КІНЕЦЬ ВОЄННОЇ ІСТОРІЇ ПЕРЕМОГА КОАЛІЦІЇ В ІРАКУ ЗРОБИЛА БЕЗГЛУЗДИМ УТРИМАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ АРМІЙ

Заголовок а-ля Френсіс Фукуяма не випадковий, адже в усіх кузнях офіцерських кадрів читають історію воєн. Чи буде цей курс доповнюватися описами великих міждержавних воєнних конфліктів? Американські політики вищого рангу вже порівняли падіння Багдада з падінням Берлінської стіни. Ризикнемо припустити, що ця подія ще більш значуща. Зруйновано, схоже, стіни товщі й вищі, які простояли довше — століттями. Приміром, між демократією і тоталітаризмом (унаслідок хоча б територіального звуження останнього), між християнським й ісламським світами, між традиційною та сучасною війною, що, як уже багато хто зауважив, почала нагадувати поліцейську операцію. Світ перейшов у добу переможного глобалізму й утворення Сполучених Штатів Землі або, коли завгодно, Землесоюзу. Шкодувати про це так само безглуздо, як, скажімо, про те, що ссавці почали домінувати над плазунами, енергію пари потіснила електрична, а малі народи забули рідну мову. Але повернімося до Іраку та повалених стін. Їх (утім, як і стіну Берлінську) знищила... інформація, а точніше, технічні засоби, що зробили її переміщення непідконтрольним урядам тих чи інших держав.

Уперше в потенційних переможених не було страху перед потенційним переможцем

Багато опонентів США і Британії пророчили (у Росії з ледь прихованою зловтіхою) військам коаліції величезні втрати під час вуличних боїв. Досвід був чималий: узяти хоча б бої за Берлін 1945 року. Скільки радянських танків попалили тоді «фаустовики»! А в Багдаді нічого схожого. Диво? Аж ніяк. Можна з упевненістю стверджувати, що перемогу в іракській кампанії підготували ЗМІ. Заяви про інформаційну війну, ясна річ, небезпідставні, але не забуваймо, що для перемоги в ній міфів замало — потрібні факти. Аж надто значна частина населення навіть слаборозвинених країн (зокрема й Іраку) їздить світом, дивиться супутникове телебачення та спілкується через Інтернет, знищуючи будь-які міфи.

Для початку про елементарне. Іракці знали, що американська окупація (на відміну, до речі, від радянської або китайської) після Другої світової війни не супроводжувалася диктатом і репресіями і, як правило, сприяла економічному підйому окупованих країн, таких як Японія чи Південна Корея. Відома й точність сучасної зброї. Кадри з телекамер, вмонтованих у бомби з лазерним наведенням після «Бурі в пустелі», перестали бути таємницею та обійшли всі телеканали світу.

Аби наочніше показати, наскільки разюче іракська кампанія в психологічному й інформаційному плані відрізнялася від усіх великих і малих воєн людства (за винятком, можливо, недавньої югославської), пригадаємо кілька загальновідомих моментів. Багдад, який бомбардувала американська авіація, хоч як дивно, жив звичайним життям. Ніхто під завивання сирен не поспішав у бомбосховища, на вулицях (уночі яскраво освітлених) повно перехожих, торговців, транспорту. Це ж як треба було довіряти точності зброї коаліції, гуманізму її політиків, дисциплінованості штабістів, котрі розписують цілі для бомбометання, професіоналізму навідників!

Водночас кожен, хто вдягнув військову форму чи взявши в руки зброю (зокрема найфанатичніші федаїни Саддама), знав, що в разі збройного опору удар по його осередку, великому чи малому, буде дуже точним і швидким — життя зберегти навряд чи вдасться. Але той-таки федаїн чудово знав, що, викинувши автомат і перевдягнувшись у цивільне, особливо боятися загарбників не доводиться.

Ідея захисту рідного дому від орди жадібних і жорстоких дикунів, яку постійно в тих чи інших модифікаціях педалює пропаганда всіх воюючих сторін усіх воєн усіх часів і народів, не спрацювала. Оселі рядового іракця нічого не загрожувало! Мало не вперше за всю історію в потенційних переможених не було страху перед потенційним переможцем, за винятком небагатьох функціонерів на кшталт Хімічного Алі, котрі аж надто сильно заплямувалися злочинами влади. Страх в іракців був тільки перед режимом Саддама. І щойно в іракських військових масах утвердилося переконання, що режиму не вижити, опір згас. Якщо воюючі сторони, як звірі в бійці за територію чи самку, століттями прагнули налякати супротивника, то коаліція вчинила навпаки. Що важливо, американська адміністрація, завдяки сучасним військовим технологіям, а також якісному PR, зуміла переконати і своїх бійців, і їхніх родичів у вкрай малій імовірності полону чи загибелі в бою.

