Коли Ширак уже не кандидат...

Фотосесії в глянсових журналах, дружні обійми з рок-зірками та участь у масових ток-шоу. Ні, це не піар-кампанія голлівудської зірки. Це атрибути нинішньої президентської кампанії у Франції, уперше за всю історію виборів у цій країні зрежисованої за американським зразком.

Почасти завинила в цьому така собі мадам Сеголен Руаяль, кандидат у президенти, цивільна дружина лідера Соціалістичної партії Франсуа Олланда, мати чотирьох дітей, улюблениця покійного президента Міттерана, колишній міністр екології та освіти, представниця найсексуальнішої десятки жінок світу за рейтингом журналу FHM.

Це вона змусила самовпевненого і практично безальтернативного кандидата від правих сил Ніколя Саркозі похапцем на коліні переписувати сценарій своєї передвиборної кампанії, розбавляючи імідж борця із заворушеннями (все-таки глава МВС!) образом такого собі плейбоя в шортах. Не може ж тільки Руаяль дозволити собі з’являтися на журнальній фотографії в бікіні!

Завдяки Руаяль у Франції з’явилося нове поняття — «сеголеноманія». Це коли люди приходять на зустріч із кандидатом не для того, щоб поставити йому запитання, а щоб просто до нього доторкнутися. І коли ревна католичка, якою вважає себе Руаяль, виступає за всиновлення дітей одностатевими членами подружжя. І коли на зустрічі з однодумцями каже, що вчителі, котрі становлять, до речі, близько 15% членів Соціалістичної партії, мають перебувати в школі 35 робочих годин, а не 17, у решту часу займаючись репетиторством.

Мадам Руаяль може собі дозволити зажадати депортації з країни всіх негромадян Франції, які відбувають ув’язнення, а недобропорядним молодим французам із повсталих передмість пригрозити відправкою в армію. Вона любить порівнювати себе з Жанною д’Арк (нікого не нагадує?) і стверджує, що її кумиром у політиці є британський прем’єр Тоні Блер. І не тому, що він автор «третього шляху» і прибічник ліберальної економічної моделі, а тому що «при ньому Лондон виграв право провести Олімпійські ігри, а Париж із ганьбою програв».

Французів не бентежить навіть те, що Руаяль грішить безмежним популізмом і намагається якнайменше вступати в публічні дискусії з опонентами («навіщо мені теледебати? Я й так популярна»). Останні, у свою чергу, не забувають нагадувати виборцеві, що вибори не мають нічого спільного з конкурсом краси, і навіть витягли на-гора стару історію з бульварної преси, у якій Руаяль називають позашлюбною дочкою Міттерана. Проте справжнім хітом у таборі опонентів стала історія, як Сеголен Руаяль примудрилася вперше стати депутатом. Вона пообіцяла жителям кількох французьких сіл у своєму окрузі влаштувати безоплатні курси англійської мови, щоб тим було легше продавати за кордон свій знаменитий козячий сир. Однак, ставши депутатом, слова так і не дотримала.

До речі, подібними популістськими ноу-хау Руаяль славилася й на посту міністра екології. Чого лише вартий закон про зменшення міського шуму. А от у міністерстві освіти Франції досі згадують, як пані міністр ледь не щотижня видавала новий циркуляр, який суперечив попередньому, і боролася за те, щоб роздавати дівчаткам у школах протизаплідні таблетки.

Проте Руаяль удалося вистояти в умовах більш ніж жорсткої внутрішньопартійної конкуренції в партії та обійти на праймеріз двох помітних кандидатів-соціалістів, серед яких і колишній прем’єр Лоран Фабіус. І це при тому, що, на відміну від Саркозі, котрий став єдиним «кандидатом у кандидати» від правлячого Союзу за народний рух із підтримкою в рекордні для Франції 98% голосів однопартійців (це дало привід деяким французьким політологам назвати з’їзд СНР «коронацією Наполеона»), соціалісти розіграли справжнє дійство демократії.

