Хіба ревуть воли, як гасла певні? Зовнішня політика України: між realpolitik та fata morgana

На запитання «за кого я — за росіян чи за західні держави», я завжди відповідав, що стою за Пруссію і вважаю ідеалом у галузі зовнішньої політики відсутність упередженості, спосіб дії незалежно від симпатій чи антипатій до іноземних держав та їх керівників.

О. фон Бісмарк, «Думки і спогади»

У мене склалося враження, що утопізм поєднувався у них із недостатністю виховання.

О. фон Бісмарк, «Думки і спогади»

Насамперед щиро подякуємо новій владі за те, що вона проголосила високі європейські стандарти категоричним імперативом, у тому числі і в царині зовнішньої політики. Минув рік, позначений не тільки здобутками, а й розчаруваннями та невдачами. Останні навряд чи можуть бути списані лише на дитячий вік чи період становлення. Тож попросимо вибачення у нових можновладців й дозволимо собі скористатися цими ж високими стандартами як мірилом для тверезої оцінки зробленого у зовнішньополітичній сфері.

Одразу ж відзначимо незаперечний факт: помаранчева революція викликала в усьому світі (за окремими відомими винятками) сплеск щирої та непідробної симпатії до України. Визнаємо проте, що 2005 рік не став тим поворотним пунктом, від якого почала вимірюватися нова доба України (і людства в цілому).

Інтерес до нашої держави поступово визрівав протягом попередніх 14 років, і, на жаль, лише окремі чинники ставали на заваді впевненого й успішного виходу України на авансцену світової політики. Торік українська спільнота дістала, користуючись улюбленим висловом президента, унікальний шанс, про який вітчизняні дипломати могли тільки мріяти.

Отже, не буде зайвим поцікавитися, як же цим справді унікальним шансом скористалися. Чи змогли трансформувати безпрецедентний інтерес світової спільноти у якісні зрушення з принципово важливих для нас питань на визначених стратегічних напрямах. Чи зуміли завоювати нові ринки для українського експорту, створити у себе вдома обіцяний інвестиційний бум. Чи розв’язали нагальні проблеми мільйонів «маленьких українців» за кордоном (полегшення принизливої й часто дискримінуючої процедури отримання європейських та американських віз, можливості працевлаштування і навчання, становище легальних і нелегальних мігрантів тощо). Питання, на жаль, поки переважно риторичні. Навіть за поверхового аналізу зовнішньополітичні «здобутки» вражають набагато менше, ніж це могло б здатися на перший погляд. Віддаючи належне в цілому професіоналізму нашої зовнішньополітичної служби та сумлінній роботі переважної частини дипломатів, слід визнати, що переважна більшість проблем виникла внаслідок стратегічних прорахунків та надмірної політизації. Не в останню чергу тому, що особливе покликання до зовнішньої політики у нас все ще відчуває загрозлива для національної безпеки кількість високопосадовців. Про відносини з Росією навіть і говорити якось незручно — тут усім все зрозуміло. Незважаючи на реальне поліпшення клімату у співпраці з Євросоюзом, наш євроінтеграційний потяг не зрушив ні на міліметр. Хіба що вкотре полякали ЄС своєю неадекватністю щодо подання заявки на вступ. З тріском провалено головне зовнішньополітичне та зовнішньоекономічне завдання року — вступ до СОТ. Це стало зрозуміло ще у червні минулого року. Зате винними восени призначили міжнародних чиновників, які лише констатували очевидну істину: за станом реального виконання відповідних зобов’язань Україна з технічних, а не політичних причин не може розраховувати на членство у 2005 році. У цьому зв’язку було б незайве знову поцікавитися, хто саме до останнього моменту відверто дезорієнтував президента, який ще наприкінці листопада ставив завдання про вступ до СОТ саме у 2005 році, вкотре засвідчуючи перед українською та міжнародною спільнотою свою неакдекватність. Заплановане ще у 2004 р. надання нам з боку ЄС статусу країни з ринкової економікою було відтерміноване фактично на рік спочатку через вибори, а потім через відомі неринкові ексцеси нової команди. Так само стримано слід ставитися і до відповідного рішення США лише у лютому 2006 року, хоча ще у 2002 році американці надали згаданий статус Росії та Казахстану. Внаслідок непродуманих, поспішних, а часом й зверхніх кроків Україна легковажно втратила традиційно сильні позиції у багатьох країнах пострадянського простору. Попри декларовані наміри остаточно не подолана практика подвійних стандартів: адже незрозуміло, чому ситуація навколо прав людини на Кубі викликала турботу, а в Лівії — щире захоплення. А з усіх країн пострадянського простору найбільше проблем хіба тільки в Білорусі? Демократію у цій країні ми збираємося відстоювати разом зі США та ЄС, а не допускати її міжнародної ізоляції, очевидно, з Росією. Ми встигли поздоровити Іран з проведенням демократичних президентських виборів, надіслати з відповідними привітаннями до Тегерана одного з найбільш наближених на той момент до глави держави високопосадовця з тим, щоб через декілька тижнів змінити свою позицію на протилежну. Про «наші перемоги» на газовому фронті написано чимало. Зауважимо тільки: ще один «вражаючий тріумф» наших переговорників в енергетичній сфері — і функції МЗС де-факто зведуться лише до протокольного і консульського супроводження, як це було за часів УРСР. Але краще зупинімося на цьому і запитаємо себе та інших: чому ж таке відбувається? У зв’язку з чим сухий залишок виявився набагато скромнішим за сподівання? Питання тим більш актуальні, що в країні у розпалі чергова передвиборна кампанія, і зовнішньополітичні дебати повинні посісти чільне місце.