Про те, що психологи над планами кампанії потрудилися старанно, говорить навіть те, що англо-американські війська певний час не заважали мародерству в містах. Виграш очевидний: трішки безкарно пограбувавши й помстившись функціонерам Хусейна (іноді — через суд Лінча), населення вихлюпне нагромаджені емоції, а трішки згодом радітиме будь-якій владі, що відновить спокій і порядок.

Скептик запитає, а чому воєнні успіхи США у В’єтнамі, Сомалі, Лівані, а нині в Афганістані далеко не настільки вражаючі? І тут відповідь проста: по-перше, у більшості цих країн глобальні мас-медіа були важкодоступними, а по-друге, одна справа повалити централізований, утримуваний на штиках режим, а зовсім інша — воювати з кількома центрами влади (польовими командирами чи релігійними громадами), кожен із яких сподівається після перемоги правити одноосібно. Учасники бійки, як правило, об’єднуються проти того, хто заважає «розбиратися», а випалювати повально усіх поспіль, та ще й перед об’єктивами телекамер, якось неестетично.

Тисячоліттями народи воювали через страх перед ворогом
і власними репресивними органами

У переважної більшості людей відданість доктрині (релігійній, політичній, патріотичній) не досить сильна, щоб протистояти базовим інстинктам (самозбереження, любові до дітей). Є, звісно, винятки (японські камікадзе, ісламські шахіди й (або) душевнохворі зі схильністю до ефектного суїциду). Уся історія воєн свідчить, що їх викликали й підтримували саме інстинкти, точніше, страх. Страх «попереду» — перед ворогом і «позаду» — перед репресивними органами власного племені (держави).

Політик «попереду» очікував, що ворог нападе першим (і перевага раптовості буде на його боці), й боявся репресій окупантів, політик «позаду» боявся повалення переляканими яструбами з власного оточення. Рядовий боєць «попереду» боявся ворожої зброї, загибелі в полоні, розграбування рідного дому переможцем-ворогом, насильства над близькими чи їх убивства солдатами супротивника, боєць «позаду» — командира, військово-польового суду, загороджувальних батальйонів, покарання за полон замість загибелі в бою, санкцій проти родини «зрадника». Саме своєрідна рівновага двох страхів — зовнішнього (перед супротивником) і внутрішнього (перед своїми органами влади) — переважно й змушувала рядового бійця, психологічно затиснутого між двома жахами, воювати, аби скількись продовжити життя своє та близьких. Домінування одного зі страхів призводило або до масового дезертирства (ворог страшніший), або до підйому «бойового духу» й перемоги над ворогом. Причому, що сильніші взаємоврівноважувальні страхи, то кривавіша та триваліша м’ясорубка, природно, за умови приблизної рівності озброєння та ресурсів.

Чи не тому найбільш кровопролитні й люті бої Другої світової розгорнулися між Німеччиною Гітлера й СРСР Сталіна? А ось Францію Гітлер завоював порівняно галантно. Адже в демократичній Франції власного уряду не вельми боялися, а життя давно звикли вважати цінністю більшою від будь-якої доктрини. До речі, під час Першої світової (затяжної та позиційної) «баланс страху» між цими державами приблизно зберігався, а в Другий світовий уже виявився сильно зміщеним на користь Німеччини. До речі, її війська через п’ять років віддавали перевагу здаватися англо-американцям, а не совєтам. В іракській кампанії, як бачимо, психологічний зсув на користь коаліції був іще більшим.

Відзначимо, що і внутрішній, і зовнішній страхи власного населення й військ влада воюючих сторін завжди підігрівала. Перший — суворими законами (майже беззаконням) військового часу, другий — пропагандою з усіляким роздмухуванням злодіянь супротивника (а вони майже завжди мали місце) і одночасним блокуванням будь-яких інформаційних каналів із боку ворога. Поки ЗМІ не стали глобальними, це вдавалося (дуже нечисленні та громіздкі радіоприймачі під час Другої світової війни неважко було конфіскувати, але важко ховати, та й пальчикових батарейок тоді не було).

