«ЄВРОПЕЙЦІ» ВИБИРАЮТЬ ДОНЕЦЬК

Коли натхненні призначенням Віктора Януковича на головний урядовий пост «донецькі» оголосили, що наступним «номером їхньої програми» стане укрупнення парламентської фракції «Регіони України», лідери інших депутатських об’єднань дещо напружилися. Чимало з них уже тоді в лавах своїх груп і фракцій налічували критичну для їхнього існування кількість «багнетів». І кадрове донорство означало б для їхніх депутатських підрозділів неминучу загибель. Але час минав, а масових «непристойних пропозицій» до депутатів із боку донецьких колег, які вміють свої пропозиції підкріплювати вагомими аргументами, не спостерігалося. І коли про обіцяний «демографічний вибух» донеччан усі почали поволі забувати, «Регіони України» несподівано й моментально перетворилися на другу за чисельністю депутатську сім’ю.

Ідеологічне наповнення депутатської групи «Європейський вибір» було мало пов’язане з задекларованим у назві курсом. І показовим у цьому сенсі є той факт, що під час парламентських дискусій про ЄЕП лідер «Європейського вибору» палко підтримав ідею союзу з Росією, Казахстаном і Білоруссю. Зате її назва чудесним чином збіглася з назвою останнього щорічного послання Президента парламенту, у чому прочитувався тонкий політичний розрахунок неформального лідера «ЄВ» — тодішнього глави ДПАУ Миколи Азарова. Відхід близьких йому людей із «Регіонів України», котрі склали кістяк групи, вочевидь, мав продемонструвати остаточну зміну «донецького вибору» Миколи Яновича на «київський вибір», але при цьому аж ніяк не соціал-демократичний. А також підкреслити його статус політичної постаті, котра має майже повний набір предметів першої політичної необхідності для того, щоб називатися людиною Президента.

Однак часи, коли існував жарт про те, що Янукович — прем’єр, який працює в уряді Азарова, минали. Негласна, але досить тверда антимедведчуківська позиція першого «віцика» і міністра фінансів накликала на його голову спочатку відставку проазаровського Святослава Піскуна, потім (лише дивом не підписаний) указ про призначення міністром фінансів Ігоря Мітюкова. І Азаров опинився перед вибором: втрачати урядову посаду, але зберігати депутатську групу, чи жертвувати бойовою одиницею у ВР задля збереження своїх повноважень у Кабміні.

Надання Азаровим підконтрольного йому депутатського об’єднання в розпорядження Януковичу, якщо вірити члену «Європейського вибору», а нині представнику «Регіонів України» Володимиру Сивковичу, було усвідомленим і добровільним кроком із боку першого віце. Варто лише уточнити, що це була добровільно-примусова усвідомлена необхідність.

— Володимире Леонідовичу, чи можна, на вашу думку, вважати ліквідацію азарівської депутатської групи в парламенті другим після відставки Святослава Піскуна дзвінком, який свідчить про наближення відставки першого віце-прем’єр-міністра? І чи довго нам залишилося чекати третього, останнього, дзвінка?

— Річ у тім, що про хиткість позицій Миколи Азарова в уряді почали говорити ще місяців три—чотири тому. Вже тоді велися залаштункові переговори з приводу призначення на посаду міністра фінансів або Ігоря Мітюкова, або Ігоря Юшка. Це дійсно відбувалося, і становище Азарова весь цей час було досить хитким — у нього не було твердої підтримки прем’єра. Він намагався самостійно вирішувати питання з Президентом, вести самостійну політику. У тому розкладі сил, який склався на сьогодні, це не влаштовувало всіх.

— Усі — це соціал-демократи і «донецькі»?

— Не тільки, інші теж. Виходило, що прем’єр-міністр мав під собою якусь силу, якою не повністю управляв (або не до кінця управляв), у якій можна було запідозрити такого собі троянського коня.

— Під словом «сила» ви маєте на увазі депутатську групу «Європейський вибір»?

— І групу, і конкретну людину... Після зняття Піскуна позиції Азарова, природно, похитнулися. І в нього не було іншого виходу, крім як піти і домовитися з Януковичем: значно зміцнити позиції прем’єра в парламенті, отримавши за це його захист. Питання про відставку, про призначення нового міністра фінансів і ще про щось подібне було знято.

— Завдяки злиттю «Регіонів України» та «Європейського вибору»?