Мало того, за рік їй удалося зрівнятися в рейтингу з фаворитом кампанії Ніколя Саркозі. Причому дивовижна річ: якщо в першому турі міністр перемагає з певною перевагою, то в разі дуету Саркозі—Руаяль у другому виходить результат, близький до нічиєї. Такий результат експерти схильні пояснювати неабиякою неоднозначністю особи «наступника» — щоб він не потрапив до Єлісейського палацу, готові мобілізуватися прибічники не лише Руаяль, а й інших лівих кандидатів. Навіть деякі прибічники правих кажуть, що їм простіше проголосувати проти всіх, аніж на користь Саркозі — «занадто вже він радикальний».

У такій ситуації Саркозі не має іншого варіанта, як відхопити шматок електорального пирога в особі прибічників ультраправого Національного фронту та особисто його лідера Жана Марі Ле Пена. Найкрасномовнішим доказом того, що, власне, це й намагається сьогодні робити «команда Сарко», стали запропоновані міністром законопроекти про імміграцію — улюбленого коника Ле Пена. Саркозі хоч і не став уподібнюватися австріяку Йоргу Хайдеру, котрий свого часу заявив, що іммігрантами можуть бути лише блондини з блакитними очима, однак зробив усе можливе, щоб максимально посилити контроль за видачею віз і збільшити випробувальний строк для чоловіків і дружин громадян Франції, котрі бажають набути громадянство республіки.

Чи допоможе ультраправа риторика вторгнутися Саркозі на електоральне поле головного захисника корінних французів — невідомо, однак, вважають наші французькі співрозмовники, навряд чи цьому посприяють постійні роз’яснення Ле Пена про те, що Саркозі — всього лише його дешева копія.

Щоправда, імідж людини твердої руки, здатної вгамувати як повсталі передмістя, так і незадоволених контрактом першого найму студентів, міг спрацювати в умовах півторарічної давності, коли в головні суперники Саркозі планували прем’єр-міністра Домініка де Вільпена, визнаного згодом найскандальнішим прем’єром Франції.

Однак після того як у перші рядки рейтингів увірвалася Сеголен Руаяль — у ролі захисниці всієї скривдженої та ображеної владою молоді — знадобилося терміново змістити акценти у бік безробіття і пропозицій, явно розрахованих на те, щоб повернути прихильність студентів (зокрема пропонується видавати їм безвідсоткові кредити на освіту).

По суті, Руаяль у нинішній кампанії слугує красномовним прикладом того, яких успіхів може домогтися в політиці людина, котра нічим себе не прославила, але й нічим не скомпрометувала. Саркозі ж за будь-якої нагоди можуть нагадати й про гучну торішню справу Сlearstream (скандал із відмиванням грошей, виручених від продажу 1981 року французьких фрегатів Тайваню), і його торішнє турне Сполученими Штатами, де він уперше порушив негласне правило французької політики, ущент розкритикувавши її за межами рідної країни. Після цієї скандальної поїздки Саркозі дістав від опонентів прізвисько «майбутній пудель мсьє Буша». Як для кандидата в президенти країни, у котрій 75% виборців вважають, що зовнішня політика Франції має бути відмінною від сповідуваної в США, американські одкровення міністра на кшталт «мені не хотілося б бачити Францію, котра втрачає вплив, але все одно залишається зарозумілою», стали одними з найсерйозніших прорахунків кампанії. У минулі вихідні Саркозі переконував французів, що він «змінився» і насправді вважає, що Ширак «урятував честь Франції, опираючись розв’язанню війни в Іраку».

Утім, усі ми добре пам’ятаємо, як два роки тому багато говорилося про проамериканські погляди пані Меркель. Однак донині симпатії канцлера до американського варіанта real politik більше нагадують таємну пристрасть, оскільки в дії так і не проявилися.

