Єдність і боротьба протилежностей? Чи просто — єдність?

Перемога — це натиск, натиск і натиск?

Те, що перемогти — мало, слід ще й закріпити цю перемогу, очільник обласної організації Партії регіонів на Хмельниччині, голова облдержадміністрації Василь Ядуха, схоже, зрозумів давно. І після місцевих виборів, на яких Партія регіонів набрала до обласної ради 21,6% («Батьківщина» — 19,78%), негайно постарався вичавити зі скромної переваги максимальний результат.

Тим паче що ніхто йому й не заважав це робити. У кожному разі, першу сесію обласної ради Василь Степанович, який невимушено взяв на себе обов’язки голови тимчасової президії, провів у притаманній йому наступальній манері — як начальник депутатів, а не як рівний серед рівних. Можливо, цьому сприяв і склад обласної ради: зі 104 депутатів 13 — представники органів виконавчої влади, чотири — органів місцевого самоврядування, 46 — працівники промисловості, транспорту, зв’язку та енергетики, 15 представляють сільське та лісове господарство, 13 — медицину, п’ять — освіту, і тільки по два— приватне підприємництво і журналістику. При цьому майже всі депутати — керівники.

Мабуть, упевненості голові додавала й кількісна перевага провладної більшості: 43 депутати обласної ради представляють Партію регіонів, десять — Народну партію, шість — «Сильну Україну», два — «Єдиний центр». До них примкнув і член УНП — мажоритарник. Отже, є 62 голоси — стійка більшість.

А загалом — щось схоже на партійно-господарський актив, як за незабутніх для чинної влади радянських часів.

Тому кандидатура на посаду голови обласної ради, запропонована регіоналами, не принесла несподіванок. Це був перший заступник голови ОДА Микола Дерикот — типовий господарник за біографією та визначенням і типовий виконавець за характером і розумінням (чи, швидше, нерозумінням) ролі місцевого самоврядування у системі влади в Україні... Його свого часу помітив на районному рівні і підвищив ще попередній губернатор — «нашоукраїнець» Іван Гавчук. Працездатність, відсутність амбіцій і, головне, вміння підпорядковуватися начальству не лише дозволили М.Дерикоту втриматися на посаді, а й відкрили перед ним нові кар’єрні вершини.

Його кандидатура мала бути безальтернативною. Картину олією трохи зіпсував демарш «свободівців», які висунули свого лідера Ігоря Сабія. Ядуха зневажливо назвав його «людиною без біографії»: Сабій — чистий політик, а не господарник. Утім, шість голосів за нього не вплинули на результат. За Дерикота проголосували 70 депутатів, восьмеро з яких мусили бути з «Батьківщини» — бо «Фронт змін» не голосував.

Втім, уже наступне голосування — за заступника голови обласної ради — засвідчило хисткість провладної більшості. Кандидатура «народника» В.Осадчого пройшла не одразу: спершу забракло голосів «союзників», у яких («сильноукраїнців» насамперед) були свої види на це крісло.

Проте поки що в облраді враховується виключно думка «керівної і спрямовуючої» партії. Навіть неправильна. Регламент перестав бути основоположним документом. Комісії «порозписували» без згоди депутатів, призначивши їм у керівники й заступники також членів Партії регіонів («Батьківщині» довірили очолити тільки одну депутатську комісію). Можливо, обрання Осадчого, який має досвід роботи заступником голови в обласній раді позаминулого скликання, відомій своєю самостійною позицією, трохи вгамує виконавчий раж органу САМОврядування. Або й ні — якщо бажання служити владі переважить у раді обов’язок служити виборцям.

Перемога — це мир, спокій і злагода?

Приміщення міської ради у Хмельницькому — тут-таки, на Майдані Незалежності, по діагоналі від обласної. Зазвичай симпатії виборців в обласному центрі збігаються з вибором обласного електорату: хіба що виражаються концентрованіше.

Останні місцеві вибори категорично заперечили цю багаторічну тенденцію. Міським головою хмельничани вдруге обрали члена «Батьківщини» Сергія Мельника, надавши йому й істотну політичну підтримку: із 60 депутатів Хмельницької міської ради 41 — від «Батьківщини».

