Хиткий еквілібріум на білоруському канаті

Еквілібристика — це мистецтво критичного ризику та тонкого балансу, що потребує неабиякої майстерності. Важко віднайти яскравіший приклад такого ризикованого балансування, ніж політика офіційного Києва щодо Білорусі. Той еквілібріум, який намагається втримати Україна, досить хиткий: українським політикам вдається досягати «взаєморозуміння з ключових питань» двосторонніх відносин і водночас робити гучні заяви про координацію зусиль із Польщею та країнами Балтії стосовно недемократичної Білорусі. Що найближчим часом може порушити цей баланс — переважаюча вага перспектив чи непосильний тягар проблем?

Минулого тижня з робочим візитом українську столицю відвідав міністр закордонних справ Білорусі Сергій Мартинов. Під час зустрічі його з Борисом Тарасюком обговорювалися організація у жовтні візиту Юрія Єханурова до Білорусі та зустрічі білоруського й українського президентів. На прес-конференції Борис Тарасюк повідомив про парафування сторонами консульської конвенції, а також про підготовку до підписання під час поїздки українського прем’єра до Мінська, щонайменше, п’яти міжурядових документів — щодо інтелектуальної власності, спрощеного порядку перетину кордонів і пунктів перетину, режиму вільної торгівлі.

Вже традиційно для постреволюційних україно-білоруських відносин акцент робився на торгово-економічному співробітництві. І це аж ніяк не маскування наявних між державами ідеологічно-політичних розходжень, хоча, звісно, не без цього. Слід чітко усвідомити той промовистий факт, що Білорусь входить до трійки найбільших торгових партнерів України серед країн СНД: торішній обсяг товарообігу між двома країнами становив 1 млрд. доларів, а цьогорічний обіцяє сягнути позначки в 1,5 млрд.

Такий показник вводить Білорусь у коло десяти найбільших торгових друзів України. Білоруські підприємства утворюють виробничі ланцюжки з українськими, і Білорусі потрібен український чорний метал. Країни співпрацюють у рамках двох єврорегіонів — «Буг» та «Дніпро». Отож немає жодних сумнівів у тому, що рецепція Україною Білорусі як важливого економічного партнера абсолютно позитивна. І все це попри низку гучних зовнішньополітичних ініціатив Києва, з яких стає очевидно, що з рецепцією Мінська як політичного партнера все значно й значно складніше.

З приходом до влади в Україні нової команди політиків, налаштованих заповзято підтверджувати на міжнародній арені свою вірність демократичним цінностям, автократичний режим Лукашенка мимоволі потрапляє у фокус помаранчевого демократизатора. Хронологія вельми «непробілоруських кроків» української сторони на зовнішньополітичному рівні починається ще з квітневої поїздки Віктора Ющенка до Сполучених Штатів. Тоді американський та український президенти проголосили спільну заяву, в тексті якої значилася така теза: «Ми зобов’язані підтримувати просування свободи в таких країнах, як Білорусь та Куба». Далі — скандал із Союзом поляків Білорусі (СПБ), що втягнув у свою орбіту й Україну. А в липні Олександр Лукашенко заявив, що Польща, Литва та Україна стали інструментом для дестабілізації ситуації в республіці.

Поспостерігавши за польсько-білоруськими баталіями збоку, Україна запропонувала свої посередницькі послуги. Очевидно, Київ хотів би зіграти картою регіонального лідерства в цій геополітичній грі. Минулого понеділка Борис Тарасюк вкрай обережно заявив: «Ми готові виступити в ролі дружньої сторони, дружнього партнера в тому, що стосується проблем у відносинах між Білоруссю і Радою Європи, Білоруссю і Європейським Союзом. До речі, і в ЄС до цього готові». У такі амбіційні плани добре вписується тристороння зустріч минулого четверга секретарів рад національної безпеки Білорусі та Польщі й голови зовнішньополітичного відомства України.

Свого часу Польща зарезервувала за собою роль адвоката України в Європі, що дало їй підстави претендувати на розробку політики ЄС щодо Східної, позаєесівської Європи. Очевидно, дії та заяви української дипломатії накреслені за тим-таки створеним Польщею трафаретом. В України непогані шанси виконати роль дружнього посла демократичного світу, готового допомагати тоді, коли інші або байдужі, або взагалі відвертаються. Це не є ефемерним, з огляду на те, що не тільки у Варшави, а й у Вільнюса, який щільно опікується білоруським питанням, затьмарені відносини з Мінськом. Зокрема через те, що литовці хочуть побудувати поблизу кордону з Білоруссю могильник ядерних відходів.