До речі, про озброєння. Перевага в ньому (кількісна та якісна), ясна річ, змінює і психологічну «рівновагу страху». Але в разі непродуманої та неетичної «адресації», недостатньої точності озброєнь, та й просто низького професіоналізму військових, величезна кількість непричетних жертв, зокрема й серед близьких воюючих бійців, зміщує «рівновага страху» навпаки, на користь гірше озброєного супротивника. Спрацьовує стереотип загнаного в кут: «Помирати, то з музикою», і для перемоги над таким супротивником залишається тільки тактика «випаленої землі», що застосовувалася (певне, від безнадійності) у Чечні.

А в Новому світі воєн було навдивовижу мало

А тепер кілька слів про історію США. Загальновідомо, що американська демократія зародилася як єдиний засіб вижити в колоніях, відірваних від правоохоронних органів метрополій, населених до того ж злочинцями, авантюристами й релігійними ізгоями. Аби не перегризтися й не загинути в дикому краю, довелося використовувати систему голосувань, причому не тільки як механізм зняття суперечностей усередині конкретного сетльменту (тут вистачало звичайного віче, що призначало шерифа), а й між поселеннями та їхніми асоціаціями (згодом — штатами). Довелося підписувати вкрай сувору угоду на «Мейфлауері», створювати (й додержуватися!) американську конституцію. Механізм суспільної злагоди виявився настільки ефективним, що навіть наявність «кольта» в кожній кишені радше сприяло, ніж заважало порядку. Рівновага страху перед застосуванням смертельної зброї — револьверів чи водневих бомб, сприяє уникненню конфлікту. Дивовижно, що після сутичок між колоніальними військами за перерозподіл територій, великомасштабних воєн у Новому світі майже не було (походи Болівара, війну між Північчю та Півднем США, Штатами й Мексикою за Техас вважаємо «утрушуванням» системи). Навіть іспанські й португальські колонії, на базі яких до порівняно недавнього часу функціонували військові диктатури, практично не воювали між собою: ці режими, «хунти в галунах», були поліцейськими. Не заперечуємо, чинник «багато землі — мало людей» частково перешкоджає конфліктам, але, як свідчить історія, миру аж ніяк не гарантує. При порівнянні внутрішнього права держав і права міжнародного не може не впасти в око їхня вражаюча невідповідність. Чому у внутрішньому праві вбивство, пограбування та псування майна карані, а в міжнародному покарання за смерть мільйонів і колосальні руйнування несуть лише окремі ватажки переможеної сторони? Чому така слабка й неефективна «профілактична робота» з потенційним агресором? Відповідь очевидна: якщо всередині країн давно є силові правоохоронні органи (про їхню якість тут не говоримо), то в міжнародному масштабі з легітимних силовиків бачимо лише обмежені в повноваженнях і військовому потенціалі «блакитні каски». Простіше кажучи, повноцінного «міжнародного жандарма», хоч що там говорили б задихаючись від заздрощів до лідера патріоти, не було, а спокуса продовжити політику «іншими засобами» зберігалася. Можна, звісно, шкодувати про відмирання ООН, інструмента вкрай громіздкого, а в питаннях, що зачіпають інтереси великих держав через їхнє право вето, загалом непотрібного. Але хто знає, якби після розпуску Ліги націй хтось добре озброєний покарав Гітлера за порушення Версальського договору — окупації Рейнської області, величезних жертв Другої світової можна було б уникнути. Правда, неначе передбачаючи таку можливість, Молотов і Ріббентроп, фактично об’єднавшись проти цього «когось», підписали тоді пакт про ненапад...

Жандарм прийшов. Спіть спокійно, мирні країни-обивателі!

