Фландрія голосує за розкол країни

Бельгія знову в центрі уваги європейської й світової преси після муніципальних виборів, що відбулися тут. На півночі країни, у Фландрії, переможцем виявився «Новий фламандський альянс» (НФА) на чолі з Бартом де Вівером, який здобув більшість у трьох із п’яти округів. Але знаменною стала перемога НФА в Антверпені, другому за розміром місті після Брюсселя, економічному центрі країни. Тут альянс набрав 37,7% проти 28,6% прихильників соціалістів під керівництвом мера міста Патріка Янссенса. Соціалісти «утримували» цей найбільший порт країни з 30-х років минулого століття. Саме де Вівер, який після загальних виборів 13 червня 2010 року не зміг здобути контроль над бельгійським урядом (див. «Бельгія: демонтаж країни почнуть із реформ», «ДТ» №23 від 19 червня 2010 р.), стане мером Антверпена. Звідси він збирається почати реалізацію своїх давніх планів щодо демонтажу єдиної бельгійської держави.

Розлучення за взаємною згодою?

Відразу після оголошення результатів голосування Барт де Вівер повідомив, що порушить перед нинішнім бельгійським прем’єром Еліо ді Рупо питання про прискорення процесу перегляду конституції Бельгії з метою створити з Бельгії конфедерацію. Втім, прихильники НФА бачать у цьому лише перший крок на шляху до повної незалежності півночі Бельгії, де проживають 6,3 мільйона з 11 мільйонів громадян країни. «Ми не меншості в себе в країні, ми не частина якоїсь чужої гри з багатьма гравцями. Фландрія унікальна країна», - заявив де Вівер в інтерв’ю Reuters. Втім, додавши, що розлучення має бути підготовленим разом із бельгійським урядом і політиками франкомовної частини країни - щоб держава продовжувала функціонувати.

За словами де Вівера, результати виборів дають йому підставу домагатися початку переговорів з перегляду конституції Бельгії з ді Рупо ще до виборів 2014 року. Очевидно, він боїться повторення ситуації після виборів 2010 року, коли в результаті рекордно затяжної внутрішньополітичної кризи Бельгія 541 день жила без федерального уряду взагалі. Саме в цей період невизначеності й жорсткості економічної кризи в Європі загалом наполегливі вимоги фламандців про самовизначення в Брюсселі залишили без уваги. Де Вівер втратив підтримку після того як улітку 2011 року відмовився входити в бельгійський уряд, тоді як ді Рупо зміг у результаті залучити до правлячої коаліції низку фламандських партій. Таким чином, розмови про розділ країни за мовним принципом аж до нинішнього часу виявилися на периферії політичної дискусії в країні.

Ді Рупо, який приступив до виконання обов’язків бельгійського прем’єра лише 6 грудня 2011 року, явно не палко бажає знову вплутуватися в досить складні переговори з де Вівером про долю країни. Водночас формальний уряд ініціював новий, шостий з 1970 року, перегляд бельгійської конституції. У результаті цього певні повноваження федерального центру буде передано регіонам, уточнюються деякі особливості адміністрування в окрузі Брюссель-Халле-Вільворде. Попри географічне розташування у фламандській частині країни, округ уважається двомовним із перевагою французької саме в Брюсселі. Але цей процес може виявитися дуже тривалим і аж ніяк не веде до поділу країни і вирішення ключових питань існування Бельгії.

«Я визнаю перемогу НФА, - заявив ді Рупо. - Тепер представникам цієї партії треба буде виявити себе в тих регіонах, де вони перемогли. Однак місцеві вибори й загальнонаціональний рівень - це взагалі різні речі». Применшуючи перемогу своїх конкурентів для країни загалом, бельгійський прем’єр, таким чином, відкинув ініціативу де Вівера про якнайшвидший початок переговорів. Єдине, що має турбувати тепер ді Рупо, це те, що з такими труднощами створена коаліція перебуває під загрозою: три фламандські партії, члени яких входять до уряду, втрачали своїх виборців в умовах зростання популярності НФА, і це дає де Віверу певні шанси повернути дискусію про долю Бельгії й про створення конфедерації на національний рівень. Але він має дуже постаратися це зробити, будучи всього лише мером міста. У зв’язку з цим слід також зазначити, що ніхто й із політиків франкомовних партій Валлонії не відреагував на заклики лідера НФА спільно розпочати демонтаж країни.

Тактику прихильників збереження єдності Бельгії досить чітко описала в редакційній статті лідируюча франкомовна газета Le Soir: «Новою ситуацією у Фландрії треба управляти, інакше де Вівер диктуватиме умови. І ми знаємо, до чого це може призвести».