— Так. Хоча потрібно зауважити, що це був не єдино можливий варіант розвитку подій. Історія виникнення «Європейського вибору» почалася з того, що частина депутатів, які перебували в Партії регіонів, орієнтованих на Азарова, вийшли з фракції «Регіони України» і створили своє об’єднання. Потім, у грудні минулого року, під час не вдалої спроби перерозподілити пости глав парламентських комітетів, ця депутатська група, єдина з усієї більшості, виступила разом з опозицією і позафракційними, серед яких я тоді перебував. Тобто група в той час проявила себе досить сміливою і демократичною. І я пообіцяв: якщо їй буде важко, я в неї прийду. Через якийсь час на «ЄВ» почався чинитися тиск, звідти стали виходити люди. І після того як її залишили три депутати, я прийшов у цю групу разом із Віктором Мусіякою. Наш прихід зупинив відтік людей.

Після того як стали відбуватися події, про які я казав на самісінькому початку, у групи з’явилися два шляхи розвитку. Одним із них, на чому я спочатку наполягав, був шлях політичної самостійності об’єднання. Він передбачав зміну керівництва групи.

— І хто ж номінувався на місце Володимира Пєхоти? Ви?

— Не тільки. Були три кандидатури, які я намагався кілька разів поставити на голосування, — Віктор Мусіяка, Сергій Матвієнков і я. З цього приводу точилася серйозна дискусія. Але щойно доходило до голосування, кістяк групи відразу залишав засідання, оскільки не отримував команди. Два тижні ми перебували в підвішеному стані, не знаючи, яким шляхом розвитку йти: ставати самостійним політичним гравцем у парламенті чи слідувати у фарватері великої об’єднаної фракції. Більшість членів групи — 12 із 17 — прийняли рішення не пускатися в самостійне плавання, а сісти на один великий корабель під назвою фракція «Регіони України». І таким чином підтримати Азарова, а також весь уряд в особі його прем’єра.

— А хто все ж був ініціатором об’єднання? З пропозицією приєднатися до «РУ», слід гадати, до вас звертався Віктор Янукович?

— Уявіть собі, що ініціатором об’єднання все ж був Микола Азаров. Три-чотири місяці тому ініціативу з цього приводу виявляв Віктор Янукович. А зараз, гадаю, Азаров сам усе прорахував для себе і прийшов до Януковича з об’єднавчою ідеєю. Я розмовляв із ним про це. Його аргументи полягали в тому, що в Кабінеті міністрів не може бути різних думок, різних політичних течій, уся урядова команда мусить працювати під єдиним керівництвом прем’єр-міністра, і тому Микола Янович звернувся до групи з проханням підтримати його ідею про об’єднання.

— Судячи з того, що відразу ж після офіційного оголошення про злиття пройшла інформація про вихід з об’єднання п’яти депутатів, у числі яких називалося і ваше прізвище, ця ідея не була зустрінута з повною одностайністю.

— До того моменту, як до нас звернувся Азаров (і коли питання фактично вже було узгоджено між ним і Януковичем), ми намагалися на власний розсуд повести групу в тому напрямі, який нам бачився найоптимальнішим. Але потім ці спроби виявилися безглуздими. З іншого боку, аргументація Азарова майже всій групі видалася досить переконливою. І на нараді з його участю практично одностайно ми прийняли рішення підтримати пропозицію Миколи Яновича. Немає сенсу воювати з вітряками.

— А чи не було з боку інших груп і фракцій більшості спроб відтягти з «ЄВ» окремих депутатів, які сумнівалися, у той час, поки група, як ви сказали, перебувала в підвішеному стані?

— Усі чудово розуміють безглуздість подібних дій, оскільки більшості відомо: існує політична домовленість (і вона має бути) між Януковичем і Медведчуком як неформальними керівниками двох великих парламентських фракцій, а також між лідерами інших депутатських об’єднань більшості, про необхідність консолідувати зусилля. У всякому разі, перед ухваленням бюджету, а також проведенням політичної реформи. І фракції в будь-якому разі укрупнюватимуться. Цей процес відбуватиметься до самого лютого.

— Який же сенс було тоді розбивати на окремі групи і фракції велику й могутню «За єдину Україну!»?

— На мою думку, це була велика помилка. Якщо зазирати трохи далі за президентські вибори, то напередодні парламентських виборів 2006 року великим фракціям буде значно легше концентрувати матеріальний і організаційний ресурс, вибудовувати партійні структури по регіонах, згуртовувати команди...

— ...І ними легше управляти з одного центру, скажімо, адміністрації Президента.

— Але ж на це управління усі йдуть добровільно. Якщо ти в більшості, якщо ти хочеш брати участь у роботі уряду, маєш намір впливати на його рішення, тоді, будь ласкавий, співробітничай із цим урядом. Я йду на це свідомо, оскільки сидіти в опозиції і не впливати на уряд за наявності більшості з перевагою в тридцять голосів — це не раціонально.

