Дорога дорогого варта

Дивлячись на географічну карту, не скажеш, що Молдова має вихід до Чорного моря. Тим часом ця країна — морська і придунайська держава. І все завдяки чотирьомстам із лишком метрам берега Дунаю в районі села Джурджулешти, переданих Україною молдованам 1999 року в рамках договору про держкордон. Тепер на цих стратегічних метрах — зернотермінал і нафтотермінал, пасажирський порт і залізнична колія Джурджулешти—Кагул. Причому амбіції Кишинева цим не обмежуються. У планах — будівництво вантажного термінала.

Сьогодні наші поінформовані співрозмовники називають різні причини, через які українська сторона 1999-го піддалася на вмовляння Кишинева. Одні виразно потирали вказівний палець об великий. Інші говорили про те, що наша країна вирішила піти назустріч наполегливим проханням «слабких і бідних» і підтримати транспортно-енергетичну незалежність сусіда, а разом вирішити в пакеті кілька проблем двосторонніх відносин. Але хай там які розрахунки стояли за політичним рішенням тодішнього українського керівництва, Київ сам собі створив проблеми. Нині молдовський порт у Джурджулештах не тільки конкурент українських у Рені та Ізмаїлі, а й загрожує екології Придунав’я. Не виправдалися сподівання, що Кишинів буде вірним союзником Києва: діставши можливість як придунайська держава брати участь у роботі різних міжнародних природоохоронних конвенцій, присвячених питанню захисту Дунаю, в українсько-румунському протистоянні через канал Дунай—Чорне море Молдова обрала прорумунську позицію.

Наприкінці минулого року президент компанії «Укрферрі» Олександр Курлянд заявив журналістам, що, за його даними, 40% вантажів і 50% пасажирів тільки на турецькому напрямку перейшли на порт Джурджулешти. Хоча молдовський пасажирський порт було здано в експлуатацію тільки в березні минулого року. Проте українські чиновники закликають не драматизувати ситуацію. І вказують на те, що Джурджулешти не дуже вдалі для транзиту, оскільки молдовський порт буквально «втиснутий» між Румунією та Україною, які мають у нижній частині Дунаю власну розвинену транспортно-енергетичну інфраструктуру. Тому він використовуватиметься переважно для внутрішніх потреб Молдови, а коли запрацює на повну силу канал Дунай—Чорне море, то українські порти взагалі будуть поза конкуренцією. Вже сьогодні кількість суден, які проходять через гирло Бистре, постійно збільшується, завдяки чому зростає завантаженість українських портів Рені, Ізмаїл, Кілія. Якщо раніше ренійський і кілійський порти працювали півтижня, то зараз — усі сім днів. Інша річ, кажуть у Києві, екологія.

Молдовани досі так і не надали українській стороні всієї необхідної документації щодо будівництва транспортно-енергетичного комплексу в Джурджулештах і його можливого техногенного впливу на стан навколишнього середовища. Але будь-який нафтотермінал завжди становить потенційну загрозу для екології регіону: у випадку аварії розлив нафти може завдати непоправної шкоди навколишньому середовищу. Для України нафтотермінал у джурджулештському порту тим більше небезпечний, бо розміщений у безпосередній близькості від нашої території. При аварії танкера розлита нафта за лічені хвилини може потрапити в українську частину Дунаю, завдаючи непоправної шкоди Дунайському біосферному заповіднику. На жаль, механізми, передбачені міжнародними природоохоронними конвенціями, не дозволяють Києву домогтися від Кишинева, щоб той відповідно до своїх зобов’язань експлуатував транспортно-енергетичний комплекс максимально безпечно для навколишнього середовища.

До того ж молдовський порт, з його невеличкою акваторією у вузькій частині фарватеру Дунаю, має серйозні проблеми з безпекою судноплавства: щоб пришвартуватися, кораблі на кілька годин перегороджують фарватер. При цьому вони, розвертаючись, вимушено заходять то в українські територіальні води, то в румунські.

Технологічні потреби порту змушують Кишинів просити Київ у рамках демаркації кордону передати Молдові ще близько півтора гектара водної поверхні Дунаю. Молдовські політики навіть кажуть, що в обмін на це готові передати Україні документи, що підтверджують власність нашої країни на земельну ділянку, якою проходить автомобільна дорога Рені—Одеса в районі молдовського села Паланка. (Останнє передбачає додатковий протокол до українсько-молдовського договору про держкордон.) Та тільки Київ, за інформацією «ДТ», не має наміру погоджуватися на такий обмін: українська сторона не хоче двічі платити за куплений товар.

