Чи є партії агентами демократії

Поділитися
Український партогенез: погляд крізь двадцятиріччя.

Тією самою мірою, якою люди повинні поважати законодавців і засновників держав, вони мають зневажати й ненавидіти засновників сект і фракцій, бо вплив фракцій прямо протилежний впливу законів. Фракції підривають систему правління, роблять безсилими закони і породжують найлютішу ворожнечу серед людей однієї й тієї ж нації… Що має робити засновників партій ще більш ненависними, то це складнощі знищення зазначених бур’янів, якщо вони якось пустили коріння в якій-небудь державі.

Д.Юм, друга половина ХVІІІ ст.

…Сучасна демократія неймовірним чином рятується наявністю політичних партій.

Е.Шаттшнайдер, середина ХХ ст.

Партії є чимось більшим, ніж агенти позитивного зв’язку між громадянами та державою, і більшим, ніж машини для завоювання влади будь-якою ціною. Всупереч демократичному міфу й електоральному редукціонізму, вони також діють як агенти дедемократизації. Настав час розширити наше розуміння відносин між партіями та демократією і приділити значно більше уваги їх здатності до антидемократичної поведінки.

К.Лоусон, початок ХХІ ст.

Наприкінці минулого року в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України відбулася конференція на тему «Політична система сучасної України: еволюція, тенденції та перспективи розвитку». Її учасниками стали науковці з Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя, Івано-Франківська, Києва, Львова, Сімферополя, Тернополя, Ужгорода, Чернівців, а також гості з Білорусі, Молдови, Росії, Словаччини. Учасники зібрання зосередилися як на розгляді теоретичних питань партогенезу, висвітленні загальних (світових) тенденцій останнього, так і на аналізі здобутків і втрат українського суспільства на шляху становлення та розвитку багатопартійності. Запропонована стаття - одна з реінтерпретацій українського партогенезу, що була частково озвучена автором на конференції.

Партогенез: труднощі осмислення, або Кілька кроків теоретичними лабіринтами

Аналіз будь-якого політичного явища, феномена, процесу передбачає, щонайменше, три речі: по-перше, наявність у дослідника знань, достатніх для вивчення того, що він піддаватиме аналізу (тобто розуміння сутності предмета, котрий викликав зацікавлення, усвідомлення його основ­них ознак та характеристик і т. ін.); по-друге, - володіння як підходящими стратегіями дослідження, так і, по-третє, - адекватним дослідницьким інструментарієм. Втім, сьогодні аналітики процесів, пов’язаних зі створенням та функціонуванням політичних партій, прагнучи виокремити свій предмет аналізу, опиняються у ситуації, коли партій у, так би мовити, «класичній іпостасі» - з чіткою організаційною структурою, фіксованим членством, виразним ідеологічним обличчям, соціальною базою тощо - вже не відшукати: вони залишилися в минулому. Партії ж, які почали виникати, зокрема, в Європі у першій половині 90-х років ХХ ст., сприймалися як такі собі «політичні потвори», під вивіскою яких об’єднувалися паразити, честолюбці та любителі наживи. Скептики, спостерігаючи за їхніми відразливими політичними «манерами», мінливим (до непристойності) ідеологічним обличчям, фінансовими, владними та іншими апетитами, прогнозували їм відсутність суспільної підтримки та швидку смерть у найближчому майбутньому.

Чи не першою у ряду новоявлених «політичних потвор» і претенденткою на швидке забуття була партія «Вперед, Італіє!». Однак, проігнорувавши іронію, скепсис, як і прогнози щодо свого нетривалого буття, «Вперед, Італіє!» засвідчила не тільки свою життєздатність, а й ефектив­ність, тричі ставши для її творця - С.Берлусконі - неабиякою опорою у боротьбі за владне крісло. Потому на демократичних європейських (і не тільки європейських, і не лише демократичних) теренах почали з’являтися партії, котрі, як і «італійський первісток», разюче відрізнялися від своїх «класичних» попередниць, але були не менш амбітними і не з меншим політичним запалом боролися за владу.

Прагнучи збагнути, що ж кри­ється під усталеною назвою політична партія, дослідники певний час намагалися використовувати аналітичні матриці, запропоновані Морісом Дюверже ще на початку 50-х років попереднього століття. Але підходи блискучого теоретика виявлялися дедалі менш продуктивними у реаліях другої половини - і особливо кінця - ХХ ст.: «політична потвора» вислизала, уникаючи детального наукового «препарування». Це по-своєму вплинуло на зростання інтересу до феномена та, відповідно, чисельності армії дослідників партій і партійних систем: тільки у Західній Європі у період із середини 1940-х років по кінець 1990-х було підготовлено близько 11,5 тис. монографій, книжок, статей, присвячених партіям.