— Ну, необов’язково в опозиції, є ще й позафракційні депутати. Щоправда, мені не раз доводилося чути, що життя позафракційника важке й непоказне, оскільки позбавляє більшості радощів депутатської діяльності. Це так?

— Бути позафракційним депутатом тяжко. Навіть морально. Мені, наприклад, однаково, де я перебуваю, — у фракції чи поза якимось об’єднанням. По-перше, рішення з ключових питань я приймаю завжди сам. По-друге, позафракційний депутат для проштовхування потрібних йому рішень мусить домовлятися не з політичними силами в цілому, а з окремими депутатами, пов’язаними фракційною дисципліною, із представниками як більшості, так і опозицій. У мене є певний досвід, імідж, напрацьовані контакти. А якщо всього цього немає? До того ж не в усіх є кошти для утримання сильної аналітичної команди, апарата, юристів. Крім того, ця категорія депутатів випадає із законодавчого і навіть регламентного поля. У нас немає закону про опозицію. І тому за бажання з нею можна робити все, що завгодно, аж до позбавлення комітетських портфелів. Опозиція у нас — це сила, яка не має прав. Те ж саме можна сказати і про позафракційних депутатів. Вони не можуть ходити на координаційну нараду більшості, погоджувальну раду фракцій. Вони повністю залежать від інших.

— Як стало відомо, ваш колега по фракції Віктор Мусіяка, навіть увійшовши в «Регіони України», продовжує залишатися не членом більшості. Ви теж?

— Я свого часу призупинив членство в більшості. Але потім, коли колишній міністр внутрішніх справ виконав дані мені обіцянки, я у відповідь виконав свою — повернувся в більшість.

— Я так розумію, йдеться про екс-міністра МВС Смирнова. І його обіцянки стосувалися з’ясовування обставин затримання бізнесмена Костянтина Григоришина в той момент, коли він перебував у вашому службовому автомобілі?

— Я сказав би, вони стосувалися статусу народного депутата, котрий, не зажадай я від керівництва правоохоронних органів відповідних дій, був би суттєво знижений.

— А ці дії полягали в тому, щоб з’ясувати, хто був винний у тому, що сталося, і покарати їх?

— Якби я не наполіг, і розслідування історії з арештом Григоришина було б спущене на гальмах, то ще невідомо, як далі розвивалися б ці події, у тому числі й з опозиційними депутатами. Напевно, погано. Але в зв’язку з тим, що тоді послідували арешти низки міліціонерів, зняття з посад і звільнення декількох старших офіцерів, була відновлена справедливість стосовно того ж Григоришина, подібним інцидентам було показано червону картку.

— А чи застраховані ми, на вашу думку, від інцидентів масштабом крупнішим? Наскільки, з вашої точки зору, ймовірним є зрив президентських виборів і силові варіанти розвитку подій?

— Я упевнений, що вибори відбудуться в будь-якому разі, і вони проходитимуть згідно з Конституцією. Інше питання, буде ця Конституція в існуючій редакції чи змінена. На це я відповісти не можу. І думаю, ніхто вам на це сьогодні не відповість. Силових варіантів я не допускаю.

— А прийняття змін Конституції на референдумі?

— У нас немає закону про референдум, приведеного у відповідність із Конституцією.

— Але це не стало перешкодою для його проведення 2000 року.

— Ну і який результат цього референдуму? Усе потрібно робити в рамках Конституції і закону. Події в Грузії показові не тим, що у відставку пішов Шеварднадзе, а тим, якою була реакція світової громадськості на ці події. Жодна країна не виступила проти грузинської опозиції, бо Шеварднадзе загрався, нехтуючи законом. І я не думаю, що владі в Україні дадуть можливість безкарно вдатися до силового свавілля. Той, хто спробує це зробити, уподібниться камікадзе, який купив квиток на літак із порожнім баком.

— Повертаючись до початкової теми нашої розмови, скажіть, а чи не небезпечно для Януковича володіння другою за розміром фракцією в парламенті? Адже таким чином стають очевидними його президентські амбіції, демонструвати які без найвищого благословення у нас не прийнято.

— По-перше, Янукович, наскільки я розумію, сам не дуже приховує це. А по-друге, всі розуміють: навіть якщо б у фракції, що підтримує його, було б не шістдесят із зайвим, а сто двадцять депутатських голосів (але не сто п’ятдесят один, оскільки за допомогою такої кількості голосів можна блокувати проведення конституційної реформи, навіть розвалити парламент), усе одно стати єдиним кандидатом він не зможе. Оцінку ж амбіціям дає не «найвище благословення», а виборці. Що більше здорових амбіцій, то якісніший вибір. Це і є демократія.