ГРОШІ ДЛЯ МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ

Поділитися
Міністерство оборони заявило про готовність до кардинальної реформи. Якщо держава знайде на це гроші...

Міністерство оборони заявило про готовність до кардинальної реформи. Якщо держава знайде на це гроші. Саме так слід трактувати звернення до уряду міністра оборони Євгена Марчука із проханням виділити у 2004 р. 6,4 млрд. грн. на реформування Збройних сил. У доларовому еквіваленті це найбільша ціна за оборону з часів нової української незалежності. Але при цьому і витратити їх планується з розмахом. За словами Є.Марчука, саме така сума потрібна для виконання розробленої Міноборони програми реформування ЗСУ 2004—2005 рр., що передбачає зміну структури та скорочення чисельності армії. До кінця 2005 р. армія готова скоротитися на 155 тис. Тоді ЗС України налічуватимуть у своїх лавах лише 200 тис. Щоправда, досі Міноборони завжди отримувало грошей менше, ніж просило, і тому саме силове відомство розробило кілька сценаріїв реформування Збройних сил — з урахуванням і оптимістичних планів, і звичної реальності. Програму реформування, закон про чисельність ЗС і витрати на оборону в рамках бюджету затверджуватиме парламент. Гасло «немає грошей — немає реформ», звісно, може бути використане для прикриття відступу у разі провалу атаки за бюджет. Так уже бувало й раніше. Якщо, наприклад, 1998 р. армію скоротили на 2%, то обсяги фінансування після цього зменшили на 4%. 1999 р. скорочення було на 11%, після чого фінансування армії урізали на 35%. У два наступних роки тенденція не змінилася. Армія змушена займатися «самоїдством» — 80% усіх коштів, виділених для ЗСУ, витрачається зараз на утримання особового складу. У розвинених державах світу цей показник не перевищує 45—50%.

Нове керівництво Міноборони вже сьогодні намагається шукати інших джерел фінансування й по-новому підходити до джерел наявних. Оскільки значною мірою темпи реформ і скорочень потребуватимуть додаткових ресурсів. Резервів не так уже й багато. Шлях перший — розпочати приватизацію оборонних підприємств. За планами, з 209 підприємств, які зараз перебувають у підпорядкуванні Міноборони, залишиться 19 стратегічно важливих і 10 казенних. Принаймні так ще недавно стверджував помічник міністра оборони з питань бюджету і фінансової діяльності Валерій Мунтіян. Шлях другий — активізація взаємодії Міноборони з держпосередниками, які реалізовують майно й озброєння з військових арсеналів і допомагають оборонному відомству.

Приватизація по-воєнному

За часів Володимира Шкідченка, як і за Олександра Кузьмука, у самому Міністерстві оборони так і не виробили одностайного погляду на проблему приватизації військових підприємств. Більше того, періодично спливали дуже парадоксальні нюанси. З одного боку, жорстка статистика стверджувала, що левова частка з-понад двох сотень об’єктів господарювання військового відомства просто виживає. Без державного оборонного замовлення вони так і не змогли досягти показників, які забезпечили б їм рентабельність. Середня завантаженість їхніх виробничих потужностей становить 20—25%, знос основних фондів — понад 53%. Надмірність здавалася очевидною. Проте, хоч як це дивно, кількість військових підприємств неухильно продовжує зростати. Серед геть унікальних останніх прикладів — поява нового підприємства військового відомства — київського ремонтного заводу «Радіан»... на базі частини цілком безпорадної в господарському плані Дарницької ремонтної бази. Але коли раптом довелося подати на узгодження в Міністерство економіки проект закону «Про перелік підприємств Міністерства оборони України, що не підлягають приватизації», то до спочатку наявних 30 казенних заводів несподівано додалося ще понад 50 підприємств і організацій. Серед них — лісництва, воєнторги, заклади продовольчої служби, комбінати побутового обслуговування, УНРи, підприємства КЕУ. За кожним із таких підприємств був прихований або явний інтерес начальника того чи іншого рівня.

А відтак у списку на приватизацію опинилися лише три підприємства — Київський авторемонтний завод (КАРЗ), Українська дорожньо-транспортна компанія «Воєнконверс-43» (брала участь у програмі Нанна—Лугара, а нині має перспективу на чималий підряд у будівництві європейських транснаціональних коридорів) і ГП «Футбольний клуб ЦСКА». Але й ці «обрані», пройшовши бар’єри в Міністерстві економіки, Антимонопольному комітеті, Фонді держмайна, Міністерстві фінансів та Кабміні, до законодавчого рішення так і не дотягли. Причому одне з питань традиційно стосувалося реальної оцінки таких підприємств під час їх приватизації. І включення, наприклад, вартості землі, на якій вони розміщені, у загальну вартість — чого військові рахувати не хотіли, обмежившись лише категоріями боєздатності. Так, коли йшлося про Київський авторемонтний завод, стверджувалося, що його приватизація не підірве обороноздатності України. Оскільки ремонтом озброєнь під дахом Міноборони займаються 54 заводи, а після його приватизації залишиться ще 10 авторемонтних державних підприємств.

