ІРАК — ТЕСТ НА «ЗАХІДНІСТЬ»?

Динамічність розвитку ситуації навколо Іраку й пов’язані з нею можливості змінити своє положення на новій геополітичній карті планети змушує політиків багатьох країн блефувати й закривати очі на ризики. Занадто великі політичні дивіденди.

Приміром, за оцінками аналітиків, найбільші вигоди сьогодні вдалося одержати Польщі. Після, звісно, самих Сполучених Штатів. Але й ризики Варшави також різко зросли. Хоча заява нинішнього тижня колишнього міністра оборони Польщі Болеслава Коморовського про участь Польщі в організації стабілізаційної операції в повоєнному Іраку має політичний підтекст, до неї не можна не прислухатися. А екс-глава польського оборонного відомства вважає: позаяк «рішення про наше командування однією з окупаційних зон в Іраку ухвалено несподівано швидко, його реалізація може вилитися в імпровізацію». І зокрема тому, що Польща не в змозі виділити в Ірак повноцінну бригаду. Тому туди поїдуть підрозділи, виокремлені з різних частин, котрі перед відправкою не відпрацьовували спільні дії. Б.Коморовський також переконаний, що в держави немає необхідних фінансових коштів і для відповідного тилового забезпечення. На його думку, для участі Польщі в таких акціях, у її армії мають бути, щонайменше, дві добре навчені бригади, здатні будь-якої миті приєднатися до зарубіжних операцій — так, аби одна могла через півроку змінити іншу. Але навіть Польща, з її чотирирічним досвідом взаємодії в рамках альянсу, не може собі дозволити таку розкіш: відповідно до інформації міністра оборони країни Єжи Шмайдзиньського, з 2003 по 2008 рр. оборонні витрати Польщі будуть урізані на 13,4 млрд. злотих (3,5 млрд. ам. дол.) порівняно з попередніми планами.

Чи варто думати, що в українських ЗС, котрі мають особовий склад майже втричі більший, а військовий бюджет ушестеро менший, кращі справи?

І все-таки експерти вважають: ризики сумірні з новими шансами. Ті самі польські успіхи чимало спостерігачів пов’язують із різким зміцненням осі «Вашингтон—Варшава» після відповідного ослаблення опертя Вашингтона на Берлін, і, особливо, після демаршу Парижа. Польські політики швидко зорієнтувалися, і в лютому вустами міністра оборони країни Єжи Шмайдзиньського несподівано для багатьох (приміром, для Росії, де ця заява викликала шок) озвучили готовність розміщення в Польщі чотирьох американських баз, які повинні передислокуватися з ФРН. До речі, прибічники перспектив трикутника «Вашингтон—Варшава—Київ» ще не перевелися на Заході.

Можна пригадати, що свого часу Греція не була готова до вступу в ЄС, але з політичних міркувань основні західні гравці організували отримання такого мандата Афінами. За оцінками військових експертів, жодна держава, з прийнятих до НАТО під час другої хвилі розширення, не була готова до членства в альянсі. Їхні столиці лише висловлювали готовність дотримуватися натовських принципів і прислухатися до порад Брюсселя щодо модернізації армії. Навіть Польща, котра вважається найуспішнішим новим членом НАТО, протягом наступних шести років матиме оборонний бюджет у рамках 1,95% ВВП, що нижче від рівня, якого дотримуються більшість країн — «старих» членів НАТО. І саме таку стратегію обрала Грузія, яка має несумірну з Україною армію, але досягла більших, ніж Україна, успіхів у євроатлантичній інтеграції.

Якщо взяти до уваги винятково воєнну площину цієї проблеми, то й тут є свої плюси та мінуси. Головний мінус — ризик загибелі українських військовослужбовців. Випадкової чи в бойовій обстановці — не має значення, але за нинішньої настороженості українського суспільства це буде відчутним ударом по ставленню до НАТО всередині держави. Головні плюси — зростаючий імідж держави, здатної взаємодіяти з НАТО й узагалі з державами, котрі мають інші стандарти в оборонній сфері. А це й можливість розвитку співпраці у військово-транспортній сфері. НАТО не приховує зацікавленості в довгостроковому лізингу п’яти-шести літаків Ан-124 «Руслан» «Авіаліній Антонова» чи десятка Іл-76 «Української
авіаційної транспортної компанії» Міністерства оборони України. Причому деякі європейські держави відверто висловлюються проти експлуатації на континенті американських транспортників. І не лише тому, що лізинг 12 американських військово-транспортних літаків С-17 вантажністю 77 т обійдуться в 470 млн. євро ($496 млн.) на рік, а лізинг п’яти-шести літаків Ан-124-100 вантажністю 120 т коштуватиме лише 67 млн. євро на рік. Незалежно від того, які саме українські підрозділи можуть взяти участь у стабілізаційних силах, це підвищить можливості отримання замовлень для українських саперів, а також для низки цивільних компаній, котрі займаються будівництвом інфраструктури. А також можливості взяти участь у формуванні іракської армії. Тим паче, що такий досвід у Києва вже є: торік на підставі постанови уряду №428 від 29.03.02 про безоплатні передачі озброєнь і військової техніки з арсеналів військового відомства Україна передала легке стрілецьке озброєння й амуніцію Афганістану. У рамках цієї допомоги було оснащено підрозділ афганської армії.

Тому, якщо внесок України у вигляді батальйону РХБ захисту став першою палею в будівництві моста назустріч західним партнерам (хоча, приміром, партнерів по ВТС на Близькому Сході він більше насторожив), повноцінна участь у формуванні стабілізаційних сил в Іраку й оперативна відправка двох батальйонів із штабом бригади може дати Києву ще досить багато нових можливостей.

Безумовно, для Києва було б краще відправити до Іраку спеціалізовані підрозділи. Приміром, включити до складу свого контингенту інженерно-саперний батальйон чи бодай роту. Тут в українських військових є певний досвід — уже з січня 2000 р. фактично приступила до виконання завдань українська частина чотиристороннього інженерного батальйону «Тиса» (вона, відповідно до інформації МОУ, складається з двох рот найпідготовленіших військовослужбовців і 60 одиниць модернізованої інженерної техніки), у рамках якого нині взаємодіють військовики України, Румунії, Словаччини й Угорщини. Навіть якби довелося для відправки в Ірак послабити західний напрямок, це виглядало б виправдано. Україна цілком може розраховувати на один із своїх підрозділів спеціального призначення, де рівень бойової виучки дещо вищий, ніж у звичайних мотострільців. Нарешті, українські військові можуть піти на хитрість, до якої іноді вдавалися в часи СРСР: сформувати батальйон із полку, включивши в нього лише сержантський та офіцерський склад. Так чи інак, а Україні доведеться відправляти розрізнені підрозділи. Правда, запевняють самі військові, різниця невелика: у будь-якому разі взаємодії доведеться навчатися на ходу.

Техніки в України також поки що вистачає. І якщо повоєнне відновлення Іраку все-таки здійснюватиметься під прапором ООН, раціональніше цю техніку було б передати армії Іраку, отримавши від міжнародної організації фінансову компенсацію.