ЄВРОСОЮЗ: УЇК-ЕНД У НІЦЦІ

Європейці весь минулий тиждень були дуже заклопотані. В четвер у Ніцці відкрився саміт Європейського союзу, а ця подія, як відомо, передбачала напружену та тривалу підготовчу роботу. Напередодні відкриття форуму Юбер Ведрін, міністр закордонних справ Франції, який нині головує в Євросоюзі, заявив, що переговори про реформування й розширення ЄС тривали понад 350 годин, проте розв’язати всі проблеми до початку зустрічі так і не вдалося.

Воно й зрозуміло, у держав, які будують спільний дім Старого Світу, нагромадилося занадто багато питань, аби їх можна було врегулювати одним махом. Європейські владні структури, створені спочатку для економічної інтеграції шести держав, при п’ятнадцяти членах опинилися мало не на межі паралічу. І перш ніж Євросоюз розширюватиметься далі, ці органи слід терміново реформувати. Тому жоден саміт від часів маастріхтського 1991 року не викликав стільки надій і водночас стільки потенційних розбіжностей. Деякі газети попереджали навіть, що Європейський союз опинився на межі найсерйознішої політичної кризи за всю свою історію.

Якщо на попередній зустрічі в Португалії лідерів європейських держав головною проблемою для ЄС був прихід до влади в Австрії ультраправих, то тепер на чільне місце вийшло питання зміни представництва держав союзу в його керівних органах, а також реформа його інституцій, яка має дозволити приймати єдині рішення, попри заперечення окремих країн. Давно назріла потреба напрацювання рішучішої політики союзу у сфері безпеки, слід було вирішити нарешті питання формування суто європейських військових структур. У цьому зв’язку потрібно раз і назавжди визначити відносини ЄС зі ще однією впливовою європейською організацією, відповідальною за безпеку на континенті, — з НАТО. На не менш спірні тягнули також проблеми відносин ЄС із Туреччиною, яку європейці ніяк не хотіли пускати до своєї організації. А коли пригадати, що на порядку денному стояли й такі питання, як врегулювання тривалого дипломатичного протистояння Греції і Туреччини, вибір шляхів розширення ЄС, розробка позиції стосовно близькосхідного конфлікту, то можна зрозуміти, що в курортну Ніццу лідери європейських країн їхали уже ж не відпочивати.

В очікуванні реформ

Хоч як дивно, найбільшим збурювачем спокою напередодні саміту стала Німеччина, країна, яку називали одним з локомотивів європейської інтеграції. Річ у тому, що німці висунули ідею пропорційного представництва держав ЄС у Раді Європи, головному з європейських органів влади. Іншими словами, вони хотіли б, аби крісла делегатів у цій організації розподілялися не порівну, а залежно від кількості населення тієї чи тієї держави.

Нині серед членів Ради Європи лише десять представників від Німеччини. Канцлер ФРН Герхард Шрьодер вважає, що цього вочевидь мало. За його словами, представництво різних держав у цій структурі «неадекватно відбиває демографічну ситуацію на континенті». Він стверджує, що кількість голосів тієї чи тієї країни має прямо залежати від кількості її жителів.

Логіку Шрьодера можна зрозуміти. Справді, нині населення Німеччини становить 82,7 млн. чоловік, у Великобританії проживає 59,5 млн., у Франції — 58,8 млн., в Італії — 57,6 млн. Попри це, кожна з цих країн має однакову кількість голосів у Раді Європи. Очевидно, що німці мають усі підстави розраховувати на одержання додаткових місць. Але ті ж таки французи побоюються, що коли німці їх одержать, то вплив Парижа в ЄС може істотно зменшитися. Президент Франції Жак Ширак офіційно заявив, що він не погодиться на перерозподіл голосів між його країною та Німеччиною. Не слід забувати, що між Парижем і Берліном існує розбіжність у думках з цілої низки проблем, розв’язати які можна тільки кількісним голосуванням. Зокрема німці пропонують відкласти міжурядову конференцію з питань створення Конституції Європи до 2004 року, а французи закликають своїх колег поспішити з вирішенням цього питання. І Ширак намагається встигнути якнайбільше до того моменту, коли спливе термін головування цієї країни в ЄС.