По-перше, крайню точку стику українсько-молдовського кордону на Дунаї вже зафіксовано у двосторонньому документі, ратифікованому українським і молдовським парламентами. По-друге, ще в дев’яності роки в рамках підготовки договору про держкордон Київ і Кишинів дійшли згоди: в обмін на вихід до Дунаю молдовани віддають нашій країні 7,8-кілометрову ділянку дороги Рені—Одеса біля села Паланка. Що й передбачає стаття 1 додаткового протоколу до договору про держкордон, ратифікованого парламентами двох країн: «Передана ділянка є власністю України на території Республіки Молдова». При цьому статус цієї ділянки дороги чимось нагадує статус посольства: як і диппредставництво, вона розташована на території іноземної держави, але на ній діють закони нашої країни.

Україна свою частину угоди виконала. Молдова — ні. У 2002 році у власність нашої країни перейшла лише ділянка дороги. Проте українці дотепер не можуть отримати від молдован акт на право власності на землю під ділянкою автомобільної дороги: у часи президента Володимира Вороніна молдовські дипломати постійно розігрували цю карту, намагаючись натиснути на Київ, змушуючи його бути поступливішим.

Така лінія Кишинева — аргумент для українських політиків, котрі виступають за перегляд рішення про передачу Молдові дунайського берега. Вона мають формальні правові підстави для цього. Адже молдовани навмисно не виконують положення додаткового протоколу, що є невіддільною частиною українсько-молдовського договору про держкордон. А в цьому разі, відповідно до статті 60 Віденської конвенції, дія цього договору може бути припинена Києвом в односторонньому порядку. Дехто згадує і про статтю 73 Конституції України, що передбачає проведення всеукраїнського референдуму для вирішення питання про зміну території країни.

Та тільки сьогодні важко уявити такий радикальний розвиток подій: дуже малоймовірно, що в Києві підуть на припинення дії договору про держкордон, зважаючи на те, що наша країна докладає всіх зусиль для проведення в найкоротші терміни демаркації своїх кордонів з Молдовою, Білоруссю і Росією. Не можна залишити поза увагою й інше: анулювання договору серйозно ускладнить двосторонні відносини і дуже вдарить по іміджу Української держави у світі. І цим обов’язково скористаються молдовани. Як показує досвід роботи молдовських дипломатів у європейських столицях, Вашингтоні, Брюсселі, їм не відмовиш в умінні чужими руками натиснути на Київ.

Тим часом змусити Молдову виконувати взяті на себе зобов’язання наша країна може. Аби тільки українське керівництво мало на те відповідну політичну волю застосувати жорсткі заходи. Поки що наша країна використовує дипломатичні засоби вирішення проблеми. Починаючи з кінця минулого року, Київ спробував знайти точки дотику: після приходу до влади парламентської коаліції «Альянс за європейську інтеграцію» знову відкрилися двері для вирішення проблем у двосторонніх відносинах. Молдовський прем’єр-міністр Володимир Філат уже висловив публічно готовність виконати взяті Кишиневом зобов’язання. «Ми перебуваємо в ситуації, коли українці виконали свої зобов’язання, а Республіка Молдова не завершила виконання положень договору», — заявив він.

Компроміси, які влаштовують обидві сторони — Київ і Кишинів, — можливі. Так, дві країни вже впритул наблизилися до того, щоб розпочати процес демаркації — проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками. Наприкінці грудня навіть планувалося урочисте «забивання кілочка» (проміжного знака на українсько-молдовському кордоні) у присутності президентів і прем’єрів двох країн. Але не склалося. Кажуть, що цьому завадив чи то дзвінок із Білокам’яної на Грушевського, чи то те, що український президент і прем’єр так і не змогли домовитися про поїздку...

Уже сьогодні, як і в дев’яності, знову вимальовується пакет: проведення демаркації українсько-молдовського кордону при одночасному вирішенні питання проходження кордону в районі Джурджулешт, Дністровської ГЕС і по придністровській ділянці. Оскільки Україна практично не може завадити Молдові розвивати свій транспортно-енергетичний комплекс у Джурджулештах, українська дипломатія повинна в цій ситуації максимально вигідно для нашої країни використати зацікавленість молдован у розвитку власного дунайського порту.

Нагадаємо, що ще кілька років тому Київ висловив готовність піти на поступку у проблемі демаркації в районі Джурджулешт, якщо Кишинів піде на відповідні поступки щодо Дністровської ГЕС. Але наша країна сьогодні повинна всіма засобами намагатися захистити себе від можливої екологічної шкоди при експлуатації молдованами власного транспортно-енергетичного комплексу, уклавши з Молдовою угоду про компенсацію Україні в разі екологічної катастрофи. Ця угода має передбачати створення певного стабілізаційного фонду, кошти якого Київ міг би оперативно використовувати для ліквідації екологічних наслідків можливої аварії.

Успіх або невдача на молдовському напрямку сьогодні залежить не тільки від української дипломатії. В умовах виборчої кампанії доля багатьох питань залишається у підвішеному стані. Можливо, новому президенту вдасться те, чого не змогли досягти Леонід Кучма і Віктор Ющенко, — розпочати і завершити процес демаркації українсько-молдовського кордону.