Але чому авторемонтників має бути 10, а не 5? Те ж запитання закономірне і щодо інших напрямів ремонту. Чи не мають серед них залишитися тільки ті, в котрих справи йдуть успішно? Наприклад, Київський ремонтно-механічний завод протягом кількох років експортував спецпослуг уже більш як на 100 млн. дол. — причому іноземним замовникам. Конотопський «Авіакон» практично постійно завантажений замовленнями з ремонту вертольотів для країн Чорного континенту, Львівський авіаремонтний «підзаробив» у Малайзії. Звісно, це, швидше, винятки, ніж правила. Тих, хто «не вписався» в нові економічні реалії, значно більше. Один із генералів Озброєння ЗСУ відверто заявив агентству Defense-Express, що навіть із п’яти найуспішніших бронетанкоремонтних заводів військовому відомству двох буде більш ніж досить.

Відповідей щодо рішення проблеми поки що немає, але є перші заяви. Той-таки Марчук уже висловився за необхідність зміни ряду законодавчих актів, серед яких Закон України «Про правовий режим майна Збройних сил України», «Про передачу об’єктів права державної і комунальної власності», а також постанови Кабміну «Про затвердження порядку вилучення та передачі військового майна Збройних сил України», «Про порядок відчуження й реалізації військового майна Збройних сил України» і «Про затвердження методики визначення залишкової вартості майна Збройних сил України та інших військових формувань». Це перший сигнал до нового приватизаційного штурму.

Нове — це добре забуте старе?

Перша версія у вирішенні долі ремонтних заводів Міністерства оборони може розвиватися саме за старим, одного разу забутим сценарієм. Коли заводи намагалися вибудувати в госпрозрахункову корпорацію. Але тоді, як згадують бувалі учасники будівництва національних Збройних сил, зіштовхнулися особисті амбіції двох високих чиновників. У результаті маємо те, що маємо. Водночас частина ремонтної інфраструктури військового відомства залишається вагомим «куснем» збройового пирога...

Багато спостерігачів схильні вважати, що незабаром у ЗСУ буде створено єдину холдингову компанію або корпорацію. Структуровану за родами військ. У такому разі, скажімо, 14 авіаремонтних заводів були б об’єднані в корпорацію «А», главою якої став би менеджер, а не воєначальник. За таким само принципом було б реорганізовано й інші підприємства госпрозрахункового холдингу. А на вершині піраміди вони повинні замикатися на заступника військового міністра. З тим, щоб частина прибутку від експортних замовлень передавалася військовому відомству. Не виключено, що для того, аби оминути державних посередників (сьогодні заводи Міністерства оборони мають право виходу на зовнішні ринки лише під егідою «Укрспецекспорту» чи однієї з його дочірніх фірм), у військовому відомстві спробують створити власну компанію з правами виходу на зовнішній ринок. У кожному разі, така інформація витає в кулуарах влади. Це також не нове: реалізувати схожу ініціативу військові вже намагалися за часів міністра О.Кузьмука. Тоді Президент, згадавши про наслідки діяльності Комерційного центру Міноборони в перші роки незалежності, відмовив...

Однак, повертаючись до підприємств, спостерігачі прогнозують, що, навіть створивши холдинг, дуже скоро керівництво Міністерства оборони зможе з подивом констатувати, що домогтися реального наповнення спецфонду значно важче, ніж здається на перший погляд. Оскільки зацікавленість ремонтного підприємства в експортних контрактах і зацікавленість у наповненні спецфонду військового — зовсім не одне й те ж саме. Тим більше що замовлення приходять не з Міноборони, а з «Укрспецекспорту». Тому більшу частину підприємств, які залишилися, швидше за все, очікує тернистий шлях приватизації. Причому після неї профіль військових заводів, не кажучи вже про мобілізаційні потужності, буде назавжди втрачений. Оскільки навряд чи приватні структури, які отримають специфічні виробничі потужності, зацікавляться їх розвитком. Більше того, навіть сьогодні низка таких державних підприємств військового відомства активно експлуатує ці потужності у спайці з комерційними структурами. Серед найяскравіших прикладів — той-таки згаданий Київський авторемонтний завод, який, за оцінками експертів, здає понад 30% площ приватним фірмам. Цей приклад далеко не виняток, а ось чи наповнюється від такої діяльності спецфонд Міноборони — запитання, швидше, риторичне.

Альтернативи

Сумніватись не доводиться: без приватизації заводів Міністерство оборони не обійдеться. Втім, побутує й альтернативна версія, яку, на думку спеціалістів, може використовувати нове керівництво Міноборони. Йдеться про те, що, поруч із прямою реалізацією частини заводів, військове відомство решту може віддати під дах інших державних власників. Ними можуть стати спецекспортери, які претендують на участь у держоборонзамовленні. Точніше, на отримання нової ролі при його реалізації — ролі власників контрактів із усіма можливими наслідками.

На перший погляд, у появі додаткової посередницької ланки мало логіки. Справді, Міністерству оборони було б простіше укладати контракти безпосередньо з заводами. Проте сьогодні підприємства військового відомства намагаються різними шляхами уникати договірних зобов’язань із Міністерством оборони. Адже борги деяких підприємств уже налічують мільйони. Тому, оскільки є госпрозрахунковими одиницями, вони зі значно більшою зацікавленістю ремонтують іноземну військову техніку, ніж озброєння української армії.

З іншого боку, у спецекспортера — своя комерційна вигода. Прямо виконуючи умови держоборонзамовлення, він зацікавлений у наповненні спецфонду Міноборони. Оскільки гроші мають повернутися йому ж у вигляді оплати наступних робіт. Зростає й діапазон дій: наприклад, спецекспортер може скористатися послугами іноземної фірми для вирішення завдань української армії. До речі, не виключено, що перший такий прецедент з’явиться в найближчому майбутньому: один із українських спецекспортерів веде переговори про спільне з ізраїльською фірмою забезпечення української армії новими цифровими засобами зв’язку стандартів НАТО. Більше того, на території України іноземна фірма готова розмістити виробництво засобів зв’язку — за умови, якщо Українська держава наважиться як заставу за кредит оформити виробничі потужності одного з ремонтних заводів Міноборони. Навіщо це іноземній фірмі й українському спецекспортеру? Дуже просто: нові станції зв’язку можна буде спільно постачати не лише у ЗСУ, а й низці іноземних армій — з урахуванням того факту, що вартість робочої сили при виробництві таких станцій буде значно нижчою, ніж у їхніх країнах на аналогічному виробництві.

Спецекспортер, на відміну від заводів, яким потрібні гроші сьогодні й зараз, згоден, щоб із ним розплачувалися старими озброєннями та військовою технікою. Але профільну техніку готові взяти й нечисленні багаті заводи. Тобто конотопський «Авіакон», що ремонтує вертольоти, бере як оплату старі вертольоти, щоб реалізовувати їх на зовнішньому ринку після модернізації. Але таких заводів один—два. Та й кількість вертольотів, які можна віддавати, не безмежна. У спецекспортера значно більше можливостей для дій: той-таки «Укроборонсервіс» (дочірнє підприємство «Укрспецекспорту») за ремонт авіатехніки майже без ризику взяв стрілецьку зброю. І зумів продати її в Африці.

Нарешті, найголовніше: у спецекспортерів сьогодні є оборотні гроші, які можна інвестувати в ті напрями, де торговці зброєю почуватимуться господарями. Інакше значна частина грошей просто піде в бюджет у вигляді податку. Користь буде й від цього, але військовому відомству її складно виміряти. І ще складніше оцінити.

На тлі хронічного недофінансування армії у торговців зброєю, як зазначають вони самі, відбулася суттєва трансформація мислення. Якщо в середині 90-х успіхом можна було вважати знайдення на ринку лазівки для збуту техніки, байдуже — нової чи старої, то нині хітом вважається уже таке вкладання грошей, при якому розвивається виробництво і відкриваються ринки. Причому особливо актуальним став внутрішній ринок, без якого розвиток оборонно-промислової сфери видається туманним. Приклади українського походження вже є: наступного року одне з українських підприємств-спецекспортерів випустить хоч і ліцензійний, але вітчизняний вертоліт. Інший спецекспортер, ініціативно налагодивши ліцензійне виробництво «КамАЗів» на базі
83-го авторемонтного заводу Міноборони (такі вантажівки от-от знадобляться і самому оборонному відомству), вже продав перших півтора десятка. На внутрішньому ринку.

Яким шляхом піде нинішнє керівництво ЗСУ, прогнозувати складно. Але вже сьогодні стало очевидно: Міноборони зайняло позиції для майбутньої атаки.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі