Чим серце заспокоїться

«И чтобы сердцу легче стало,

Встав, я повторил устало:

«Это гость лишь запоздалый

У порога моего,

Гость — и больше ничего».

Едгар По. «Ворон»

«Україна, поза сумнівом, є європейською країною». «Європейський Союз готовий «поділяти з Україною усе, крім інститутів». Ці фрази належать екс-президенту Єврокомісії Романо Проді. Він також порівнював шанси України на вступ до ЄС із новозеландськими. А ось свіжіша за часом, але навряд чи оригінальна думка прем’єр-міністра Люксембургу Жана Клода Юнкера, котрий от-от стане головою ЄС: «Я можу лише застерегти від того, щоб запропонувати Україні перспективу повноправного членства». Скрізь і поруч ми чуємо від представників Євросоюзу такі двозначні заяви. Чому?

Кажуть, колись представники татарського народу дорікнули Брежнєву, нібито прислів’я «Непроханий гість гірший за татарина» — неполіткоректне. На що підстаркуватий генсек, ідучи назустріч побажанням трудящих, повелів надалі використовувати прислів’я у такій редакції: «Непроханий гість кращий за татарина»...

Загалом слов’янський фольклор багатий на анекдоти про непроханість гостей і рекомендації, як їх чемно або не дуже віднаджувати. Воно й зрозуміло. З одного боку, широко деклароване слов’янське хлібосольство, гостинність і безшабашність, з другого — економічні ресурси, що мають цілком певну межу зростання і динаміку споживання. Попросту кажучи: приходьте, куме, до мене на вареники, коли мене вдома не буде. Але було б помилкою вважати, що такий двозначний підхід до давніх священних традицій гостинності властивий лише нам і нашим сусідам. Просто тип міжособистісних відносин, який так розчулює манірний Захід, передбачає не лише відвертість у спілкуванні, а й щирість у засобах висловлення цієї відвертості.

І от із таким станом душі ми, себто держава Україна, скромно нудимося в черзі на вступ до Євросоюзу. При цьому, як у будь-якій черзі, в ній виникають різноманітні чутки. Що продавець ось-ось оголосить перерву і невідомо коли повернеться, що товар ось-ось закінчиться і чергу просили більше не займати, що в одні есенгівські руки більше двох-трьох штук товару не дають, а то й узагалі подейкують про чорні списки другої черги та «чарівні» записки від Джорджа Джорджовича або Володимира Володимировича.

Україна дипломатично переступає з ноги на ногу, побоюючись залишити чергу навіть заради справляння дрібнополітичної нужди і, провіваючись атлантичними вітрами, намагається зрозуміти — чи то скромніше їй себе поводити, чи то нахабніше. Можливо, нічого й не дадуть, зате сусіди запам’ятають, як гарно стояла...

Якщо ми подивимося на європейський дім очима самих європейців, зберігаючи при цьому вітчизняну фольклорну точку зору, то, навіть побіжно проглянувши десяток публікацій у закордонній пресі, зрозуміємо: середнього європейця дуже турбує імовірність перетворення казки про «спільний європейський дім» на «Казку про рукавичку». З відомим фіналом, у якому рукавичка остаточно тріснула по швах через доброзичливість господарів і невідповідні габарити бажаючих у ній погрітися.

У найближчому майбутньому Євросоюз має складатися з 27 учасників (нині 25). Хоча, якщо порахувати за межами зростання кордонів колишнього СРСР, то може вийти майже сорок країн! Початкова ідея, яка виношується століттями, — перетворити Європу на економічний, політичний і культурний моноліт — обертається черговим «розрідженням мізків» у спробі не осоромитися перед США й водночас адекватно відповісти на асиметричні виклики сучасності. Остання фаза цієї психодрами розпочалася 1957 року, коли шість країн підписали так званий «Римський договір». Наступні дев’ять країн приєднувалися до них майже півстоліття, поєднуючи керівні органи та бюджети трьох співтовариств: Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом), Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС). Спочатку скромний термін «спільний ринок» дуже повільно збагачувався іншими значеннями, які супроводжували економічні. Адже нове співтовариство мало не просто уніфікувати, а й перебудувати, вдосконалюючи, не лише економічну, а й юридичну, соціальну, культурну системи. За цей час європейські народи, крім радощів остаточного єднання, зазнали безліч малоприємних відчуттів. Будь-яка адаптація, учасником якої є людина, соціальна група чи країна, пов’язана з обмеженнями та запровадженням непопулярних заходів заради інтересів більшості. Сенсоутворювальним чинником для європейського співтовариства був мотив злагоджених спільних дій в ім’я зростання добробуту. Звісно, багато говорилося і говориться про духовність європейського співтовариства, але ця тема немовби затиснута в могутні лещата між культурою і релігією. Спроби об’єднаних європейців подискутувати про релігійні свободи в такому ж тоні, як про економічні права, наражалися на конфлікти з нехристиянськими релігіями та церквами. Сильна антиглобалістська тенденція, втілена як у вуличному радикалізмі, так і в культурній самобутності, підживлює і надихає широкий спектр політиків і культурологів.

