ГЕОРГІЙ КРЮЧКОВ: «Я ЗОВСІМ ПОЗБАВЛЕНИЙ ЛІДЕРСЬКИХ АМБІЦІЙ»

Поділитися
Попри свій далеко не юнацький вік і кількаразові спроби кинути велику політику, Георгій Крючков стабільно перебуває в лавах найвпливовіших українських політиків...

Попри свій далеко не юнацький вік і кількаразові спроби кинути велику політику, Георгій Крючков стабільно перебуває в лавах найвпливовіших українських політиків. Це підтверджується його статусом глави парламентського комітету з питань оборони й національної безпеки, а також особистим авторитетом у Комуністичній партії, до керівних органів якої він незмінно входить. При цьому Георгій Корнійович страшенно не полюбляє, коли його називають «сірим кардиналом», «головним ідеологом партії», «генератором ідей» і підозрюють у кар’єрних устремліннях. Настільки підкреслене прагнення до непомітності дещо суперечить очевидній незамінності (принаймні на партійному рівні) цієї людини. Аби збагнути природу парадокса, ми вирішили розпочати розмову з Георгієм Крючковим із запитання, як він сам визначив би свою роль і місце в партії.

— У партії виросло нове покоління. Проте в оточенні керівництва залишилася певна кількість людей мого віку. Я маю вільний доступ до будь-кого з наших керівників і не відчуваю щодо цього жодних незручностей. Проте моя роль зводиться скоріш до ролі радника. Вік бере своє. А мої молоді колеги за партією на чимало речей мають інакший погляд. Вони мене можуть вислухати, але зробити по-своєму. Мені це може подобатися, може не подобатися...

— Тобто ви хочете сказати, що на ухвалення рішень у партії ви не впливаєте?

— Практично ні. Я висловлюю багато міркувань, пропозицій, часто спільно зі Станіславом Гуренком. Ну, приміром, 15 лютого виповнюється 95 років з дня народження Петра Шелеста, 17 лютого — 85 років з дня народження Володимира Щербицького і 18 лютого — сто років з дня народження Миколи Підгорного. Ми зі Станіславом Івановичем запропонували врочисто відзначити ці дати. Ви ж, певне, знаєте, що за дорученням Президента уряд організовує святкування 85-річчя Щербицького на державному рівні. Віце-прем’єр Табачник очолив організаційний комітет, й у філармонії пройде вечір пам’яті. Нас, комуністів, узяти участь у ньому не запросили. Хоча Компартію нібито не заборонено. І, мабуть, можна було б, хоча б із тактовності, запросити в оргкомітет того ж таки Гуренка. Ми зі Станіславом Івановичем запропонували відзначити ці три річниці й провести збори під гаслом «Правду історії не перекрутити». Тобто ми свою роль у партії бачимо в такому плані. А щоб на щось впливати — такого немає. Я зовсім не впливаю на кадрові питання. Абсолютно не причетний до питань фінансових. І ніколи не мав до них жодних стосунків. Вони мені просто огидні. Недавно на засіданні парламентського комітету прозвучала інформація, що 364 народних депутати України мають доходи від комерційних структур і лише 86 депутатів не причетні до підприємницької діяльності. Отже, я — серед меншості. Крім того, я багато пишу: аналітичних записок, виступів.

У мене було бажання відійти від активної політичної діяльності. І я просив Петра Миколайовича Симоненка не рекомендувати мене в депутати, потім, уже після виборів, хотів скласти з себе депутатські повноваження. Та Петро Миколайович попросив мене цього не робити. Повірте, я геть позбавлений якихось лідерських замашок і амбіцій. І коли в газеті пишуть, що «за спиною Симоненка постійно маячіють постаті Грача та Крючкова, рівень амбіцій яких уже давно не обмежується рівнем «рядових червоних активістів», мені хочеться запитати в автора: «Ну, звідки тобі відомо про мої амбіції?» У мене одна амбіція — швидше прийти на зустріч зі своєю дружиною, яка на тому світі.

— Словом, думка про вас як про значну постать в партії помилкова?

— Ні, я зовсім не хочу принизити себе. Я отримую безліч листів, із багатьох регіонів мене просять приїхати до них. І я постійно зустрічаюся з людьми, відчуваючи при цьому велику повагу й потребу в спілкуванні зі мною. У мене просто немає жодних претензій на якесь особливе становище в партії. Тож усі балачки про мої непомірні амбіції сприймаю болісно.