Битву за Бельгію не програно

Таким чином, битву за Бельгію далеко ще не програно. Ді Рупо вже довів, що в політичній сфері він набагато здібніший гравець, ніж де Вівер, ставши першим франкомовним прем’єром-соціалістом за кілька останніх десятиліть. Відкинувши будь-які намагання лідера НФА диктувати свою волю на національному рівні, прихильники збереження Бельгії можуть активізуватися на місцях. Барт де Вівер сам мусив визнати, що ідею повної незалежності північної частини Бельгії, перетворення її на «Республіку Фландрія» з перспективою членства в Євросоюзі (як записано в статуті НФА) не підтримує більшість фламандців. Крім того, на минулих виборах опозиційно налаштовані «зелені» й соціалісти дістали підтримку в другому за розміром місті Фландрії Генті. У результаті минулих виборів НФА має вести переговори з цими партіями, які трохи остудять запал де Вівера. Переможцям навіть у міській раді Антверпена доведеться шукати союзників. У низці муніципалітетів НФА, можливо, буде змушений піти на коаліцію й із соціалістами, хоча звичайно вони вибирали собі в союзники християнських демократів або лібералів. Водночас НФА, очевидно, не буде співпрацювати з ультраправою Vlaams Belang («Фламандський інтерес»), що зажадала від НФА «не слів, а реальних дій» у боротьбі за незалежність. Таким чином, де Віверу доведеться стикнутися на локальному рівні з безліччю проблем, які, як сподіваються його опоненти (зокрема ді Рупо), покажуть неспроможність і нездатність НФА управляти країною, реалізовувати проголошені цілі.

Рядові прихильники НФА досить розпливчасто уявляють «конфедерацію», про яку говорить їхній лідер. Якщо судити з заяв де Вівера, це прагнення набути такого статусу, за якого Фландрія сама визначала б свої відносини з рештою Бельгії. Тобто, інакше кажучи, НФА дуже мало турбує те, як, наприклад, «конфедерацію» бачать із Брюсселя, з федерального центру, як узагалі до цієї ідеї ставляться противники цієї конфедерації з півдня країни.

Зворотним боком цього питання є те, що сама НФА погодилася б зберегти від єдиної Бельгії в разі керованого розділення країни. Навіть у НФА вважають, що не стали б поки відмовлятися від єдиної армії й спільного вирішення питань безпеки. Також видається малоймовірним розділення поліції й надзвичайних служб. Болісним і незручним було б роздільне існування транспортних мереж, зокрема залізниці. Франкомовні бельгійці ніколи б не погодилися з демонтажем і розділенням системи соціального забезпечення, оскільки в цьому плані Валлонія залежна від федерального бюджету. Зрештою, сторонам варто було б обговорити долю монархії, яка є саме бельгійською.

Та навіть ці питання ніщо перед тими труднощами, які являє собою вирішення долі Брюсселя - франкомовного анклаву посередині Фландрії. На сьогодні є два підходи. Франкомовні жителі півдня вважають, що при розділі країни Брюссель набув би особливого статусу як окремий регіон, у цьому разі в місті зберігався б їхній мовний вплив. Своєю чергою, Барт де Вівер висловив ідею, що Брюссель має управлятися спільно й бути столицею майбутньої конфедерації. Однак відразу визнав, що досягти такої угоди доволі проблематично.

Розлучення - справа марудна

Таким чином, для розділу Бельгії нині перешкод не менше, ніж причин, з яких жителі цієї європейської країни все-таки бажали б припинити її існування. Цей діалог двох народів однієї країни дуже нагадує подружжя, де щодня говорять про розлучення, але живуть уже так довго разом і так міцно пов’язані узами, що не можуть зважитися на останній крок - подати заяву й обговорити умови.

Ця ситуація тим більш дивна, якщо зважити, що Європа за останні десятиліття була свідком демонтажу держав, які виникли в ХХ сторіччі. Якщо не враховувати випадки, коли це супроводжувалося насильством і війнами, то в Бельгії є як мінімум приклад добровільного розлучення двох республік колишньої Чехословаччини й відпадіння Чорногорії від Сербії. Очевидно, список регіонів і країн, які набудуть іншого вигляду на мапі світу, в найближчі роки поповнюватиметься. Буквально цього тижня про своє бажання спробувати у 2014 році «розірвати союз» з Англією заявила Шотландія. Слід сказати, що вони вживалися під однією короною з 1707 року. Розрубати свої узи з Іспанією прагне й Каталонія, позбавлена незалежності Мадридом 1714 року.

Причина, з якої сепаратистські рухи підводять голову саме тепер, багато в чому пов’язана з наслідками європейської економічної кризи, послабленням впливу європейських інститутів, нездатністю національних урядів діяти в таких умовах ефективно. Головний аргумент, з яким апелюють до виборця прихильники регіоналізму й сепаратисти, нині полягає саме в тому, що вони, як їм здається, знають ліпше за національний уряд, як упоратися з кризою, як ефективніше використовувати локальні ресурси й можливості. Зростаючі протиріччя між країнами всередині ЄС тільки їх підсилюють.

Утім, у сучасній Бельгії ситуація може бути незвичайною з огляду на те, що саме нинішній бельгійський федеральний уряд менш ніж за рік перебування у владі зміг зробити для економіки країни більше, ніж інші. Особливо це стосується наведення ладу в бюджетній сфері з метою до 2015 року мати збалансований бюджет. Розпочато не в усьому однозначну й небезболісну пенсійну реформу, підвищено податки, скорочено витрати на охорону здоров’я, але також і на утримання держчиновників. Громадяни країни вважають ці дії правильними, про що можна судити принаймні з того, що вони вже позичили уряду ді Рупо кілька мільярдів євро з особистих «заначок», купуючи бельгійські держоблігації, випущені на місцевий ринок після того, як запозичення для Бельгії на зовнішніх ринках стали обходитися дорожче.

Успіхи бельгійського уряду в економіці можуть стати серйозним аргументом у дискусіях про майбутнє держави з прихильниками відділення Фландрії. Адже саме по собі розмежування не розв’яже тих проблем, які нині турбують основну частину населення країни.