Але якщо зовнішньополітична позиція Саркозі озвучувалася неодноразово, то Сеголен Руаяль намагається на цю тему особливо не розводитися. Досить того, яку реакцію викликали дві її заяви щодо Ірану та Туреччини: першому вона «заборонила» розвивати навіть мирний атом, а другу пообіцяла «впустити» до ЄС тільки після факту визнання геноциду вірменів.

Утім, українські знавці французької політичної кухні поки що не вельми вникають у зовнішньополітичні вподобання кандидатів на головну посаду у Франції. «Не так важливо, хто стане новим президентом Франції, як важливо, що йде Ширак», — відреагував на наше запитання один з експертів.

Нагадаємо, що раніше в українських дипломатичних колах панувало переконання: «із Шираком жодних перспектив у ЄС Україна не має». Право так вважати українські євроінтегратори, безумовно, мали: за наявною інформацією, французький президент не визнає самої можливості членства України в Євросоюзі. Причому його позиція жодним чином не була підкорегована навіть після масованого штурму французької столиці героями помаранчевої революції. Кого-кого, а головних євроінтеграторів країни, які навіть не приховували бажання подати найближчим часом заявку на членство в ЄС, відразу попередили: робіть це після того, як переконаєте Францію.

Однак ті, хто з відставкою Жака Ширака (до речі, він іще має час висунути свою кандидатуру на вищу посаду в державі, щоб принаймні позлити Саркозі, якого він геть не сприймає) пов’язують метаморфози в зовнішній політиці Франції щодо України, мали б урахувати: у своєму баченні місця України в «об’єднаній Європі» президент Ширак у Франції аж ніяк не самотній. Як не самотній і в думці, що будь-які загравання з Україною слід розглядати з урахуванням реакції Росії. Принаймні «ДТ» має у своєму розпорядженні достатню кількість прикладів, як у неформальних розмовах французькі політики та дипломати радили своїм колегам із нових країн — членів ЄС не «влазити» у проекти, на кшталт ГУАМ і Співдружності демократичного вибору — «навіщо зайвий раз будити ведмедя?».

Водночас є підстави гадати, що ні Саркозі, ні Руаяль не належать до прибічників сповідуваної Шираком думки, що будь-яка критика європейських країн на адресу Росії сприяє її ізоляції. Що ж до французького міністра внутрішніх справ, то він неодноразово позитивно відгукувався про ідеї демократизації, проповідувані республіканською адміністрацією у США, за що, власне, був прозваний на батьківщині «американським неоконсерватором із французьким паспортом».

Можливо, саме тому він так близько до серця сприйняв не здійснену в Україні «демократичну коаліцію». І навіть надіслав із цього приводу листа Юлії Тимошенко. «Дорога Юліє, я дізнався про останній перебіг подій парламентського життя в Україні. У політичному житті потрібно очікувати усього, навіть найгіршого... Я знаю твою завзятість, бойовий дух, твій розум і мужність. Ти потрібна Україні», — гріх не процитувати цей воістину унікальний епістолярний витвір новітньої історії міжнародних відносин України.

Чому деякі французькі полісімейкери відчувають пієтет до персони Юлії Володимирівни, певною мірою пояснює сьогоднішній феномен Сеголен Руаяль. Хоча, звісно ж, не слід скидати з рахунків і «правильні» меседжі Тимошенко: у неформальних розмовах із серйозними французькими співрозмовниками вона, кажуть, дуже полюбляє розповідати, що Європейський Союз у її розумінні — це Франція і Німеччина.

Хай там як, а нинішні вибори у Франції показові вже тим, що до влади прийдуть політики на чверть століття молодші за Ширака — чи-то 52-річний Саркозі, чи-то 54-річна Руаяль. І навіть якщо вони стовідсотково згодні з нинішнім президентом, що Франція має реанімувати свої ослаблі позиції в ЄС, і що демократію не можна побудувати на багнетах, а країни Середземномор’я — це головний пріоритет французької зовнішньої політики, є всі підстави вважати, що здійснюватимуть вони її дещо інакше.