Заради справедливості зазначимо: реальних шансів на здійснення зовнішньополітичного прориву не було. Адже Україна вичерпала можливості екстенсивного розвитку зовнішньої політики ще наприкінці 90-х років, визначивши свої світоглядні орієнтири (поступова європейська та євроатлантична інтеграція) та врегулювавши переважну більшість спірних питань зі своїми сусідами, насамперед з Росією. Будь-які подальші якісні зрушення були можливі лише за умови досягнення вагомих результатів внутріполітичних перетворень, а не тільки чергових декларацій та намірів їх здійснити. З другого боку, на дверях поважних європейських організацій вивісили табличку «переоблік» на невизначений термін. Чи розуміла це помаранчева команда, чи перебувала в полоні своїх же ілюзій — інше питання. Вона мала в активі набір привабливих, здебільшого популістських, гасел, але зовсім не володіла необхідними засобами їх реалізації. Вона добре знала, чого не треба робити, проте дуже слабо уявляла, що ж конкретно має бути зроблено. Всі сліпо вірили в те, що лише сам факт приходу «нової команди демократів» у якийсь магічний спосіб причарує європейців та змусить їх широко розкрити обійми членства в ЄС. Сьогодні навіть не хочеться згадувати ті дилетантські прогнози стосовно визначення параметрів вступу України до Євросоюзу вже до 2008 року та непотрібну метушливість щодо негайної подачі заявки на членство (Вікторе Андрійовичу, так хто ж це вам радив?) Така завищеність оцінок та відверте небажання дивитися в очі реаліям призвели до того, що минулий рік виявився практично втраченим для змістовного наповнення євроінтеграційного курсу. Постійне повторювання можновладцями завчених напам’ять мантр про необхідність отримання сигналів та якнайшвидший вступ до ЄС, їхні нічим не обгрунтовані сподівання на те, що наступна головуюча країна виявиться прихильнішою, ніж попередня (останній приклад такого конфузу — Австрія), лише розширюватимуть прірву: з боку Євросоюзу і надалі наростатиме роздратування і дедалі жорсткішим ставатиме тон, усередині ж українського суспільства не слід виключати нових спалахів розчарування, апатії або й відверто антиєвропейських настроїв, а отже, послаблення тих політичних сил, які зробили європейський вибір одним із своїх головних гасел. Чергова ілюстрація цього — недавня заява члена Єврокомісії Г.Фергойгена (цілком ймовірно, спровокована нашою ж «принциповістю і наполегливістю») про те, що у найближчі 20 років питання про членство України в ЄС не перебуватиме на порядку денному в практичній площині. Поза всяким сумнівом, така «безвідповідальна» заява дістала належну принципову відсіч із боку МЗС та його керівника. Ця заочна дуель Б.Тарасюка і Г.Фергойгена триває років сім. Особисто мені пан Фергойген мало симпатичний, зокрема його зверхність та подекуди пряма безтактність щодо України. Але чи оптимальною відповіддю є наше традиційне «від такого чуємо»? Насправді істина лежить десь посередині між цими двома крайніми позиціями. Слід визнати, що питання потенційного членства України в ЄС ніколи предметно не обговорювалося у Європейському Союзі. В цьому полягає докорінна відмінність українського питання порівняно з країнами Центрально-Східної Європи. Проте, якщо раніше європейці не хотіли й чути про наші євронаміри і відмовлялися навіть згадувати про них у спільних документах, то сьогодні вони вітають європейський вибір України та визнають хоча б у теорії право України принаймні на постановку цього питання. До того ж уперше після розширення ЄС у Брюсселі з’явилися наші симпатики. Поліпшення ж ставлення до України з боку європейців після помаранчевої революції було свого роду романтичним захопленням і за визначенням не могло перерости у справжнє кохання, хоча українці хутко заходилися готувати посаг на весілля. У всі часи європейці у відносинах з Україною керувалися виключно власними егоїстичними пріоритетами. На початку
90-х років ХХ ст. вони застерігали нас від «сепаратистських дій» (тобто проголошення незалежності), щоб, бува, не зашкодити президенту-реформатору М.Горбачову. Згодом вимагали відмовитися від ядерної зброї, дбаючи не про нашу, а про власну безпеку, та побоюючись (і небезпідставно), аби ця зброя не потрапила до країн, вороже налаштованих щодо Заходу. Вони вимагали закриття Чорнобильської АЕС, спочатку навіть без будь-яких компенсацій і зовсім не піклуючись про те, що станеться із основним джерелом небезпеки — об’єктом «Укриття», очевидно, через ризик посилення громадських настроїв проти розвитку ядерної енергетики у власних країнах. Маємо визнати: нинішня «політика сусідства» ЄС стосовно України була ініційована не через те, що європейців замучили докори сумління у зв’язку з неможливістю надання нам перспективи членства або ж реальної практичної допомоги, а через цілком прагматичні, якщо не сказати цинічні, міркування: як убезпечитися від нелегальної імміграції та організованої злочинності, коли розширений і заможний ЄС безпосередньо межуватиме з так званою зоною нестабільності (майже дослівне цитування керівника британського Форін офісу). А чого вартий лист чотирьох міністрів енергетики країн ЄС (Франція, Німеччина, Італія, Австрія), адресований як Україні, так і Росії, у критичні години газового протистояння — ми вас обох любимо, робіть, що хочете, лише б газове постачання до Європи не переривалося (які це матиме практичні наслідки для українців у рекордно холодну зиму, їх, очевидно, обходило менше). Коментарі, як то кажуть, зайві. З боку ЄС — це були вияви «здорового прагматизму». І таких прикладів можна навести чимало.