Відчувши, що підкилимова боротьба в ЄС між Францією та Німеччиною може перерости у відкрите протистояння на саміті в Ніцці, французький президент почав робити гарячкові спроби згладити розбіжності, які виникли між наймогутнішими європейськими державами. Жак Ширак був змушений завітати з цього приводу у Берлін, де зустрівся з Герхардом Шрьодером, переконуючи німецького лідера відмовитися від його ідеї перерозподілу голосів у Раді Європи.

З огляду на все, переговори з цього питання проходили непросто — адже обидві сторони поставили на карту дуже багато. Для Німеччини провал саміту був би зовнішньополітичною катастрофою, оскільки багато кандидатів на членство в ЄС із країн Східної Європи бачать у цій державі головного захисника їхніх інтересів. Одночасно в себе вдома німецький уряд ризикував викликати вогонь критики з боку опозиції за розвал французько-німецьких відносин.

Жак Ширак, своєю чергою, також потребував великого зовнішньополітичного успіху. Йому слід було зам’яти скандал, що дедалі більше розгоряється навколо незаконного фінансування його виборчої кампанії. Не варто забувати, що звинувачення висунуто і проти самого президента, який нібито знав про порушення фінансових питань, які стосувалися його партії, Руху на підтримку республіки.

З огляду на все, французький лідер у Німеччині свого домігся та зміг переконати канцлера Шрьодера трохи зменшити обсяг своїх претензій. Принаймні представники уряду ФРН заявили, що вони готові до компромісу в питанні про розподіл голосів у Раді Європи. Цим Ширак приніс своїй країні найбільшу дипломатичну перемогу останнього часу.

Значно складнішою була справа з реформуванням механізму прийняття рішень в ЄС у зв’язку з його розширенням на Схід. Річ у тому, що нині такі рішення приймаються шляхом консенсусу, та коли кількість членів союзу зросте з 15 до 25 чи 30, це може призвести до паралічу всіх його інституцій. Таким чином, держави Євросоюзу мають відмовитися від права національного вето — тобто піти на крок, який не додасть урядам цих країн популярності в себе вдома.

Тож країни ЄС намагаються знайти формулу, яка дозволила б кожній із них поступитися мінімумом національного суверенітету, водночас ліквідувавши право вето інших країн, особливо новачків зі Східної Європи.

Франція прагне зберегти своє право вето в царині інтелектуальної власності, аби зберегти свою культуру. Іспанія і Португалія не хочуть розлучатися з правом вето у сфері сільськогосподарської політики. А британська газета «Дейлі телеграф» прямо написала, що важливо придумати механізм, який дозволив би зберегти право вето за Британією та ліквідувати його в таких потенційних новачків ЄС, як Словенія чи Естонія.

НАТО і ЄС — партнери чи суперники?

Важко рухається і розв’язання проблеми формування сил швидкого реагування ЄС, прообразу єдиної європейської армії. Пригадаємо, що наприкінці минулого року Великобританія і Франція затвердили спільний проект створення країнами ЄС 69-тисячного мобільного контингенту, який діяв би самостійно в тих регіонах континенту, де використання сил НАТО або неможливе, або недоцільне. Проте надалі політики так і не змогли знайти прийнятної формули співіснування цих формувань та Північноатлантичного блоку. А тепер пропозицію створити такі сили НАТО сприйняло в основному з розумінням. Принаймні генеральний секретар лорд Робертсон привітав ініціативу Євросоюзу, вважаючи, що вона «змушує європейців думати про розширення їхніх військових можливостей».

