Іракська стратегія Джорджа Буша нова, але сумніви залишаються старі…

Оприлюднення президентом Америки Джорджем Бушем нової стратегії США в Іраку виглядає як неприкрите підігравання його політичному самолюбству. Він нізащо не хоче програвати і задля цього готовий жертвувати тисячами нових життів. Власне, вся іракська кампанія, затіяна Бушем, — не що інше, як намагання побудувати будинок, не зробивши заздалегідь креслення. Склалася патова політична ситуація, коли відправка підкріплення до Іраку — не найкращий вихід зі становища. З іншого боку, вивести американські війська на даному етапі — також не найкращий вихід (особливо для іракців). Буш і його команда, замість того, щоб підключити сили американської дипломатії, вкотре намагаються переломити ситуацію силовими методами, яких за даних обставин явно недостатньо.

«Нова стратегія змінить курс Америки в Іраку і допоможе досягти успіху в боротьбі з терором, — заявив Джордж Буш, — наші спроби домогтися спокою в Багдаді провалилися з двох причин: ні в іракців, ні в американців не виявилося достатньо сил, щоб гарантувати безпеку районів, очищених від терористів і бойовиків. Крім того, дії наших військ були обмежені твердими правилами. Ситуація в Іраку неприйнятна для американського народу і неприйнятна для мене. Наші війська в Іраку відважно борються, і відповідальність за помилки лежить на мені. Наше військове командування проаналізувало мій план і дійшло висновку, що нова стратегія виправить допущені помилки і принесе бажаний результат».

Але якщо говорити про «бажаний результат», то чи зможуть ті 20 тисяч військ, які почнуть прибувати до Іраку протягом наступних декількох місяців, змінити стан речей? Якщо «нова стратегія» Джорджа Буша полягає в тому, аби повторити невдалу стратегію, яку не вдалося зреалізувати першого разу. Фатальна помилка —ігнорування президентом США висновків та рекомендацій двопартійної групи з вивчення Іраку. Хоча навряд чи можна визначити нову стратегію лише як плід «пораненої мудрості» в озвученні «зухвалого політичного ковбоя». Бо, готуючи цей документ, і президентські помічники продемонстрували повне небажання звертати увагу на те, що насправді відбувається в Іраку.

Очевидно, що якби США раптово вирішили полишити іракські терени, це спричинило б етнічні чистки, релігійні війни й геополітичні комбінації, потенційно шкідливі як для Америки, так і для її союзників на Заході. Віддати сьогодні Ірак на поталу ісламістським фундаменталістам — означає створити величезний тренувальний табір для терористів на Близькому Сході. Але в іракській історії є два вакууми. Перший — який був би заповнений членами «терористичного інтернаціоналу», коли б США пішли завтра. Другий — можливий вакуум влади, який створять у Вашингтоні, якщо бушівська адміністрація продовжуватиме й надалі в такому ж дусі свою іракську політику. Нова стратегія щодо Іраку, яку мали б сформувати відповідальні особи в американському уряді та військові планувальники, повинна б містити розважливі плани американського виходу і прорахування кардинальної стратегії дій після виведення військ.

Неморально буде залишити самих іракських громадян у цій «бійні» після того, як США ж і «заварили» цю кашу, оскільки це не їхня проблема, а більше — американська. Не можна залишати іракців на милість убивць і віддати весь Близький Схід іранським муллам. Виголошуючи свою нову стратегію, Буш укотре продемонстрував повне нерозуміння культури й менталітету Близького Сходу: жодна із сьогоднішніх проблем Лівану, Ізраїлю і Палестини, Афганістану, Іраку чи Ірану ніколи не може бути вирішена військовим шляхом. Позбавити влади і стратити диктатора Саддама Хусейна виявилося значно простіше, ніж «прищепити» паростки демократії до дерева іракської дійсності.

На жаль, уряд Буша ніколи не мав уявлення ні про реальний Ірак, ні про Саддама Хусейна, ні про те, що відбудеться у країні після падіння диктатора. Ось чому військова місія США та величезні фінансові вливання не приносять Іракові жодної користі. А відправка додаткового контингенту стане повторенням попередньої помилки і тільки підкине дров у вогонь міжобщинної різанини. Вихід з іракської пастки тільки один — американці та їхні союзники повинні оголосити про терміни виведення військ і справді піти з Іраку. Іракові необхідне політичне рішення для запобігання громадянській війні на релігійному і етнічному ґрунті. Однак для цього у Вашингтоні потрібен президент, який уже в перших реченнях своєї промови, позиційованої як програмна, не стане подавати ситуацію в Іраку виключно в рамках «глобальної війни проти тероризму».

І хоча у своєму виступі президент Буш щосили намагався провести роздільну лінію між минулим та майбутнім і протиставляв себе «силам терору», його перелицьована «нова-стара» стратегія насправді не може призвести ні до чого іншого, як тільки до нового витка кровопролиття в Іраку. Попри те, що іракська кампанія вже не має підтримки ні в Конгресі, ні в американського народу, Джордж Буш-молодший, як маленький хлопчик, що грається в олов’яні солдатики, продовжує гратися життями своїх співвітчизників. Ці ігри у «віртуальних солдатиків» забрали вже три тисячі життів молодих, хоробрих і шляхетних американців, а 20 тисяч отримали різні ступені поранення. До цього варто додати і 600 тисяч життів іракців, кинуті Бушем у «топку» його війни.