А якою ж на цьому фоні була мотивація української сторони? Складається враження, що з нашого боку мала місце лише гонитва за красивими, але абсолютно нездійсненними речами. Рік у рік ми, як дятел, безупинно товкмачили одне й те ж саме, думаючи в такий спосіб засвідчити свою нібито європейськість, цивілізованість, відмінність від Росії. Щоправда, за останній рік ця ситуація була доведена до абсурду. Не отримуючи реального позитивного результату, якого за жодних обставин не було можливо отримати, ми марно втішалися переважно тим, що буквально «вичавлювали» зі своїх європейських партнерів формули, які ні до чого не зобов’язували і не мали жодного практичного інтересу, крім голого престижу. Натомість ми прагнули долучитися до обговорення питань, які в принципі нас мало цікавлять.

Очевидно, що в перші роки незалежності такі зусилля були потрібні для власного самоутвердження, демонстрації того, що ми — дружня, але відмінна від Росії, центральноєвропейська держава з власними пріоритетами та стратегічними цілями. Проте сьогодні ми маємо більш прагматично і жорстко відстоювати свої інтереси, не оглядаючись на те, що про нас можуть подумати чиновники у Брюсселі, Вашингтоні чи Москві. Нас має насамперед хвилювати те, що думає і чого прагне український народ. Чи не досить шукати ефемерного зовнішнього визнання нашої європейськості? Адже іноді складається враження, що європейська мрія — це якесь потаємне бажання перестрибнути через складний непередбачуваний період та одразу ж опинитися у заможній процвітаючій країні. Досі існує ілюзія про те, що зі вступом до ЄС усі проблеми розв’яжуться якось самі по собі. Однак, очевидно, що виходити потрібно з протилежного — спочатку маємо виконати домашнє завдання, а вже потім говорити про дострокове складання копенгагенських іспитів.

Де ж вихід із цього зачарованого ЄСівського кола? В жодному разі не в тому, щоб опустити руки й кинутися з однієї крайності — євроромантизму до іншої — європесимізму. Треба передусім припинити, за образним виразом лідера українських комуністів, політичну тріскотню і зайнятися натомість реальними справами. В умовах, коли Україна відбулася як держава і ніхто не ставить під сумнів нашу суверенність, «пробуксовка» на євроінтеграційному напрямі не повинна розглядатися як національна трагедія. Замість струшування повітря треба спочатку для себе дати відповідь на просте запитання: скільки коштуватиме можливий вступ до ЄС і що для цього треба конкретно зробити. Кожен із міністрів має хоча б приблизно знати свою, як сьогодні з легкої руки президента модно говорити, дорожню карту на шляху до Євросоюзу. Кожен міністр має розуміти, які кроки у сфері його компетенції слід зробити у першу чергу, а які не мають принципового значення. Вжиття тих заходів, що видаються непідйомно важкими сьогодні, має бути відтерміноване на завтра. Переконаний: якби міністр сільського господарства знав, в яких умовах має проживати (саме проживати, а не утримуватися) худоба за європейськими стандартами, то нинішня м’ясо-молочна криза у взаєминах із Росією видалася б йому дитячими пустощами. І таких прикладів можна навести безліч, адже ніхто з можновладців не уявляє собі обсягів, термінів здійснення, а головне — вартості заходів, які потрібно здійснити для реальної інтеграції України до ЄС.

Європейський вибір як такий уже довів свою корисність. Навіть ті, хто ініціював і щедро оплачував темники, які паплюжили цей вибір, першими побігли скаржитися до європейських інстанцій у зв’язку з «політичними переслідуваннями». Люди дедалі частіше у буденному житті замислюються над реальним змістом цього поняття, намагаються порівнювати своє життя із життєвими стандартами в країнах Євросоюзу та мріяти про кращу європейську перспективу. І для них, мабуть, не так важливо знати те, коли ми будемо в ЄС, як те, коли ми житимемо так, як в ЄС. Наше суспільство вже дозріло до чесної та відвертої дискусії, а не красивих за формою, але порожніх за змістом гасел на кшталт першотравневих закликів ЦК КПРС до радянського народу. Ідеї євроінтеграції мають об’єднувати суспільство, а не штучно розколювати його на прибічників і противників євровибору, демонструвати конкретні переваги від втілення у життя європейських норм і стандартів. При цьому влада має згуртовувати суспільство навколо ідеї європейського вибору, шукати шляхи компромісів. Вона повинна почати з себе: не тільки пафосно говорити про європейські цінності, але й жити згідно з ними. Певні позитивні зрушення вже є, але належить здійснити незрівнянно більше, насамперед у контексті утвердження механізмів вироблення життєво важливих для країни рішень. Ситуації на кшталт нічних газових переговорів у Москві мають бути рішуче і безповоротно викоренені. Як і практика підкилимного вирішення питань за принципом «хто останнім увійшов у заповітний кабінет на Банковій». Було б непогано також, щоб влада засвоїла такі невід’ємні принципи своєї діяльності, як прозорість і публічність. Не в сенсі дешевого піару самої себе за гроші платників податків (у Європі це категорично заборонено), а в плані роз’яснення громадськості своєї діяльності і вчинків. До того ж, як засвідчив останній рік, у владі склалася критична ситуація зі справді професіональними кадрами, а ті що залишилися — сьогодні практично відрізані від реального впливу на вироблення рішень. Така ситуація триватиме доти, доки ставлення до держслужбовців нагадуватиме взаємини між поміщиком і холопом, а міністр може запросто принизити гідність та банально обматюкати підлеглих, щиро вважаючи себе при цьому великим європейцем.

Що стосується вибору євроатлантичного — то це є відмінний від євроінтеграції курс, а отже, він заслуговує на окреме обговорення. Зазначимо лише, що навколо цього питання зламано багато списів, але ясності при цьому не стало більше. Адже ті, хто енергійно протестує проти вступу України до НАТО, насправді виступають проти неіснуючого в реальному житті монстра, створеного зусиллями радянської пропаганди часів розпалу «холодної війни». Проте й ті, хто займають протилежну позицію, занадто спрощують ситуацію. В їх свідомості НАТО збереглося у рожевих тонах відлиги 90-х років минулого століття. За цей час кардинально змінилися загрози та виклики. Сьогодні на перший план виступила боротьба з міжнародним тероризмом, переважно фундаменталістсько-ісламського походження. Діяльність Альянсу помітно розширилася географічно — від суто оборонного союзу, який гарантував безпеку виключно територій його держав-учасниць, до організації, що може здійснювати превентивні дії практично в усьому світі. При цьому подальша доля НАТО залежатиме від успіху операції Альянсу в Афганістані. Не ставлячи під сумнів необхідність успішного доведення боротьби з міжнародним тероризмом до переможного кінця, варто дуже ретельно зважити своє місце у цьому процесі.

