Французи проти Саркозі: кінець «медового» періоду?

Минулого тижня журналіст газети «Фігаро» запитав відомого італійського письменника Умберто Еко, що той думає про сучасну політичну ситуацію у Франції. «Мені здається, Ніколя Саркозі тасує карти. Але мені не зрозуміло, у що він готується грати — у покер чи віст», — такою була відповідь відомого семіолога. «У цій країні відбувається щось нове, що торкнеться всіх країн Європи», — сказав Еко, але не став прогнозувати, куди все рухається. Втім, в інтерв’ю він порівняв сучасний світ із Римською імперією в роки її падіння, коли все перевернулося з ніг на голову, коли зло уподібнили добру і прославляли його. Колапс і хаос...

Тільки такими словами можна описати останніх півтора тижня, які змогли пережити французи, а з ними й жителі інших країн Європи. З 14 листопада страйк французьких залізничників паралізував усю країну. Відповідно до закону, працівники транспорту не можуть повністю припинити рух, і якась частина транспорту перебувала на маршрутах — між­міських поїздів приблизно чверть від звичайної кількості, автобусів — 15%, швидкісних поїздів — 90 із 700 тощо. Але цього було замало. Люди годинами добиралися на роботу й додому дорогами, запрудженими автомобілями, пересідали на велосипеди або, наприклад, ставали на роликові ковзани. Тим часом тисячі вільних від роботи кондукторів і водіїв вагонів влаштовували на вулицях Парижа та інших міст країни демонстрації й гучні акції протесту. Вже на початку цього тижня страйк набув масштабів загального: до протестів долучилися інші працівники соціальної сфери — вчителі, листоноші, артисти театрів, а також студенти половини університетів країни. Критичними днями стали вівторок і середа.

Країна, за словами міністра економіки Крістін Лагард, щодня зазнавала збитків на 400 мільйонів євро. Для приватного біз­несу цей час став часом тотальних втрат. Останніми днями протестувальники пішли на крайні заходи — 21 листопада фіксувалися акти саботажу з боку протестувальників, підпали кабелів електромережі. В одному з депо невідомі викрали вагони й перекрили ними шлях, незважаючи на те, що уряд усе-таки погодився того дня сісти за стіл переговорів із профспілками.

Уже тепер цей страйк може бути визнаний найбільшим у Франції за останніх десять років. Ускладнив ситуацію на залізницях Європи ще й страйк машиністів німецьких залізниць, що відбувся фактично одночасно зі страйком їхніх французьких колег. Німці вимагали підвищити зарплатню, стверджуючи, що вона в них найнижча в Європі. Ультиматум французьких страйкарів був глобальніший. Вони зажадали від уряду і президента Франції Ніколя Саркозі скасувати пенсійну реформу.

Для Саркозі-президента ці протести стали першим серйозним випробуванням після перемоги на виборах півроку тому. І тоді, навесні, і тепер глава держави попередив, що його обіцянки щодо зменшення витрат бюджету і кардинальної пенсійної реформи — питання, в яких він не має наміру йти на поступки. Однак тепер навіть виборці, які в травні з ентузіазмом голосували за Саркозі, сумніваються, що йому вдасться швидко поліпшити стан економіки і збільшити доходи громадян. Особистий рейтинг президента почав падати, але прихильників реформ у Франції все ще переважна більшість і більш як половина громадян не схвалили страйк.

Це значною мірою дозволило президентові залишатися непохитним. «Ми мусимо вистояти, ми не маємо права відступати», — сказав Саркозі в перші дні страйку. Він вважає, що кількість громадських службовців у сфері транспорту, освіти й послуг надміру роздута. Президент пропонує скоротити 120 тисяч із приблизно півмільйона, а також подовжити термін робочого стажу, потрібний для отримання повної пенсії, у працівників транспорту з 37,5 до 40 років, щоб вони не могли йти на спочинок у 50 років, а доробляли принаймні до 55. Саме на цих почесних пенсіонерів витрачається 6% усіх дер­жавних пенсійних виплат — близько 5 мільярдів євро на рік. Крім того, Саркозі залишається противником 35-годинного робочого тижня і як заклинання повторює своє передвиборне гасло — «тільки тоді французи стануть багатшими, коли працюватимуть більше». Втрату пенсійних пільг і соціальних виплат французький уряд намагається компенсувати підвищенням зарплати, а також деяким послабленням у сфері оподаткування за години добровільної понаднормової праці.

Свою впевненість у тому, що французи можуть працювати ефективніше, Саркозі підтверджує успіхами у скороченні наполовину апарату уряду. Проте це не дуже переконливий аргумент для французів, 9% яких взагалі не працюють, задовольняючись допомогою від держави. Транспортників же особливо обурило те, що влада хоче виставити їх такими собі дармоїдами на шиї в решти громадян країни. Їхні пільги запроваджені ще в перші повоєнні роки, коли їхня робота вважалася справді шкідливою й небезпечною. І за 60 років зазначені пільги лише спробував 1995 року скасувати уряд Жака Шира­ка. Проте для нього ця спроба завершилася повною поразкою. Саркозі пішов ще далі — курйозним моментом його реформ стане позбавлення привілейованих пенсій працівників Паризької опери, а ця милість була їм дарована ще 1698 року за наказом короля Луї XIV.

До четверга, коли переговори профспілок транспортників і уряду розпочалися, у країні все ще страйкували приблизно 30 відсотків працівників залізниць і 20 відсотків — метро, але більшість повернулися на свої робочі місця, вважаючи, що зробили свою справу. Профспілки вирішили надалі координувати свої зусилля. Тепер вони погрожують зіпсувати переддень різдвяних свят, плануючи акції на 20 грудня, якщо уряд захоче їх знову обдурити.

Проте влада, схоже, святкує перемогу. Проурядова «Фігаро» писала в середу, що профспілки довели свою слабкість, адже останніми днями від роботи відмовлялися тільки радикали, які з самого початку не хотіли компромісу, та й вони здалися. Насамкінець дискредитувавши себе актами саботажу. Міністр транспорту Домінік Бюссеро заявив уже в четвер: «Страйк закінчено! Шлях до реформ відкритий».

Утім, президентові Саркозі й уряду Фійона, мабуть, рано спочивати на лаврах. За десять днів хаосу влада позбулася багато чого. Як пише газета «Парізьєн», у 72% французів випарувалося легке весняне очікування поліпшення життя, яке так багато дало Саркозі в день виборів у травні. За півроку влада нічого не зроби­ла, щоб виконати свою голов­ну обіцянку — збільшити прибутки громадян і їх купівельну спромож­ність. На цей час ефект від запроваджених влітку податкових заходів мали відчути 40 відсотків французів. Але цього не сталося, кажуть економісти, через те, що показники зростання економіки не такі, як розраховував Саркозі. А в результаті страйків економічний прорив, на який так сподівалися в уряді, — з показниками зростання економіки 2—2,5% у 2008 році, — навряд чи стане можливим. Отож перемога над профспілками справді може виявитися пірровою, якщо Саркозі знову не доведе свою рішучість, як у 2005-му, під час силового приборкання заворушень люмпенів та мігрантів із паризьких передмість.

У глави держави не залишається іншого виходу, крім як ще жорсткіше наполягати на втіленні своїх масштабних планів. Євро­пейські аналітики вважають, що найближчим часом Франції доведеться пережити те, що за кілька років до цього переживали сусідні Великобританія і Німеччина. Тут політики ліберального й навіть у чомусь лівого забарвлення (Тоні Блер, до речі, є для Саркозі прикладом) взяли на озброєння консервативну ідеологію й тактику і з запалом, якому можуть позаздрити їхні опоненти, почали трощити рештки європейської соціальної держави.

Для Франції цей процес може виявитися болючішим, ніж для сусідів, адже тут ідеї рівності й братерства прищеплювалися сто­літтями. Правда, як жартують французи, вони більше втомилися від «імпотенції» влади в часи правління Жака Ширака, коли жилося добре, але нудно. Отож Саркозі зі своїми масштабними планами перетворень за півроку ще не встиг їх дуже розчарувати.