Слово «жандарм» (поліцейський) на пострадянському просторі має негативний відтінок ще з тих часів, коли погані прислужники царського режиму в численних фільмах ловили хороших революціонерів — «правильних пацанів» по-нинішньому. Сьогодні кліше про «світового жандарма» експлуатується хіба що в КНДР, деяких арабських країнах і Росії. Адже відомо, що міф про зовнішнього ворога дуже сприяє авторитаризму й цілісності клаптикових імперій. А реакція більшості світових співтовариств на іракську кампанію свідчить, що на зміну архаїчному страху перед домінуючою військовою силою прийшли економічні інтереси, небажання миритися з втратою грошей, які заборгував режим Хусейна, конкурентними перевагами американських і британських компаній, зокрема, при відновленні «багатенького» нафтоносного Іраку. Ядерні випробування Індії і Пакистану, демонстративний вихід КНДР із Договору про обмеження ядерної зброї з одночасною спробою вторгувати економічну допомогу за повернення до Договору, свідчать, що дедалі більше держав, без найменшого страху перед чиєюсь агресією, прагнуть конвертувати непотрібну сьогодні військову могутність в економічні переваги. Того й гляди, з’являться компанії з виробництва бутафорських танків для парадів на кшталт того, як сьогодні «для престижу» випускаються мобільні телефони без начинки. Правда, хвиля побоювань із приводу неогегемонізму під гаслом «тримай порох сухим», передусім у Росії, пройшла неабияка, та ось тільки роздмухувачі страху забули про малі країни типу Голландії, Перу чи Сенегалу, яким уже зовсім пропадати під черевиком дядечка Сема. Певне, це ревниві (і небезпідставні) побоювання, що у Вашингтонові утвориться зародок світового уряду, спроможного згодом відтіснити «національне начальство» на другий план. У цьому зв’язку Україна, обмінявши по бартеру ядерний тягар на паливо для АЕС, вчинила як держава просунута, а, вставивши в іракську кампанію «свої п’ять копійок» у вигляді батальйону хімзахисту, одержала хоч якусь надію на вдячність у формі доступу до «іракського пирога».

Отже, світовий жандарм в особі США не тільки з’явився, а й довів свою ефективність, зробивши майже безглуздими дебати в ООН, існування національних армій і видатки на їх утримання. Тому, повертаючись до початку матеріалу, дедалі важче говорити про масштабне протистояння світів, приміром, ісламського та християнського. Адже керівництво «країни-застрільника» конфлікту ризикує розділити долю Саддама, причому власний народ, скоріш за все, буде не проти. Чому ж адміністрація США після багатьох реверансів у бік ООН усе-таки пішла ва-банк саме тепер? І тут пояснення на поверхні. Так, «експорт демократії», звісно, річ дорога, а американський платник податків звикнув, щоб його поважали. Куди дешевше було робити ставку на підконтрольні диктаторські режими, поки вони не загрожували інтересам і безпеці США. Це нагадує ситуацію, коли наряд поліції, патрулюючи по периметру населене відщепенцями гетто, не дуже втручається в бійки з різаниною усередині. Інша річ, коли бійка вихлюпується в квартали, населені більш «пристойною» публікою. Теракт 11 вересня був саме таким випадком.

До речі, «експорт демократії» цілком своєчасний і через дедалі більший потік мігрантів. Багато прибічників ісламу (і не тільки його), тавруючи Америку, усіма засобами намагаються «просочитися» туди (у Європу теж). Недарма американці влаштували дуже прибуткову лотерею зі своїх грин-карт. Вони не безпідставно вважають, що народ кожної країни повинен наводити порядок у власному домі, а не переселятися туди, де його вже створено потом і кров’ю поколінь. Тож імпортуючи ефективний політичний і економічний менеджмент і відповідну систему стандартів, США стає таким собі франчайзером, в окремих випадках насильницьким. Не забуваймо, що франчайзинговий пакет породжено сплавом культур, що виникли в американському тиглі. Чи не звідси універсальність усього американського — від голлівудських фільмів до гамбургера? А за наявності доброї волі з боку керівництва якоїсь Околиці імпортувати модель? Ось Грузія вже практично стала франчайзі. Пам’ятається, Кемаль Ататюрк із своїми младотурками не без успіху насаджував «німецьку модель» у країні цілком мусульманській. Сучасні ЗМІ спроможні спростити й прискорити процес «вживляння» успішної західної моделі в тіло традиціоналістичного суспільства. А медійні війни, якими нас настрашують професійні залякувальники, більше нагадують конкурс рекламного креативу. Матч CNN — Al Jazeera розгорнувся на наших очах. Мусимо погодитися, «бетаками» замість гармат набагато приємніші. Але рівності зброї необхідно дотримуватися, інакше гармата цілком може вистрілити по «бетакаму», а в корпункт, що заважає, «випадково» влучити дві-три ракети. Жандарм либонь теж людина, та ще і з гвинтівкою. А доба всесвітньої справедливості настане хіба що після появи робокопа.