Єврокрок до порозуміння

П’ять років, які залишилися до чемпіонату Європи з футболу, — не так багато. Тим паче що до 2012 року потрібно цілковито переглянути відносини України з Польщею та ЄС, а також уладнати безліч проблемних питань, які не вдавалося вирішити впродовж усього періоду незалежності. Це завдання тим складніше, що про багато проблем досі взагалі не йшлося. Проте питання, які ще два тижні тому здавалися незначними й геть маргінальними, тепер стали дуже серйозними перешкодами на шляху до успішного проведення чемпіонату Європи.

Найважливіше спільне завдання Києва і Варшави — усунути причини багатогодинних черг та контрабанди на кордоні. Однак на цьому транспортні проблеми аж ніяк не закінчуються. Україна до цього часу ще не завершила переговорів з інтеграції в євро­пейсь­кий авіаційний простір і не створила умов для дешевого авіа­сполучення. Досі ще можна було говорити про необхідність захищати вітчизняних перевізників, проте утримувати монопольні, абсурдно високі ціни на авіаційні перевезення до 2012 року — вже неприпустимо.

Лібералізація авіаційного рин­ку вимагатиме від вітчизняних перевізників змін у маркетинговій стратегії. Дешеве авіасполучення — надзвичайно прибутковий біз­нес, а тому українським компа­ніям уже сьогодні потрібно готуватися до створення нових опе­раторів. Це дасть їм можливість конкурувати на рівних з європейськими гігантами і користуватися ще впродовж декількох років захистом з боку держави та чинного законодавства.

Зміни потрібні також і на залізничному транспорті. Квитки в напрямку Польщі і Німеччині приблизно втричі дорожчі, ніж за такі самі стандарт і відстань, але в напрямку Білорусі і Росії. Перешкодою для зниження цін є знову ж таки законодавство та небажання обговорювати ці питання з Міністерством транспорту Польщі. Слід також зазначити, що в Центральній Європі дуже популярні транскордонні подорожі потягами з пересадкою на кордоні. Подорожуючи з Кракова до Праги, чимало пасажирів прибувають до останньої прикордон­ної станції (наприклад Те­шин), пішки переходять кордон і далі йдуть кількасот метрів, щоб пересісти на чеський поїзд. Ук­раїнсько-польський кордон чомусь заборонено перетинати піш­ки, хоча ніхто не в змозі логічно обґрунтувати цю заборону. Це може здаватися дрібницею, проте з погляду середньозаможних туристів (а таких найбільше при­їжджає в Україну з Польщі) таке нововведення було б аж ніяк не зайве.

Наводячи лад на кордонах, не слід зупинятися лише на польському відтинку. Уболівальники прибуватимуть в Україну і з ін­ших напрямків, насамперед із Білорусі, Росії та Угорщини. На північному та східному «фронтах» немає особливо великих транспортних проблем, однак перед 2012 роком на цих кордонах необхідно буде значно посилити митний та прикордонний контроль. Тут ідеться не про обмежен­ня в’їзду для наших сусідів, а про запобігання контрабанді нарко­тиків і зброї, яка в таких умовах може значно посилитися. Під час чемпіонату Європи можна очікувати і збільшення потоку нелегальної міграції з Центральної Азії та Близького Сходу, що також треба взяти до уваги. Проте нічого страшного: якраз у питан­нях захисту східного та північного кордонів можна очікувати під­тримки, передусім фінансової, з боку ЄС. Відтак переговори з Брюсселем потрібно розпочинати вже сьогодні. До речі, на час чемпіо­нату планують повернути паспортний контроль на зовніш­ніх кордонах Польщі (зі Словаччи­ною, Німеччиною), яка на той час уже буде членом Шенгенської угоди. Цей приклад лише під­тверд­жує тезу, що про всяк випадок ліпше перестрахуватися.

Посилюючи антиімміграційні заходи щодо азійців, потрібно водночас зробити протилежне щодо європейців. Нинішнє законодавство зрівнює іммігрантів з таких країн, як Афганістан чи Китай, із тими, що прибули з Норвегії або Польщі. Скажімо, поляк чи німець, перш ніж отримати дозвіл на легальне праце­влаштування чи проживання в Україні, мусить пройти одну з найбільш рестриктивних у Єв­ропі процедур. Такі суворі вимоги нічим не обґрунтовані — адже важко собі уявити норвежців чи голландців, котрі масово торгу­ють на львівських базарах і нелегально працюють на київських будівельних майданчиках. Нато­мість в Україну прибувають фахівці, котрі вкрай потрібні вітчизняній економіці. Отже, до Закону «Про імміграцію» та трудового законодавства потрібно внести зміни з тим, щоб лібералізувати вимоги до громадян Європейського економічного простору, Швей­царії, США, Канади, Авст­ралії, Нової Зеландії, Японії та, скажімо, Хорватії (якщо вона тоді ще не належатиме до ЄвЕП).