У цілому ж усі вельми «непробілоруські» зовнішньополітичні заяви, зроблені впродовж останніх місяців Україною, як в односторонньому порядку, так і спільно з Грузією, Польщею та Литвою про «координації дій» щодо Білорусі, є лише ефектними деклараціями та публічною маніфестацією відданості демократичним цінностям. На київській прес-конференції Сергій Мартинов чітко артикулював відповідь офіційного Мінська на всі ці українські демократизаційні поривання: «Білорусь як суверенна держава сама визначиться з процесами всередині свого суспільства і не потребує зовнішньої допомоги, за всієї поваги до нашої братської України».

Проте ще на казанському саміті СНД наприкінці серпня нинішнього року стало зрозуміло: чи то з християнської любові, чи то з холодного геоекономічного розрахунку, але Олександр Лукашенко не піде на конфронтацію. Він продемонстрував надзвичайну відкритість до діалогу. Зрештою, всі усвідомили — економіка економікою, а політика політикою. Тим більше що українську зовнішню політику Мінськ поблажливо розглядає лише як цілком позбавлену самостійності заручницю американських та європейських геополітичних розрахунків. Найсвіжішим прикладом принципових політичних розходжень Києва та Мінська є їхня участь у 60-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. Білорусь не підтримала реформування структур ООН, зокрема і Комісії з прав людини. Не важко здогадатися, що позиція України щодо оонівської проблематики діаметрально протилежна.

Нові вібрації в український еквілібріум щодо Білорусі вносять білоруські опозиціонери. Ідеологічно строката білоруська опозиція об’єдналася в рамках Національного конгресу демократичних сил, з’їзд якого заплановано на 1—2 жовтня нинішнього року в Мінську. На ньому мають обрати єдиного кандидата від опозиції на президентських виборах. Серед претендентів фігурують Анатолій Лебедько (лідер Об’єднаної громадянської партії), Сергій Калякін (лідер Партії комуністів Білорусі), Олександр Мілінкевич (безпартійний громадський діяч, якого підтримав Білоруський народний фронт) та Станіслав Шушкевич (голова соціал-демократичної «Грамади»). Коли білоруська опозиція зіштовхнулася з проблемою місця проведення з’їзду, то оргкомітет розробив варіанти його проведення в Києві. Проте О. Лукашенко особисто втрутився в цю справу, ініціювавши допомогу у проведенні з’їзду в Мінську. А ось проекти організації радіомовлення на Білорусь із території України не знайшли поки що жодного практичного втілення.

Відомий той факт, що О. Лукашенко ініціював внесення змін до Конституції, які на практиці розв’язують йому руки у застосуванні збройної сили проти можливих під час виборів акцій протесту. Очевидно, сценарій «оксамитової революції» у Мінську так чи інакше моделюється. Але тут варто відзначити той прикметний момент, що особливу зацікавленість у Білорусі виявляє Європейський Союз. Якщо порівнювати Білорусь та Україну з погляду ЄС, то видається, що у довгостроковій перспективі Мінськ відчутно виграє у Києва. В першу чергу, за рахунок того, що Білорусь значно менша територіально, а отже її буде легше «перетравлювати» всередині Євросюзу. На президентських виборах в цій країні інтереси ЄС та Росії можуть збігатися в тому, що ротація влади має відбутися без революційної романтики, бо інакше США отримають ще одну позицію в переліку гучних перемог демократії.

Україні ж у всіх цих політичних лабіринтах важливо до кінця дотримуватися законів політичної еквілібристики, адже Білорусь цілком прийняла запропоновані правила гри. Ймовірно, якісно нових форматів двосторонніх відносин можна очікувати лише після президентських виборів у цій країні. Білоруські опозиціонери закликають Україну продемонструвати яскравий приклад оновлення після зміни правлячого режиму, щоб білоруський офіціоз не міг закинути опозиціонерам ефемерність радикальних демократичних трансформацій. А для цього Україні необхідно втримати еквілібріум усередині країни, це вже значно важче, ніж робити ідеалістичні зовнішньополітичні заяви.