Втім, якщо уважно проглянути цей список, то особливої різниці між його фігурантами і, скажімо, представництвом від Партії регіонів в обласній раді не помітиш. Ні, прізвища, звісно, інші, і посади також. Однак і в міськраді — переважно представники служб міськвиконкому і бюджетних медичних та освітніх установ. (Щоправда, бізнесменів у раді аж 36 — обласний центр усе ж таки. Проте цю категорію депутатів партійна належність рідко коли роз’єднувала у важливих для їхнього бізнесу питаннях.)

Одне слово, складається враження, що якби С.Мельник раптом змінив біло-сердечний партквиток на біло-синій (а зміна з біло-синього на біло-сердечний у біографії цього політика вже була), то «його» фракція так само зробила б розворот — навіть без команди «Кру-гом!», — настільки залежні більшість депутатів від міського голови за місцем роботи, посадами чи просто — преференціями для власного бізнесу.

Власне, і при збереженні статус-кво навряд чи доводиться чекати ідеологічних протистоянь між політикою обласної влади та влади обласного центру. Це до виборів ходили чутки про перехід Мельника в Партію регіонів. Наразі така потреба навряд чи виникне. Сергій Іванович демонструє дивовижну здатність домовлятися (власне, висока підтримка його кандидатури на виборах не в останню чергу зумовлена неконфліктністю чинного мера, що інколи скидається на байдужість). Останній приклад: Партія регіонів, здобувши у міській раді всього п’ять місць, усе ж таки отримала, як запоруку миру з владою верховною, посаду заступника міського голови.

Втім, якщо результати діяльності міської ради принесуть користь громаді міста — вони неминуче підвищать авторитет «Батьківщини».
І навпаки.

Перемога — це честь?

Але авторитет — така складна субстанція, що інколи один вчинок більше впливає на його зростання, ніж будь-який матеріальний результат.

У кожному разі, вся розгубленість і «окопна політика» в обласній раді «Батьківщини» відступили на задній план після того, як керівник її фракції Віктор Адамський написав заяву про звільнення з посади проректора Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії: щоб посада не дозволяла впливати на нього як на опозиційного депутата. Хоч у Адамського — сім’я, діти і ще не захищена дисертація.

У суспільстві, де такі вчинки сприймаються як дивацтва, поводитися відповідно до внутрішнього кодексу честі складно й на захоплену реакцію розраховувати не слід. Але те, що такі речі трапляються, свідчить про небезнадійність нашого суспільства, політики зокрема.

Хоча вірити у шляхетність непросто, бо навколо безліч протилежних прикладів. У Хмельницькій міській раді, скажімо, найактивніше обговорення в кулуарах викликало повідомлення про те, що депутатом від «Сильної України» став тільки третій номер у списку. Чому — для посвячених не було таємницею. На президентських виборах Тігіпко мав у Хмельницькому другий результат, і його партію почали сприймати як трамплін з гарантією потрапляння до ради будь-якого рівня. Тому й кинулися в неї бізнесмени — і не з порожніми руками: у Хмельницькому перемогу в «народному праймерізі», кажуть, забезпечували 200 тисяч гривень. Їх «акумулював» другий номер у списку «силачів» до міськради — відомий у місті бізнесмен Володимир Долгов. Коли ж за списком пройшла тільки одна людина — партфункціонер, що грошей не здавала, другий номер попросив її відмовитися від депутатства на його користь. Аж тут почали вимагати свої кровні решта новоспечених партійців: як же так, «заставу» дали, а до ради не потрапили? І з’ясувалося, що «збирач коштів» з них усе чесно зібрав. А ось своїх 200 тисяч в «общак» не поклав…

Брешуть, мабуть, лихі язики — не вірять у благородство двох найкращих у списку «Сильної України», які поступилися своїм депутатством третьому. Бо — з якого дива? В нас же взагалі мало хто комусь поступається. Особливо чоловіки. Он у хмельницьких радах — що в обласній, що в міській — усього по дев’ять жінок. Гендерна нерівність? Чи просто — право сильного?

Що ж, у них є шанс показати, що «не мури, а мужі — оборона для міста».