Така лібералізація важлива й з огляду на те, що підготовка Євро-2012 вимагатиме залучення іноземних спеціалістів, передусім поляків. Причому мало хто осе­литься в Україні на півроку й більше і працюватиме в штаті. Найбільш поширеною формою співпраці буде виконання окремих доручень у вигляді консуль­тацій, експертиз, перекладів тощо переважно з допомогою Інтернету. І це може становити велику проблему, оскільки нинішнє законодавство всіляко перешкоджає такому «імпорту послуг» — ніби це зло, з яким належить посилено боротися.

Щоб знайти приклади, далеко ходити не треба. Припустімо, невелика польська фірма, яка не має представництва в Україні, захоче розмістити свою рекламу в українських ЗМІ. «Найдешевші перевезення з варшавського аеропорту до Національного стадіо­ну», «Екскурсії по Вроцлаву з гідом, який володіє українською», «Дешевий нічліг біля стадіону в Гданську» — напевно, попит на розміщення реклами такого змісту буде чималий. Якщо її захоче розмістити акціонерне товариство, а вартість трансакції сягатиме десятків тисяч доларів — немає проблем, можна оплатити дорогих юристів і вони якось упораються. Натомість розміщен­ня в Україні недорогої реклами для маленької польської фірми — практично неможливе. Це не вдасться зробити легально через абсурдні законодавчі перешкоди. Принаймні легально розрахува­тися за таку рекламу й потім вписати видатки в бухгалтерський облік так, щоб податкова не мала претензій, дуже важко.

Або інша ситуація: маленьке бюро перекладів зі Львова корис­тується послугами поляка, жителя Перемишля. На практиці ця фірма не може заплатити йому належні 270 гривень інакше, ніж «у конверті». Тож очевидно, що самі обмежувальні правила змушують дрібних підприємців переходити «в тінь».

Співпраці у спільних українсько-польських проектах не сприяє і банківське законодавство. Іноземці-нерезиденти не можуть відкрити в Україні банківський рахунок, на який можна було б перераховувати гонорари за експертизи, що будуть необхідні під час підготовки Євро-2012. Але якби навіть такий рахунок удалося відкрити, іноземець не зможе перерахувати на нього навіть 20 гривень, якщо не пред’явить банкірові документа, що підтверджує джерело походження грошей. Натомість, перераховуючи гроші з України до Польщі і навпаки, можна втратити 20% на комісійні збори. При цьому слід зазначити, що громадянин України, котрий захоче відкрити в Польщі банківський рахунок і вільно користуватися ним, не матиме жодних правових проблем. Натомість є багато обмежень щодо виконання українцями послуг-доручень на користь польських фірм. Усі ці питання потрібно якнайшвидше вирішити, а точніше — лібералізувати законодавство, гармонізуючи його з європейським.

Звісно, потрібно буде допустити українських громадян на польський ринок праці. Однак із цим, схоже, проблем не буде, оскільки Варшава вже готує відповідні зміни в законодавстві. Проблеми можуть виникнути пізніше, коли поляки працюватимуть над урегулюванням деталей.

Не слід також забувати про телекомунікацію. Транскордонні з’єднання — дуже дорогі, а тому вкрай необхідно попрацювати над зниженням цін. Це великою мірою залежить від уряду. Можливо, час уже інтегруватися в цьому питанні з ЄС, котрий нині працює над заходами щодо здешевлення роумінгу на відповідній території.

Наведені вище проблеми мають здебільшого технічний, організаційний і правовий характер. І всі їх можна доволі швидко залагодити — якщо, звісно, буде бажання. Однак в українсько-польських відносинах, на жаль, нагромадилося чимало застарілих конфліктів, які у 2012 році просто неприпустимі. Характерно, що і Львів є «проблемним» містом. А він скоріше повинен бути «візитною карткою» зразкових українсько-польських відносин.

Нещодавно в місті Лева спалахнув черговий скандал на національному тлі. Кількасот польських римо-католиків домагаються повернення їм костьолу Св. Марії Магдалини. Проблема в тому, що святиню використовують нині як Будинок органної музики. Однак річ не в тому. Замість шукати конструктивних шляхів виходу з глухого кута, поляки і українці загострюють свої позиції. З обох боків виступають дуже радикальні лідери, які оперують образливими для сусід­ньої нації гаслами. Скажімо, адміністратори Будинку органної музики полюбляють говорити про римо-католиків (які, проте, є українськими громадянами!) так, наче вони лише гості в цьому місті, а відтак повинні сидіти тихо. Водночас кожен третій допис на інтернетних форумах львівських поляків приблизно такого змісту: «Ми вас підтримуємо, це польське місто, колись іще ми його повернемо». Зрозуміло, що з такою риторикою жодна зі сторін не може піти на поступки.