— Вважатимемо, що тему вичерпано, і перейдемо до не менш болісного питання. Як, на вашу думку, спочатку треба ухвалити закон про вибори на пропорційній основі, а потім вносити зміни до Конституції чи навпаки?

— Паралельно.

— В одному пакеті?

— Не обов’язково в одному пакеті. Проте водночас. Подивіться, що відбувається з так званою парламентською більшістю. Адже це фікція. Ніхто з депутатів чи журналістів не бачив її персональний список. І без пропорційного закону ми борсатимемося таким чином ще довго. Інша річ, що я не вірю в ухвалення цього закону найближчим часом. Половину депутатів обрано в округах. Вони вклали туди величезні зусилля, кошти. І кожен із них націлений на переобрання в наступний парламент. А чи потрапить він до партійного списку — ще велике питання. Коли хочете відверто, найсправедливіша система — це вибори по округах, коли люди знають, кого обирають, і не втрачають зв’язок із виборцями. Та це для суспільства, яке стало вже нормальним, де все усталене. А якщо в нас 150 партій, більшість із яких створюється лише під вибори... Я думаю, нам потрібно було б ще разів зо два провести вибори лише за пропорційною системою, та якби ми ще й підвищили поріг проходження в парламент, тоді швидше структурувалося б і суспільство, і Верховна Рада. А без цього дуже складно.

А стосовно змін у Конституцію, то я так і записав у відповідному проекті: обрано парламент, отримала партія чи партійний блок, чи коаліція більшість мандатів, лідеру цієї більшості Президент доручає формувати уряд. Немає такої, тоді доручається тому, хто зумів одержати відносну більшість. Якщо в нього не виходить, доручають іншому. Якщо ж і той не впорався з завданням, Президент має право розпустити парламент. Це не винахід. Це поширена практика серед європейських держав. Але що далі, то стає зрозумілішим, що без ув’язування конституційних змін із зміною виборчої системи вирішити питання буде складно. Тільки здається мені, що самому ініціатору конституційної реформи вона не дуже потрібна. Та й інші учасники політичного процесу не вельми зацікавлені в її проведенні. Приміром, лідер «Нашої України». Адже його оточення переконане в перемозі Віктора Ющенка на президентських виборах, а коли так, то навіщо йому обрізані президентські повноваження? І багато про що свідчить поведінка членів комісії, створеної для узгодження проекту конституційних змін. Один, не прочитавши пропозицій, починає їх критикувати. Інший, нібито підтримує саму ідею, але вносить таку поправку, яка повністю нівелює початкову пропозицію. На сьогодні шанси проведення конституційної реформи дорівнюють шансам її провалу. Однак реальних перешкод для її проведення немає. Хоча я був великим оптимістом ще на початку року.

— І це, попри те, що в лави активних прибічників реформи, якщо вірити його виступу на відкритті сесії, записався глава парламенту? До речі, пам’ятаю, колись ви відзначили як позитивний момент, що Володимир Литвин — перший глава парламенту, котрий не представляє конкретну політичну силу. Водночас саме відсутність такої за його плечима ви назвали недавно слабким місцем спікера. Очевидна суперечність?

— Суперечності немає. Мені імпонує позиція Литвина, яку він зайняв, заявивши, що є головою не більшості, а всього парламенту. Я вважаю, що це дуже правильна поведінка. Цікавий випадок був у нас на останньому засіданні погоджувальної ради. Один із лідерів опозиційної фракції з докором кинув фразу: «Ви, Володимире Михайловичу, либонь уже побували на зустрічі з «дев’яткою». На що Литвин відповів: «Якщо ви мене запросите, я і у вас побуваю». Та коли мене запитують про його шанси як кандидата в президенти, я кажу, що вони слабкі, оскільки за ним немає яскраво вираженої політичної сили. Тож коли почали говорити, що його промова на відкритті сесії — це заявка на кандидатство, я не погодився з такою думкою. З власних спостережень за ним, можу сказати, що коли він і піде на такий крок, то лише в тому випадку, якщо буде переконаний у своїх шансах. І потім, якщо буде проведено конституційну реформу, центр політичної ваги переміститься в парламент, оскільки головне — це призначення в уряді, тобто кадрові питання. Виступаючи з цією промовою, Литвин діяв безпомилково.