Звід законів Європейського Союзу — це близько 60 тисяч сторінок стислого тексту. Вже цей факт свідчить про наявність могутньої бюрократичної машини, яка в міру розширення ЄС самовідтворюватиметься у геометричній прогресії. Чи справиться вона з приходом у європейську «рукавичку» дванадцяти колишніх соціалістичних країн і Туреччини? Звісно, на «схуднення» відповідно до стандартів ЄС чиновники відвели цим країнам по кілька років. Але за найсприятливіших умов це в 10 разів менше за те, що було у їхніх попередників.

Модель Європейського Союзу спочатку являла собою модель малої соціальної групи, невеликого співтовариства з шести «осіб». Кожен легко може уявити собі шістьох співрозмовників у кімнаті стандартного планування і приблизно визначити час, необхідний для вироблення будь-яких спільних рішень. За умови, що всі учасники розмови навчались у сусідніх школах, грали на сусідніх подвір’ях і, за великим рахунком, є далекими родичами. А також якщо вони — повнолітні, осудні, тверезі і не повернулися щойно з чергової вуличної бійки після Другої світової війни. Ці шість «осіб» цілком здатні були не лише потеревенити про минуле, а й скинутися спільно на загальноєвропейський стіл з урахуванням ще восьми-дев’яти сусідів.

І саме в цей історичний час лунає голосний дзвінок в історичні двері, і стурбовані учасники європейського застілля, затамувавши подих, роздивляються у вічко добряче зголоднілу і дещо обдерту юрбу з тринадцяти людей, які чогось голосно і не завжди зрозуміло волають!

Мабуть, переживши щось подібне, хтось із французьких монархів спантеличено запитав придворних, чому юрби людей, які вимагають хліба, не хочуть тимчасово поїсти тістечок. У будь-якого неофіта, котрий наближається до сакральних цінностей іншої групи, існує природна ілюзія стосовно можливості бути почутим і зрозумілим. Чим більше нерозв’язних самотужки психологічних конфліктів нагромадила кожна нація, тим більше надій вона покладає на третю сторону, тим більшими (й найчастіше неіснуючими) повноваженнями наділяє представників цієї самої сторони. І тим більша згодом образа за нереалізовані фантастичні чекання.

Перспективним завданням ЄС оголошується утворення політичного об’єднання у вигляді конфедерації або федерації. Тобто ЄС — уже не організація, але ще не держава. На сьогодні кількість невизначених чинників у цій системі є критичною і вже фактично гальмує можливість її самоорганізації, що видно неозброєним оком при спробі підрахувати чиновників, які обслуговують цю громіздку структуру. Однак запущена колись програма взаємної інтеграції продовжує розвиватися в режимі нон-стоп.

Розглянемо деякі типологічні особливості країн, які недавно увійшли в ЄС, і спробуємо зрозуміти, що чекає на Україну. Пам’ятаючи при цьому: процес об’єднання Східної (16 млн. чоловік) і Західної (65 млн.) Німеччини був дуже болісним і на психологічному рівні «ости» та «вести» й досі трохи недолюблюють одне одного. Збільшимо цю проблему на порядок і розглянемо.

Румунський синдром. Батьківщина графа Дракули поставала у свідомості європейців якимось містично-політичним жахом. Чаушеску виглядав останньою реінкарнацією давнього кровопивці. Його комуністичність дуже вдало накладалася на залишки антикомуністичних ідеологем, на той час уже добряче застарілих. Тому збройні змагання влади, страта диктатора й подальші заяви румунів про бажання швидко відновити європейську цнотливість, зганьблену комуністами, були сприйняті Європою зі стриманим ентузіазмом. По-перше, потрібно було погасити тенденцію експорту румунської революції у бік Молдови і Придністров’я і запобігти виникненню «Великої Румунії». Однак легітимізувати пряме відновлення народовладдя збройним шляхом Європі якось теж не личило. Підтримка заколотів — справа слизька: сьогодні він наш «сучий син», а завтра, дивишся, вже їхній. Тому Румунія вступає до Євросоюзу (до 2007 року в тандемі з більш благополучною Болгарією) так, як входять у карантинний шлюз ті, хто працював у епідеміологічно небезпечній обстановці, або ж як водолази, котрі відсиджуються у барокамері після роботи на позамежній глибині. Вся атрибутика і формальні ознаки європейськості є, але підпадає ця країна і під департамент роботи з проблемними і відсталими регіонами. Це, очевидно, одна з причин, із яких Солана та Квасьнєвський фактично запобігли скиненню режиму Кучми шляхом прямої народної дії. Адже тоді виник би небезпечний прецедент, що дозволив би Україні, по-перше, посилатися на успішний приклад Румунії, фактично заохоченої ЄС, а по-друге, менше підлещуватися перед єврочиновниками у вищезгаданій «черзі в Європу».