Водночас слід зрозуміти: втрати, які спричиняють такі конфлікти, — значно більші, ніж кошти для будівництва нового органного залу. У Польщі панує переконання, що львів’яни не дуже люблять поляків — хоча насправді це не так. Але така несприятлива атмосфера має безпосередній вплив на обсяг польських інвестицій в економіку Львівської області. Польські інвестори більше воліють робити бізнес у Центральній, і навіть Східній, Україні та на Волині, ніж у перспективній Львівщині (винятком є СЕЗ Яворів). Годилося б змінити цю ситуацію, яка не сприяє ні полякам, ні українцям.

Натомість не кращими є польські дипломати з львівського консульства, а також інші польські установи та фундації, котрі відповідають за допомогу полякам за кордоном. Як на моє особисте враження, вони цілеспрямовано підтримують саме цих найрадикальніших львівських поляків, котрі ставлять під сумнів український характер Львівщини.

Тим часом Варшава могла б змінити пріоритети своєї політики допомоги діаспорі таким чином, щоб це сприяло співпраці та порозумінню з українцями. Ідеться про стратегію економічної активізації жителів Львів­щини польського походження. Вони мають великий потенціал, який можна використати під час підготовки до проведення Євро-2012 та в інших спільних проектах. Як ніхто інший, львівські поляки досконало знають реалії і українського, і польського ринків, чудово орієнтуються в тонкощах польсько-українських відносин, вільно володіють щонайменше трьома мовами (польська, українська, російська). Вони могли б бути добрими екскурсоводами, перекладачами, радниками іноземних інвесторів, які не проти вкласти гроші в українську економіку. Це тим більше важливо, що Польща просто-таки потерпає від нестачі компетентних екс­пертів з українських питань. Співпрацювати з Україною (зокрема в польському штабі Євро-2012) беруться особи, які навіть не розуміють української мови й не бували раніше в Україні.

Однак офіційна Варшава нічого не робить, щоб допомогти своїм землякам у використанні їхніх переваг. Натомість особи, які опікуються допомогою полякам за кордоном, кидають львівським полякам соціальні подачки і розповідають, як зле тим жити в Україні. Це шлях у нікуди. Польським консульствам годилося б радше допомагати українським полякам засновувати власні фірми, організовувати для них безплатні курси іноземних мов, менеджменту, екскурсоводів, управління туристичним рухом — одне слово, прищеплювати дух підприємництва. Зміна підходу Варшави до українських поляків посприяла б погашенню конфліктів та розвиткові конструктивної польсько-української співпраці, яка особливо потрібна сьогодні, коли готуємося спільно проводити Чемпіонат Європи.

Польські громадяни висловлювали такі пропозиції на адресу польського консульства та МЗС, наприклад, під час міжнародного семінару, організованого журналом «Ї», котрий відбувся 23 лютого 2006 року у Львові. Однак польський консул у Львові пан Веслав Осуховський, а також департамент допомоги полякам за кордоном польського МЗС не підтримали цієї ініціативи.

Взаємній співпраці під час проведення Євро-2012 не сприяє також відсутність у Польщі достатньої кількості експертів з українських питань — тобто польських громадян, котрі навчалися б у престижних українських університетах (наприклад у Могилянці), досконало знали мову і на собі відчули українські реалії. Це не дивно, оскільки департамент міжнародного обміну (BUWiWM) вважає, що «немає об’єктивних підстав, щоб польські громадяни навчалися на магістратурі в Україні» (цитата з обґрунтуванням відмови направити польського громадянина на безплатне навчання у Львові згідно з чинною українсько-польською угодою).

Під час добору експертів до польського штабу Євро-2012 та інших установ, які працюють в «українському напрямку», виникає ще одне проблемне питання: підтвердження їхньої кваліфікації, насамперед мовної. Як виявляється, за роки незалежності так і не впроваджено міжнародного державного сертифіката України, який підтверджував би знання української мови як іноземної. Іноземці (в тому числі поляки) до цього часу не мають де підтвердити знання мови, вивчити її чи вдосконалити. Практично відсутні курси української мови як іноземної, її не викладають у школах прикордонних місцевостей Польщі, бракує навчальних посібників.

Про все це слід пам’ятати і якнайшвидше починати діяти. Адже попит на українсько-польські переклади зростає на 20—30% у рік, а українську мову заходилися вивчати багато поляків, котрі не мають нічого спільного з країною Шевченка.