КАНДИДАТ ВІД ВЛАДИ: ПЕРША ЛАСТІВКА

Сварка Віктора Ющенка і Віктора Януковича — політиків із поки що найкращими шансами стати головними героями президентських перегонів-2004, відвернула увагу від знакової поведінки актора другого плану, яка може вплинути на підсумковий сценарій кампанії. Після нечесного «я про це не думаю», яке він твердив на початку року, та нейтрального «давайте почекаємо», як він пропонував улітку, Сергій Тігіпко впритул наблизився до рішення балотуватися в Президенти. Нова позиція лідера «Трудової України» недвозначна: «Якщо партія вирішить, я не маю права відмовитися». У перекладі з мови українських політиків це означає, що представник однієї з трьох опор влади мало вірить у висування Януковича як єдиного кандидата й готується сам іти на вибори 2004 року.

Тігіпко був єдиним із потенційних учасників виборів, хто прийняв запрошення на конференцію щодо України, яка відбулася в жовтні у Берліні. Мітинговий тон його виступів шокував багатьох присутніх: замість обміну думками між німецькими дослідницькими організаціями, що цікавляться Східною Європою, вони неначе потрапили на передвиборну зустріч із кандидатом у Президенти України. Пристрасть, із якою голова Національного банку, назвавши коаліцію влади невдалою, заявив: «Я готовий іти на вибори», — справила враження й на українських учасників.

До підвищення тону Тігіпка штовхає загрозливий стан пропрезидентської коаліції, чиє майбутнє дедалі туманніше через відсутність відповіді на запитання «що робити з Віктором Ющенком?». Уже ясно — план висування до кінця осені спільного кандидата, спроможного 2004 року поборотися за перемогу з лідером «Нашої України» (такий план був в учасників коаліції на початку року), зірвався. Принаймні за термінами. Зростає ймовірність, що його не вдасться реалізувати взагалі. Серйозні переговори на цю тему навіть не починалися. Хоча лідери «Трудової України», СДПУ(о) й Партії регіонів розуміють, що в цьому питанні час працює проти них, за весь цей рік вони обмежилися кількома розмовами віч-на-віч, як ні до чого не зобов’язували.

Переговорам заважає невіра в їх успіх. Попри всі зусилля, за рік після створення коаліції провладним силам не вдалося розв’язати головну проблему, яка робить їх неконкурентними перед виборами-2004: рівень довіри виборців до їхніх лідерів залишається критично низьким. Як висловився радник глави АП Михайло Погребинський, «у влади, як і раніше, немає фігури, спроможної перемогти хоча б теоретично». Віктору Медведчуку, Віктору Пінчуку й Віктору Януковичу просто нікого обговорювати. Президентський рейтинг останнього — найвищий серед представників коаліції — коливається біля позначки 10%. А за Ющенка, як і раніше, готова проголосувати вдвічі більша кількість виборців. При цьому більшість соціологів вважає, що рейтинг Януковича переважно визначає крісло, а не персональні успіхи прем’єра.

До того ж, переговорами не займаються Леонід Кучма й Віктор Медведчук — єдині політики в країні, спроможні разом посадити коаліцію, схожу зараз на банку з павуками, за стіл і змусити її прийняти рішення. Хоча обидва декларують підтримку ідеї висунення єдиного кандидата від влади, реально і перший, і другий навіть на 10% не використовують своїх можливостей, аби забезпечити її реалізацію. Мабуть, причина їхньої пасивної поведінки в цьому процесі одна: і Президент, і глава його адміністрації мають мало шансів самі стати «єдиним кандидатом». Інші ж їм теж не подобаються, у зв’язку з чим обидва шукають альтернативних шляхів нейтралізації загрози втрати влади після виборів. При цьому Кучма, схоже, вважає, що треба максимально довго відкладати затвердження будь-якого сценарію, зберігаючи цим максимальну можливість для маневру. З урахуванням усіх «але», Президент досі має широке поле для вибору теоретично можливих рішень — від балотування на третій термін до відновлення відносин із Ющенком. Медведчук, маючи гірший вибір, робить основну ставку на варіант внесення змін у Конституцію, які обмежать повноваження наступного Президента. Оскільки для затвердження цього проекту Верховною Радою йому потрібна повна підтримка всіх сил коаліції, лідер СДПУ(о) насправді взагалі не зацікавлений у пошуку спільного кандидата від влади на президентські вибори. Річ у тому, що політик, про котрого домовляться, разом зі своєю групою може втратити інтерес до політичної реформи, як це сталось у випадку з Ющенком.

Невизначеність майбутнього стимулює інших членів коаліції думати про власні сценарії. Як і Кучма з Медведчуком, Тігіпко в разі обрання Ющенка Президентом ризикує втратити нинішнє крісло. Але, на відміну від Медведчука, Ющенко й Тігіпко не ворогують особисто, і, порівняно з Кучмою, у них більша подібність у поглядах на політику й економіку. 2002 року, коли Ющенко й Медведчук боролися за контроль над парламентом, лідер трудовиків був активним прибічником створення більшості з «Нашою Україною». Тож для Тігіпка прихід Ющенка до влади є проблемою, але не катастрофою. Голова НБУ вже зараз каже, що по закінченні двох років, реалізувавши свої ідеї, він може залишити крісло першого банкіра і знову зосередитися на політиці.

Посада голови Нацбанку дала Тігіпку менші політичні дивіденди, ніж він міг розраховувати. Він продовжує обрану Ющенком і Володимиром Стельмахом політику стримування курсу гривні та зниження відсоткових ставок, що є одним із чинників подальшого економічного зростання. Водночас Тігіпко намагається зміцнити систему регулювання діяльності комерційних банків, що дісталася йому від попередників. Її слабкість укотре довів цьогорічний крах «Нашого банку». Тігіпко більше, ніж Стельмах, займається лобіюванням потрібних банківському сектору законів. Закинути йому можна фінансування Нацбанком проектів Георгія Кірпи. Але проблема політичного тиску не завжди розв’язувалася на користь українського центрального банку при всіх його головах. У більшості інших рішень Тігіпко займає цілком проринкову позицію. Проте, не зіпсувавши каші, Тігіпко не зміг зварити суп із сокири, як це зробив Ющенко свого часу, коли, перебуваючи не в найвигіднішій позиції першого банкіра, здобув видатну, за українськими мірками, довіру населення. У Тігіпка це не вийшло. За даними фонду «Демократичні ініціативи», з грудня минулого по жовтень нинішнього року частка людей, які цілком довіряють Тігіпку, збільшилася з 3 до 6,9%, а частка тих, хто повністю не довіряє, зросла з 30,7 до 37,3%. Баланс, як бачимо, негативний.

Лідеру «Трудової України», мабуть, заважає постійний розрив між іміджем принципового політика-реформатора та його реальною позицією. Мужньо обстоюючи створення більшості з «Нашою Україною», але без СДПУ(о), Тігіпко потім погодився на процедуру заміни голови НБУ, від якої дуже неприємно пахнуло, не врахувавши, що крісло, отримане брудним шляхом, бруднить штани, незалежно від його висоти. Так само непослідовною виявилася поведінка Тігіпка щодо політичної реформи: аргументовано підтримавши помірний варіант нової моделі влади, голова НБУ потім опинився в перших лавах політиків, які схвалили радикальну пропозицію на два роки пролонгувати повноваження чинного Президента. Вершиною безхребетності стала заява Тігіпка під час кризи в Керченській протоці: у дні, коли український Президент марно додзвонювався до Володимира Путіна, а прикордонники готувалися відбивати агресію, лідер «Трудової України» закликав не політизувати (?!) проблему, мотивуючи це тим, що Росія ще нічого не порушила.

У зв’язку з непривітним ставленням виборців Тігіпко навряд чи може розраховувати на перемогу в президентських перегонах. Кількість готових проголосувати за голову НБУ на виборах Президента не перевищує 3%. Але для Тігіпка важливо взяти особисту участь у кампанії з іншою метою: йому потрібно підготуватися до 2005 року, коли на політикум чекає велика перебудова, якщо нинішня коаліція влади не знайде способу законсервувати status quo.

Як зазначив один із політичних партнерів Тігіпка, на виборах глава НБУ зможе створити Ющенку «хорошу конкуренцію», яка матиме сенс навіть попри прогнозовану поразку. Тігіпко не схильний використовувати брудні технології і має обмежений доступ до адміністративного ресурсу. Тож у разі участі в кампанії лідер «Трудової України» зробить ставку на свої козирі: імідж «ринковика», привабливу зовнішність і манеру говорити, реформаторську риторику. У Берліні Тігіпко заявив, що кожному, хто сяде з ним поруч на теледебатах, буде нелегко. Напевно, він має рацію. І кампанія, побудована на публічних діях, додасть лідеру «Трудової України» популярності серед населення, що при президенті Ющенку важитиме більше, ніж при президенті Кучмі.

З огляду на особисті можливості й можливості політичних партнерів Тігіпка, у нього не може бути проблем із фінансами чи доступом до засобів масової інформації. Ясна річ, Тігіпку ще треба заручитися підтримкою партнерів з «Трудової України» — партії, в якій різниця в становищі лідера та інших керівників найменша. Нині Тігіпко контролює секретаріат партії, але регіональні організації, як і раніше, прислухаються до думки інших керівників — Ігоря Шарова, Андрія Деркача й ін. Можна припустити, що Віктор Пінчук, володіючи рідкісною здатністю зберігати добрі стосунки з усіма і в будь-які часи, ймовірно, серйозно думатиме, чи треба йому ставати на чийсь бік під час виборів, які несуть ризики для його капіталу. Але відмова від боротьби з використанням усіх засобів і ставка на публічні технології, яких можна очікувати від кампанії Тігіпка, зроблять цю кампанію порівняно безпечною для її учасників, водночас принісши партії користь перед виборами 2006 року.

Коли лідер «Трудової України» може прийняти остаточне рішення йти на вибори? Сам він думає, що все стане ясно не пізніше весни 2004 року. Суміщення двох посад — глави Нацбанку й вождя «Трудової України» — дозволяє йому не поспішати з публічним оголошенням рішення: формально перебуваючи поза передвиборною гонкою, фактично Тігіпко вже набирає швидкість. Його політичні заяви звучать не рідше, ніж коментарі з економічних проблем. За кількістю поїздок у регіони Тігіпко поступається, мабуть, лише Ющенку. Причому до обов’язкової програми кожної з поїздок уходить не тільки нарада в регіональному управлінні НБУ, а й зустріч із бізнесменами, виступ перед студентами, прес-конференція та ефір на місцевому телеканалі. Така діяльність сприяє підвищенню популярності Тігіпка — показника, на який йому рекомендували орієнтуватися політичні консультанти. За даними «Демократичних ініціатив», із початку року кількість людей, котрі не знають, хто такий Тігіпко, зменшилася з 29,3% до 21%. Здається, результат очевидний, але до показників Ющенка та Януковича ще працювати і працювати.

Маючи мало шансів виграти вибори, Тігіпко спроможний відіграти помітну роль у визначенні сценарію кампанії. Для Януковича він є приблизно тим самим, чим Юлія Тимошенко — для Ющенка. Провладні сили можуть легко домовитися про єдиного кандидата без Валерія Пустовойтенка, який нібито сповнений рішучості спробувати себе на виборах. У такому разі Пустовойтенко просто перейде в розряд напівопозиційних, і кандидат від влади збереже свій статус. Але без «Трудової України» коаліція розвалиться, а виборці, котрі голосуватимуть за владу, розділяться, навіть якщо СДПУ(о), не маючи свого кандидата, підтримає Януковича.

Зрозуміло, що стримуючим чинником для Тігіпка є загроза розвалу коаліції, яка різко зросте, якщо всім стане ясно: єдиного кандидата від влади не буде. Уламки союзу провладних сил вдарять передусім по Януковичу, чий кабінет може повалитися так само швидко, як і був створений. Його колишні союзники, вирішивши самостійно йти на вибори, не будуть зацікавлені в утриманні конкурентом стратегічно вигідної позиції прем’єра. Зокрема в цьому не буде зацікавлений і Тігіпко. Але війна всіх проти всіх може позбавити посади самого голову НБУ. Опозиція з величезним задоволенням допоможе провладним силам розвалити їхню конструкцію влади, оскільки це буде вигідно і Ющенку, і Симоненку. Тож навіть прийнявши рішення грати у свою гру на виборах, учасники коаліції, включно з Тігіпком, намагатимуться підтвердити його якнайпізніше. Це збереже їм переваги, які дає перебування при владі, хоча боротьба одне проти одного лише посилюватиметься.