Прибалтійський варіант. Як антитеза попередньому процес входження прибалтійських країн до Європи від самого початку анонсувався як просте поновлення у знехтуваних європейських правах. Але порівняно невелике за чисельністю, освічене й інтерактивно пов’язане між собою населення Прибалтики (до того ж дуже честолюбне) зуміло пережити всі психологічні складнощі нового статусу досить гідно. Йдеться не про політичні скандали, неминучі в кожній демократичній країні, а про середньостатистичне емоційне самосприйняття. Адже мали місце й економічні крахи, і проблеми з російським населенням, і військова загроза, але все це було флегматично проігноровано. Не повелися прибалти на чорні піар-технології східного сусіди.

Для українців такий рівень самосвідомості не зовсім характерний. Його має лише незначна частина жителів західної України з мозаїчними вкрапленнями представників регіональних еліт та інтелектуалів із великих міст країни. Уявлення про Євросоюз як про супермаркет, де Україна на вході одержить велику знижку, вже не є домінуючим у цьому середовищі, але продовжує фігурувати як спроба поторгуватися своєю ідейно-європейською чистотою в обмін на той-таки економічний бонус.

Турецький «базар». Саме в ці дні в європейському співтоваристві відбувається порівняльне обговорення варіантів прийому до ЄС Туреччини або України. Туреччина йшла до цієї мети більш як 40 років, зі східною гнучкістю реагуючи на претензії світового співтовариства в частині демократичних свобод. А що, власне, світовому співтовариству потрібно було від Туреччини? Щоб розміщувалися і функціонували військові бази НАТО, щоб дотримувалися права меншин, існували політичні партії, не було катувань у в’язницях. І ще щоб у жінок прав було побільше. Схід усе-таки... І турки на будь-який формальний запит про згадані вище проблеми дуже жваво надавали цілком сумлінний звіт про те, як усе це чудово виконується. При цьому існувала й нікуди не ділася курдська проблема, радикальний ісламізм періодично наступає на п’яти демократичним політичним партіям, а в турецьку в’язницю краще взагалі не потрапляти (окрема тема для розмови).

Туреччина й турки фактично намагаються продати Євросоюзу той самий геополітичний товар, що й Україна. Це географічне місце розташування країни — давній ключ Порти до Середземного моря, санітарний кордон проти радикальних ісламських країн, торгове посередництво з можливостями легального порушення світового законодавства. Різниця в тому, що Україна — ще далеко не ключ від Росії, а, скоріше, погано змазаний, важкий засув, який незрозуміло на чому кріпиться. І європейцям незрозуміло, чи щиро прагнуть українці стримувати потенційні «московські орди», а чи, навпаки, разом із цими самими «ордами» організувати нову навалу на бідну стареньку Європу.

В українській суспільній свідомості присутні всі ці сценарії. І у вигляді фантазій, і у вигляді розробок, і як багатовекторно реалізовані проекти. Відомо: рівняння з багатьма невідомими не оптимізується. За наявності стількох системних проблем у Євросоюзу очікувати, що Україна може розглядатися як повноправний партнер, щонайменше, наївно. А політики, котрі продовжують втирати це виборцям, — або щиро помиляються, або є безвідповідальними особами. Про це свідчить хоча б приклад Польщі, яку бурхливі антиєесівські протести економічного характеру потрясли вже незабаром після вступу в Європейське співтовариство. А ця країна, між іншим, дуже близька нам за характером, хіба що в політичному розвитку пішла вперед років на 20, і ще має потужну моральну складову у вигляді католицької церкви. Тому українцям, у разі чудесного прийняття нашої країни до ЄС, варто готуватися до відчуття людини, яка вже на виході з супермаркету, біля каси раптом виявила, що грошей у неї немає. Чи то загубила, чи то обікрали, чи то ще не заробила...