пов’язано з тим, що Путіну йдеться не про справжню багатопартійну систему, а про участь у політико-театральній п’єсі, поставленій його ж асистентами. Так звана суверенна демократія РФ скоріше імітує, ніж утілює російські різновиди таких основних демократичних принципів, як політичний плюралізм, поділ влади, система стримувань і противаг, незалежні ЗМІ або сильне громадянське суспільство. Тому як політик-партієць Путін опиниться в ролі сучасного політичного Дон Кіхота, кот­рий воює зі штучними суперниками й віртуальними опонентами. Можливо, він і зустріне деяких реальних противників у партійному або громадянському суспільстві. Проте ці сфери публічного життя Росії є спотвореними, бо потерпають від різноманітних наслідків як постійного, більш-менш вправного, втручання політичних технологів, так і від деяких грубих нападок таких органів, як міліція, генеральна прокуратура або секретні служби. Тобто Пу­тін не лише вступить у гру, де він один буде серйозним гравцем. Він братиме участь у грі, правила якої встановлюють його підручні. Тому він виявиться не просто переможцем, а тріумфатором думських виборів. Його деякі реальні й віртуальні суперники не просто програють, а будуть принижені.

У зв’язку із цим новим поворотом подій багато російських інтелектуалів почнуть запитувати себе, яке майбутнє чекає Росію, коли закінчиться ера Путіна. Оскільки нова політична система РФ дедалі більше нагадуватиме радянську, освічені росіяни почнуть сумніватися, чи в правильному напрям­ку Путін повів країну. З огляду на те, що інтеграція Росії в міжнаціональні комунікаційні канали й наддержавні епістемічні співтовариства (вчених, жур­налістів, НВО) з кожним роком поглиблюється, неприкрите домінуван­ня Кремля над усією політичною ареною матиме чимдалі більш архаїчний вигляд. Оскільки досі політичні про­цеси в Росії, бодай на поверхні, нагадували ті, що відбуваються в так званому (в Росії) цивілізованому світі, май­бутнє російського політичного ладу піс­ля очікуваної нищівної перемоги «Единой России» почне різко відрізнятися не тільки від західної моделі, а й від політичного устрою таких країн, як Поль­ща, Болгарія чи Україна. Нато­мість дедалі більше й більше нагадуватиме ситуацію таких країн, як Білорусь, Казахстан або Китай, котрі мають амбівалентну репутацію не тільки на Заході, а й в освічених колах Росії.

Багато російських дипломатів, журналістів, представників бізнесу та академічних кіл — тобто ті, хто подорожує в інші країни й/або читають про них, — із поверненням Росії де-факто до однопартійної системи зрозуміють, що Росія вже не йде європейським шляхом. Скоріше вона рухається в протилежному напрямку, відкрито відкидаючи деякі базові елементи суспільств, що їх називають «цивілізованим світом». Звичайно, одна частина російської еліти — переважно галасливі апологети російського «особливого шляху» — буде в захваті від повернення їхньої батьківщини до моністичної моделі суспільства. Але, безперечно, чимало освічених молодих представників російської еліти прийдуть до розуміння того, що вони живуть у країні, яка ізолюється від іншого християнського світу, має невиразне майбутнє та дивний механізм передачі політичної влади з одних рук в інші.

Тому середньостроковим наслідком несподіваного вступу Путіна в партійну політику стане нове роздвоєння російських еліт, подібне до їхнього роз’єднання наприкінці 1980-х. Націоналістично налаштовані прихильники продовження жорсткого політичного курсу відстоюватимуть «путінську систему» як, можливо, й не зовсім демократичну, але споконвіку російську, а отже, цілком придатну. Нове ж покоління космополітично налаштованих чиновників та інтелектуалів не вважатиме залишки елементів псевдодемократії достатніми й висловлюватиме свої сумніви в спроможності російської централізованої держави і закритого суспільства адекватно реагувати на зміни всередині країни й за її межами. І коли московські політичні та інтелектуальні лідери знову почнуть обговорювати, чи повинна їхня країна бути частиною Європи чи ні, Росія перебуватиме під загрозою вступу в нові «смутні часи».

Андреас Умланд, який раніше працював у Стенфордському, Гарвардському та Оксфордському університетах, є запрошеним лектором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та редактором книжкової серії «Радянська та пострадянська політика і суспільство» видавництва ibidem, Штутгарт, Німеччина (www.ibidem-verlag.de/spps.html ).