— Як ви оцінюєте стан наших Збройних сил і хід армійської реформи, якщо така, на вашу думку, відбувається?

— На останньому засіданні комітету ми розглядали стан підготовки льотних кадрів у військовій авіації. Становище найтяжче. Немає пального. Ми витрачаємо мільйони гривень на підготовку одного льотчика. А льотчик, який не літає, — це вже не льотчик. І якщо сьогодні не змінити ставлення до цієї справи, то через 3—4 роки ми втратимо авіацію. І таке саме становище в нас в інших родах військ. Армія практично не отримує нового озброєння. Ми днями з товаришами переглядали запис параду, який проходив у день десятиріччя Незалежності. Це справді вражаюче видовище, демонстрація наших досягнень. Однак ті танки, які тоді рухалися Хрещатиком, довелося повертати на завод. Тому що армія не змогла за них розплатитися. Якщо на озброєнні в нашій армії техніка другого—третього покоління, у той самий час як у світі вже користуються технікою п’ятого—шостого покоління, про що можна казати? На тлі цього питання, скорочувати чисельність армії чи ні, виглядає несуттєвим. Сьогодні, виявляється, для держави дешевше тримати цю непотрібну нам чотирьохтисячну армію, ніж її скорочувати.

— А хіба це вже не вирішене питання?

— У парламенті є дві точки зору, причому, хоч як це дивно, в однієї і тієї самої людини: перша — різко скоротити чисельність Збройних сил, друга — не чіпати військові частини. Чому? Тому що там виборці, значна частина підконтрольного електорату... Реформа триває: удосконалюються структури, створюються сили швидкого реагування. Та без відновлення озброєння, модернізації військової техніки, підтримки на належному рівні кваліфікації військових це неефективно.

Коли я вперше очолив комітет із питань оборони і нацбезпеки, за моєю ініціативою провели парламентські слухання про хід реформування Збройних сил. Уперше за весь час. І коли я зараз перечитую все, про що тоді йшлося, знаходжу, що абсолютно всі виступи актуальні й нині. Уявіть, Верховна Рада ухвалює постанову дозволити Кабінету міністрів за його ж пропозицією виділити з резервного фонду паливо для навчальних польотів. Жодної реакції. Я разом з Олександром Кузьмуком направив листа Президенту. Причому настільки розійшовся, що навіть дозволив безтактність, написавши: «Невже потрібна ще одна трагедія на кшталт тієї, що сталася у Львові, щоб держава повернулася обличчям до цієї проблеми?» Пального дотепер немає. Хоча я отримав відповідь з адміністрації, що питання на контролі й протягом січня буде вирішене. Вже середина лютого. Звичайно, я можу все це пояснити. Хоч хто що б казав про наші досягнення, справи в країні катастрофічно погані. Однак армія ж мовчить. Хоча я отримую по двадцять листів на день із криками про допомогу. Я тепер вирішив, що всі їх відправлятиму прем’єр-міністру. Ми тричі приймали закон про правові та соціальні гарантії військових — Президент тричі накладав на нього вето. І подолати його неможливо. Та якщо парламент не може вирішити ці питання, то нехай вирішує уряд.

— А які перспективи переходу Збройних сил на контрактну основу?

— Сьогодні в українських Збройних силах 36 тисяч контрактників. Та про будь-які перспективи щодо цього говорити складно: торік за контрактом в армію прийняли шість тисяч чоловік, а звільнилося п’ять тисяч із них. Я думаю, правильним шляхом пішли росіяни: Псковську повітряно-десантну дивізію повністю перевели на контрактну основу, щоб потім зробити висновки і з урахуванням плюсів і мінусів поширювати експеримент на всі збройні сили. Мені відомо, що подібні плани є й у нашого Міністерства оборони. Переходити ж негайно на контрактну основу за нашого рівня постачання — це компрометування всієї ідеї.

— Та, може, все-таки є хоч якийсь привід для оптимізму? Ось, кажуть, що намітилося тісне українсько-російське співробітництво в галузі проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Тож раптом з’являться в нашій армії сучасна техніка та озброєння.

— Я б так не сказав. Тут справді великі можливості. Однак помітні тенденції, що насторожують, у бік розірвання зв’язків. Річ у тім, що росіяни більш самодостатні в цьому питанні, ніж ми. І кожна держава прагне до того, щоб створити замкнутий цикл. Хочемо ми того чи ні, але об’єктивно Росія багато в чому може обходитися без будь-якої допомоги. А тут потрібне обопільне бажання. Ми втратили дуже багато часу. Коли оборонно-промисловий комплекс Радянського Союзу розпався, нам потрібно було в оперативному порядку вирішувати, які наші пріоритети. Тим паче, що багато чого ми можемо робити самостійно. Та для цього потрібно мати стратегію. У нас же дотепер немає затвердженої державної програми розвитку озброєнь і військової техніки. Це нормально на дванадцятому році після проголошення незалежності? Подивіться: літаки ми робити можемо. Танки, стрілецька зброя, системи наведення і зв’язку, ракети — теж можемо випускати. Однак нам треба замкнути виробничий цикл. Я, звісно ж, обома руками за співпрацю з Росією, та за всього бажання не можу помітити будь-яких інтеграційних тенденцій у названій вами галузі.

— Які, на ваш погляд, наслідки обрання Леоніда Кучми головою ради глав держав СНД для самого українського Президента, для України та для cпівдружності?

— Для України позитивно, що Кучма — прибічник створення зони вільної торгівлі на території колишнього Союзу. Якщо його перебування на посаді керівника СНД допоможе вирішити це завдання, то його головування принесе користь Україні. В особистому плані для Леоніда Кучми, мені здається, це величезна підтримка в тій ситуації, в якій він сьогодні опинився, — у стані ізоляції на міжнародному рівні та критичному сприйнятті всередині країни.

— Комуністи, мабуть, ревниво спостерігають, як влада дедалі більше позбавляє їх ексклюзивного права на гасло про зміцнення українсько-російських відносин?

— Російську карту розігрує багато хто. Адже навіть Віктор Ющенко відвідує Москву, завівши дружбу з Борисом Нємцовим, Іриною Хакамадою. Всі розуміють, що без доброзичливого ставлення з боку Москви складно вирішувати свої завдання. Та послідовно за розвиток українсько-російських відносин і відродження Союзу на новій основі, при збереженні суверенітету та незалежності його членів, виступають лише комуністи. Інша річ, що огульно закликати до відновлення Радянського Союзу не можна. Адже вже немає ні радянських, ні соціалістичних республік. І під інтеграційний процес, насамперед, необхідно підвести економічну базу. А тут не все залежить від комуністів. Іноді кланові системи України й Росії успішніше можуть впоратися з цими завданнями. Комуністи позбавлені впливу на цей процес. Тому якоюсь мірою ви й праві: можливості комуністів у цьому плані звузилися. Та казати, що вони більше не можуть ефективно використовувати гасло про розвиток українсько-російських відносин, було б невірно.

— Як ви думаєте, гучний законопроект про гарантії Президенту — це бажання підставити главу держави чи зайва запопадливість послужливого оточення?

— Мені здається, це була розвідка боєм. Щоб подивитись на реакцію. Особисто я супротивник будь-яких особливих гарантій для будь-кого. Хоч ким би він був, якщо в тебе проблеми з законом, ти маєш відповідати за це. Індульгенцій тут не повинно бути.

— Однак, може, для зняття політичної напруги, яка здебільшого пояснюється побоюваннями глави держави за своє постпрезидентське майбутнє, такий закон був би корисний?

— Нехай побоюється. Півроку ми ще потерпимо.

— Ви переконані, що третього терміну не буде?

— Я переконаний.

— І, по-вашому, виключено, що Леонід Данилович може опинитися на чолі парламенту, в якого внаслідок конституційної реформи буде набагато більше повноважень, ніж нині?

— Господь з вами! Ми ж ще не зовсім збожеволіли — суспільство, отже й парламент, який воно вибере. Ну, в якій країні, крім України, глава держави після складення повноважень обиратиметься в парламент? Він же на все життя залишається Президентом і не стане розмінювати свій авторитет. Напевно, я максималіст, та не вважаю це нормальним. І, думаю, не лише я.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі