ГЛАШАТАЇ СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА

Піонери за визначенням

На засідання Ради міністрів оборони держав СНД в Душанбе український міністр Олександр Кузьмук поїхав незвично тихо. У військовому відомстві вирішили, що й висвітлювати цей захід буде краще вже по приїзді додому, тож українські журналісти орієнтувалися переважно на колег із Росії. Кажуть, остаточне рішення про поїздку до Душанбе було прийнято буквально напередодні засідання Ради військових міністрів.

Тому дуже схоже на істину припущення, що генерал Кузьмук почувається дещо незатишно в ролі навідника мостів на своїй військовій ділянці — принаймні слідів задоволення на його обличчі не спостерігалося, коли цього літа після закінчення масштабних навчань Військ ППО СНД російський колега маршал Сергєєв проголосив, що «приєднання України стало цінним надбанням для Об’єднаної системи ППО СНД». Скоріш за все не додала комфортності українському генералові й відсутність на зустрічі глав оборонних відомств країн — членів ГУУАМ — Узбекистану, Молдови і Грузії. Киргизію представляв заступник міністра оборони. Не приїхав і міністр оборони Туркменістану, нагадавши про нейтральний статус своєї держави.

З іншого боку, першопрохідниками завалів нового-старого пріоритетного напряму зовнішньої політики стали глава держави й новий міністр закордонних справ. Л.Кучма вже після епохальної для української зовнішньої політики Сочинської зустрічі не раз нагадував, що страшитися великого сусіди не варто, позаяк він «нас ні в які союзи не зазиває». І якщо українські політики, звикнувши до того факту, що Україна опинилася «поміж», охоче готові посміхатися і Заходу, і Сходу, причому, посмішка може бути ширшою то там, то там, бо сусіди часто дуже ревниві при оцінці реверансів. До цього ж, всі вже звикли, що перших «під танки» кидають саме військових...

Добре пам’ятаючи прагматичне зауваження командуючого ЧФ РФ адмірала В.Комоєдова про те, що Україна стала «обличчям до Європи — задом до Росії», Київ, очевидно, вирішив ближче до зими трішки більше розвернутися до Росії. З одного боку, європейські генерали не такі прямодушні, як брати-слов’яни. А з іншого, Європа, як з’ясувалося, нас справді не чекає...

З історії корекції

Коротка зустріч у Душанбе і несподівана аварія російського лайнера, яка змусила російського міністра залишити засідання, не перешкодили затвердженню плану проведення спільних заходів об’єд- наної системи ППО країн Співдружності на 2001 рік. Крім великих спільних тактичних навчань ППО й ВПС із бойовими стрільбами «Бойова співдружність-2001», на яких уже звикли бачити Україну, документом передбачено проведення ще більше десятка різних командно-штабних тренувань, шести перевірок чергових сил, що проводять спільне бойове чергування з ППО, польоти контрольних цілей. Правда, поки що невідомо, чи поставив під документом свій підпис О.Кузьмук. Зате добре відомо, що, приєднавшись до Угоди про об’єднану систему ППО СНД 10 лютого 1995 року, Київ потім не раз відхрещувався від неї. Ще б пак, з одного боку, нейтральний статус і розширення співробітництва з НАТО, а з другого, — Угода передбачає взаємодію ППО країн СНД при охороні повітряних кордонів, взаємне оповіщення про загрозу й навіть спільні дії для відсічі агресії. Але тоді це був вимушений крок — після розпаду Союзу Україна аж на чотири роки виявилася відрізаною від полігонів для Військ ППО (ідея створити власний полігон Чауда в Криму з’явилася значно пізніше, коли партнер на північному сході виставив аж надто неприйнятні рахунки за проведення стрільб).

Об’єктивно, з приходом до влади В.Путіна настало певне потепління у відносинах військових двох держав. Цього літа Україна вперше взяла участь у коаліційних навчаннях ППО «Бойова співдружність-2000». Уперше відстріляли ракетами над Баренцовим морем українські бомбардувальники дальньої авіації Ту-22М3. Уперше українські й російські торговці зброєю зуміли домовитися на ринку зброї та продати країні НАТО бойові кораблі, заробивши по 100 млн. дол. Але програми двостороннього співробітництва, як і раніше, пробуксовують, а російська політична еліта, як і раніше, вимагає політичних поступок. Ясна річ, на тлі «вічних» проблем — газових боргів, Чорноморського флоту, відносин України з НАТО, делімітації кордонів, становища російськомовного населення, поділу власності колишнього СРСР за кордоном — відносини військових двох країн видаються дуже незначними. Зате дуже показовими. І якщо раніше Київ був ініціатором створення двосторонніх і багатосторонніх підрозділів із західними партнерами й партнерами за ГУУАМ, то сьогодні вже обережно заговорили про значне поглиблення партнерства прикордонників (до речі, цього тижня вперше за всі роки в Києві пройшло засідання Ради глав прикордонних відомств СНД). Навряд чи тепер когось здивує, якщо незабаром з’явиться спільний українсько-російський батальйон. Та й у департаменті міжнародного співробітництва Міноборони України підкреслено вказують черговість стратегічних партнерів, говорячи, що такими є не «США й Росія», а «Росія і США».

Багато у хвилеподібних рухах назустріч Росії українські військові часто пояснювали сподіваннями на розширення ВТС. Цікаво, що й перед зустріччю в Душанбе заступник головкому ВПС РФ із питань об’єднаної системи ППО Співдружності Юрій Бондарєв зазначив, що «і метою подальшого поглиблення співробітництва в галузі ППО передбачають виконання заходів, спрямованих на розвиток системи спільної оперативної та бойової підготовки; удосконалення системи керування силами й засобами протиповітряної оборони, системи розвідки і контролю повітряного простору, підтримку бойової готовності озброєння та військової техніки ППО». Знову ж, сьогодні ще не відомо, наскільки Україна поглиблюватиме співробітництво в рамках ОС ППО СНД, з огляду на те, що досі Київ не профінансував жодного спільного заходу, а українські військові брали участь лише як спостерігачі. Обіцянки І.Сергєєва оснастити всі країни — члени ОС ППО СНД новітніми комплексами С-400 уже не згадуватимемо.

З погляду співробітництва у військово-технічній галузі, логіку обох держав можна пояснити: хоча кількість договірних документів на міждержавному рівні й не відбиває абсолютних результатів співробітництва, той факт, що з Росією в галузі ВТС Київ підписав аж тринадцять угод, а з іншим стратегічним партнером — США — жодної, про щось та свідчить. З огляду на те, що ВТС — це не лише реальна торгівля, а інколи й політична підтримка. І якщо, приміром, з Узбекистаном підписано три угоди, а з європейських країн міждержавні договори про ВТС існують лише з Грецією, Францією та Німеччиною, то висновки навряд чи будуть неоднозначними. Ще можна пригадати, що за першу половину поточного року загальний торговий оборот України з Росією (1 млрд. 436 млн. дол.) виявився лише трохи нижчим від обороту з усіма державами Європи, разом узятими (1 млрд. 983 млн. дол.).

Хоча, звичайно, дружба з північно-східним сусідом дається Києву набагато важче, ніж із західними. Взяти хоча б «нагальне прохання» російського президента юридично закріпити рівні права Росії на інтелектуальну власність по літаку Ан-70, викладену Володимиром Володимирович у листі Леонідові Даниловичу. Або раптову активну підготовку РСК «Миг» (що завжди займався військовою авіацією) до серійного виробництва літака Ту-334 (цивільної повітряної машини), попри те, що на Київ- ському заводі «АВІАНТ» уже давно все підготовлено до серійного випуску Ту-334 та є домовленість, що саме «АВІАНТ» виконуватиме всі роботи.

Чи буде військовим користь від поїздки українських генералів до Душанбе, стане зрозуміло з розцінок на комплектуючі для засобів ППО та бойової авіації ВПС за відпускними цінами заводів- виробників, як, приміром, Киргизії (досі така продукція Києву пропонувалася виключно через держкомпанію «Росвооружение» із націнкою втричі). А про те, чи принесе цей сумнівний вояж користь політикам, ми довідаємося ще швидше — коли настане зима.