Уряди країн союзу й керівництво альянсу вже розпочали попередні консультації з питань створення європейських сил. Проте головне завдання, пов’язане з установленням коректних відносин між блоком та військовими структурами ЄС, до останнього часу вирішене не було. Саме тому напередодні саміту Євросоюзу міністри оборони країн альянсу зустрілися в його брюссельській штаб- квартирі, аби розглянути план створення нових європейських сил.

На жаль, з ходу вирішити це питання не вдалося. Як і очікувалося, спроби створити чітку схему відносин між двома структурами зав’язнули в деталях. У певних сферах досі існують підозри, що нова європейська сила може підірвати натовську злютованість.

До того ж, не всі члени Північноатлантичного альянсу в захопленні від перспективи появи на Європейському континенті нових військових структур. Декотрі з них вважають, що окремі уряди грають у небезпечні ігри в них за спиною, прагнучи вирішити свої власні завдання. Це стосується передусім США і Франції. Американці підозрюють, що Франція — яка не входить, до речі, у військову структуру НАТО — домагається для Євросоюзу занадто великої ролі у військовому плануванні.

Саме тому американський міністр оборони Вільям Коен відверто наполіг перед зустріччю в Брюсселі на тому, що в центрі спільного планування застосування сил у Європі повинно все-таки залишатися НАТО. Для американського міністра оборони це, до речі, була остання можливість показати себе перед своїми колегами по блоку в ранзі керівника військового відомства — через якийсь місяць його посаду обійматиме вже хтось інший. Проте пан Коен не приховував свого роздратування європейськими ініціативами, заявивши, що НАТО може перетворитися на «пережиток минулого», якщо не буде налагоджено чіткі зв’язки між альянсом та силами швидкого реагування, які планує створити Європейський союз.

Проте серйозні сумніви стосовно цієї проблеми має не лише США. Та ж таки Туреччина почувається нібито осторонь від усього, що відбувається. Анкара прагне брати повноцінну участь у процесі ухвалення рішень Євросоюзу з питань безпеки, особливо якщо ресурси НАТО використовуватимуться в тих чи інших операціях нових європейських сил. Але цю вимогу ЄС буде нелегко задовольнити.

Загалом, попри значний прогрес, говорити про врегулювання цієї проблеми ще рано. Хоча Євросоюз і НАТО вже розробили тимчасові механізми консультацій з різних питань безпеки, до остаточних документально закріплених домовленостей поки що не дійшло. Остаточне вирішення основних питань відкладене на потім, і розглядатимуться вони після закінчення саміту в Ніцці.

Турецьке питання перед лідерами європейських держав стояло не тільки у зв’язку з проблемами відносин НАТО і ЄС. Рішення про вступ цієї країни в союз розтягнулося на багато років через заперечення багатьох його членів. Можливість членства Туреччини в ЄС обставлялася низкою політичних вимог, зокрема попереднім врегулюванням кіпрської проблеми, скасуванням страти й поліпшенням ситуації з правами людини. Анкара ж такі умови вважала для себе неприйнятними. Проте час минав, Оджалан уникнув страти, а курдів почали ущемляти значно менше. Загалом, позитивні зрушення були очевидними, тож сторони нарешті домовилися про політичні умови, які мусить виконати Анкара для початку переговорів про її вступ до союзу. За словами Юбера Ведріна, глави дипломатичних відомств країн ЄС знайшли формулу, яка влаштовує Євросоюз і прийнятна для Туреччини. Тож двері для вступу в перспективі цієї країни в Європейський союз можна вважати відчиненими.

Про остаточні ухвали європейців у Ніцці ми дізнаємося вже після виходу чергового номера «ДТ». Від саміту чекають дуже багато, а він може й не виправдати цих сподівань. Найгірше, якщо він перетвориться на суперечки про те, хто важливіший, на боротьбу за право голосування, за право вето й за інтереси кожної з країн-членів. Але зміни неминучі, і лідери держав ЄС, на щастя, дуже добре це усвідомлюють. Вони просто не можуть залишити поза увагою вимоги часу.