Проблема з відправкою більшої кількості військ полягає в тому, що вирішення іракської кризи не є, та й не може бути військовим. Відправка більшої кількості військ без розписаного докладного довгострокового плану створення стійкого уряду в Іраку лише посилить насильство і релігійне протистояння. Схоже, що Буш та його команда не здатні бачити політичні рішення, а їхня «нова стратегія» є лише намаганням відстрочити час прийняття ефективного рішення виходу з іракської кризи. Стратегія «бушівців» мала б якісь шанси, якби це була звичайна війна і вогнева міць американської армії розтрощила б позиції повстанців. Але навіть такій надзвичайно могутній армії, як американська, досить проблематично виграти війну проти заколотників, котрі легко «розчиняються» серед маси населення і воліють не вступати у відкриті бої. Попередні американські адміністрації, здається, розуміли це краще.

Власне, не було б нічого страшного, якби громадянин Джордж Буш припускався неодноразових помилок, даючи абсурдні вказівки обслузі на своєму ранчо в Техасі. Це стосувалося б тільки його самого та його родини. Інша річ, якщо грубих повторних помилок припускається президент наймогутнішої країни у світі, і ці помилки надалі безпосередньо впливатимуть не тільки на перебіг розгортання протистояння на Близькому Сході, а й на світові геостратегічні розклади. Але ніхто не здатен зупинити Буша тепер. Запущено колеса «потяга безумства», який бере курс на станцію «цивілізаційна війна». По-суті, бушівська команда — це неприкриті неоконсервативні фанатики, фанатизм яких багато в чому може конкурувати з релігійною нетерпимістю ісламських фундаменталістів. Єдиним реальним гальмом, яке потенційно здатне зупинити цю вакханалію безрозсудства, залишається Конгрес. Але чи не виявиться він безпомічним у цій ситуації? Чи не вийде так, що Конгрес буде здатний лише фіксувати й аналізувати прорахунки, аби по закінченні президентського терміну Джорджа Буша було на основі чого притягати до відповідальності обвинувачуваних?

Ті, хто не здатний учитися на історичних помилках, — приречені повторювати їх. Свого часу президент Ричард Ніксон збільшив рівень присутності американських загонів у В’єтнамі, намагаючись переломити ситуацію. Але та спроба зазнала невдачі. Бушівський експеримент також приречений на явний провал. Кошти, які підуть на перекидання і перебування в Іраку додаткових американських військ, значно доцільніше було б витратити на відновлення іракської економіки, на школи, лікарні та розгортання широкомасштабних соціальних програм.

І якщо найбільші збройні сили в людській історії не можуть зупинити ісламістського заколоту, то погано навчена, недостатньо укомплектована і мало дієздатна іракська армія не має жодних шансів самостійно навести лад у країні.

Найгірше в цій ситуації — те, що світова спільнота переконується у відносності демократії у США. За останнім опитуванням громадської думки, понад 70% американців проти введення додаткових військ до Іраку, але президент Буш воліє не звертати жодної уваги на думку своїх співвітчизників. Праве крило християнських фундаменталістів у Вашингтоні не здатне почути вимоги людей. А Буш, одержимий нав’язливою ідеєю фікс, уже не здатен і не хоче зупинитися. Можна сказати, він щосили бореться за зовсім непочесне звання — найгіршого президента за всю історію Сполучених Штатів Америки.

Стало цілком очевидно, що американська бушівська політика виявилася каталізатором формування легіонів терористичних груп. Бо як тільки вдається ліквідувати одного терориста, на його місці відразу ж з’являються нові й нові добровольці, котрі прагнуть влитися в ряди «терористичного інтернаціоналу». Тим часом, можливо, не зовсім коректно порівнювати іракську кампанію з в’єтнамською. Оскільки іракська війна є складовою війни з терором, і, на відміну від В’єтнаму, війна з терором безпосередньо зачіпає національну безпеку американців, свободу, економічну безпеку і рівень життя.

Загалом, якщо президент Джордж Буш, який свого часу ухилився від участі у в’єтнамській війні завдяки політичним зв’язкам свого батька, за будь-яку ціну хоче перемогти у протистоянні з ісламськими фанатиками, то чому б йому не послати на цю війну обох своїх дочок, дочку віце-президента Діка Чейні та всіх нащадків свого найближчого оточення? Звісно, така пропозиція видасться «бушівцям» абсолютно абсурдною. Але чому не абсурдно посилати на іракську бійню дітей небагатих американців, значна частина яких вибрала армійську службу, щоб мати змогу оплатити навчання в університеті чи коледжі? Але, як виявляється, — чужих дітей не жаль.

Видається, що вихід з «іракської пастки» — лише один. Американці та їхні союзники повинні оголосити про реальні терміни виведення військ із країни і справді піти з Іраку. А для того, щоб уникнути затяжної громадянської війни на іракських теренах, на час перехідного періоду сили коаліції повинні бути замінені арабськими й мусульманськими миротворчими силами, сформованими таким чином, щоб іракці не сприймали їх як окупантів. Вони допоможуть Іраку стабілізувати ситуацію.