Тепер — Росія. Стан справ тут дуже невтішний. При цьому навряд чи у когось виникне сумнів, що цей напрям був, є і на осяжну перспективу залишатиметься найбільш серйозним викликом для вітчизняної зовнішньої політики. На цей виклик не існує простих і легких відповідей. Саме у відносинах з Росією тепер як ніколи потрібні прагматичні, добре прораховані і водночас нестандартні рішення. Усвідомлення цієї простої істини, на жаль, сьогодні бракує. Сьогодні позиція влади така, що наш головний напрям — це інтеграція до ЄС та НАТО, відносини ж з Росією, на її погляд, уладнаються якось самі по собі, нам слід тільки все зрозуміло пояснити. Доводиться констатувати, що схожа криза жанру спостерігається і в нинішньої опозиції, представники якої перебувають у полоні старих підходів, хибно вважаючи, що варто поїхати до Білокам’яної, кинутися на шию та вилити свою братерську душу, як усі проблеми розв’яжуться самі собою.

Слід визнати: наше ставлення до Росії завжди було позначене певним дуалізмом. З одного боку, в генетичну пам’ять українців глибоко закарбувалися безперервні утиски, яких ми протягом століть зазнавали, перебуваючи у складі держав під російським домінуванням. Досить згадати відмову Москви від узятих на себе зобов’язань перед Б.Хмельницьким, закріпачення українських селян та ліквідацію козаччини, заборону української мови, систематичне придушення культури, жорстокі і криваві репресії, штучні голодомори та багато інших чорних сторінок спільної історії. І хоча ця політика не завжди була спрямована лише проти України, наші втрати від цього не є менш болючими. До речі, про цей ментальний елемент сьогодні варто пам’ятати і російським друзям. З другого боку, було б несправедливо твердити, що понад триста років співіснування проминули для нас безслідно і марно. Обидва споріднені народи спільно ділили блискучі перемоги і прикрі поразки. Без допомоги Росії і тісної співпраці з нею Україна навряд чи змогла б вийти на передові позиції у таких визначальних для економічного прогресу галузях, як літако- та машинобудування, аерокосмічна сфера, ВПК. Мільйонами ниточок сьогодні поєднуються родини по обидва боки кордону. Нині мало хто усвідомлює, що великою мірою саме завдяки російському чиннику Україна зуміла відродити свою державність, майже повністю охопивши всі свої етнічні землі. Цієї обставини в жодному разі не треба боятися, навпаки, така спорідненість двох народів може і повинна стати свого роду консолідуючим началом.

Ми не повинні боятися конструктивної співпраці з Росією. Україна має підтримувати всі ті кроки росіян, які становлять інтерес і для нас. Ми могли б набагато більше виявляти розуміння і прихильного ставлення до тих чи інших стратегічних підходів наших російських партнерів. При цьому, безумовно, було б украй контрпродуктивно самозаспокоюватися або надмірно ідеалізувати сьогоднішню політику Росії. Проте, як влучно висловився один впливовий європейський діяч середини ХІХ століття напередодні Кримської війни, «політика Росії викликає чимало роздратувань, які я розумію і навіть поділяю, але їм не можна сьогодні піддаватися, не нашкодивши при цьому собі ж самому». Нам треба якомога швидше поривати зі старими стереотипами і фобіями. Серед таких кліше можна, зокрема, згадати те, що Росія нібито менш цивілізована, ніж Захід, а тому будь-яке зближення з нею неминуче трактуватиметься як відхід від основних цивілізаційних процесів. Україна може і повинна ініціювати низку компромісів для розблокування відносин з Росією. В їх основі має лежати спроба переведення цих відносин лише у двосторонню площину і виведення їх з контексту інших геополітичних проектів Росії (ЄЕП, ЄВРАЗЕС тощо). Росія повинна зрозуміти, що будь-які торговельні санкції, ембарго, газові війни є контрпродуктивними і призведуть до протилежних для Москви цілей.

* * *

Підсумовуючи, зазначимо: головне завдання зовнішньої політики має полягати у забезпеченні сприятливих умов та необхідних ресурсів для модернізації країни, збереження її єдності і територіальної цілісності. В жодному разі членство в ЄС не має бути самоціллю. Нам не потрібно «влізати» в якомога більшу кількість міжнародних, нерідко вибухонебезпечних, питань, які не становлять для нас практичного інтересу. Треба суттєво обмежити кількість зовнішньополітичних зобов’язань, які не мають перенапружувати наші і без того поки вельми скромні економічні та фінансові можливості. У цей нелегкий період економічної і суспільної трансформації зовнішня політика має бути особливо делікатною і не повинна породжувати нових антагонізмів. Загалом цілком очевидно, що в країні вже давно назріла широкомасштабна публічна дискусія з усього кола питань зовнішньої політики.