Намагаючись збагнути сутність постмодерних партій, правомірність їх претензій на управління суспільством та впливу на прийняття політичних рішень, армія «аналітиків», «експертів», «науковців» чи просто «дослідників» кинулася в одних випадках - модифікувати вже розроблені теоретичні схеми, пристосовуючи їх для вивчення особливостей партійного сьогодення, а в інших - створювати новітні аналітичні інструменти, сподіваючись на евристичний потенціал останніх, який уможливив би пояснення процесів, що відбуваються довкола партій та з їх участю. Нові тео­ретичні підходи дозволили говорити про партії-фантоми, про псевдо-, квазі-, віртуальні, імітаційні, лідерські, харизматичні, картельні партії, партії-підприємства тощо і змусили знову й знову порушувати питання про необхідність розробки науково спроможних засад їх типологізації та класифікації. Крім того, теоретики звернули увагу на необхідність нової й нової реінтерпретації відповідей на запитання, який механізм створення сучасних партій? чиї інтереси вони предс­тавляють? на які кош­ти проводять роботу? які виконують функції у суспільстві? А ще - десятки інших запитань, відповіді на які можна дати лише на основі знання та розуміння специфіки функціонування партій у кожному окремо взятому державному організмі. Адже говорити про партії взагалі (поставивши в один ряд американські, європейські та інші партії), керуватися під час їх аналізу апріорно заданою схемою, придатною для всіх і у всі часи (тобто «за аналогією») - означає спокуситися на схоластику. Забез­печення автентичності аналізу, розуміння дослідником історичного, соціоекономічного та інституційного контексту сприяє точному діаг­ностуванню ситуації у тій чи іншій країні. А осягнення світових чи європейських тенденцій у розвитку партій, як і наявність системного та систематичного знання про них, допомагає вловити своєрідну «ступінь вписаності» партійної системи держави у демократичний чи недемократичний світ, її відповідність провідним мегатрендам (як із позитивним, так і з негативним зарядом) сучасності.

Використання новітніх теоретичних напрацювань дозволяє говорити, що за приблизно два з половиною століття, які минули з часу проголошення гнівних інвектив на адресу партій Д.Юмом (процитованим вище), ці політичні утворення пройшли складний шлях становлення та розвитку, легітимації у свідомості людей західної цивілізації та політичній практиці країн Європи і Америки, ставши невід’ємною частиною плюрального суспільст­ва й політичних систем, своєрідним маркером процесів демократизації державних організмів та агентами демократії. І саме як агенти демократії у середині

ХХ ст. (яке, згадаємо, покликало до життя два тоталітаризми - фашистський і совєтський) отримали своєрідну реабілітацію (на користь чого недвозначно, як свідчить один із епіграфів до цієї статті, висловився свого часу Е.Шат­тшнайдер). Втім, пройшов­ши шлях від несприйняття та осуду до повної реабілітації, партії у політичних реаліях початку ХХІ ст. постали в нових варіативних образах та іпостасях, що актуалізувало чи не найголовніші питання: як на нинішньому етапі партогенезу співвідносяться партії і демократія? чи продовжують партії виконувати місію агентів демократії? чи наявність багатопартійності сама собою гарантує високу якість управління і досконалість демократичних процедур? тощо.

Ці, як і сформульовані вище запитання, ще чекають на «українську відповідь».

Українська «романтика надії» межі 1980-х - 1990-х років

Стислий екскурс у недалеку історію українських партій свідчить, що за час, який минув від листопада 1988 р. - моменту утворення Українського християнсько-демократичного фронту (згодом - Української християнсько-демократичної партії), першої політичної партії в Україні, - до нинішнього дня, політичні партії у нашій державі пройшли кілька етапів розвитку. Межа вісім­десятих-дев’яностих років ХХ ст. була першим із них. Слід наголосити, що, по-перше, у той час партії поставали виключно в результаті громадської ініціативи. По-друге - їх фундаторами були люди з абсолютно відмінним життєвим досвідом: не тільки комуністи з кількома десятками років стажу в КПРС, а й колишні українські дисиденти, політв’язні-антисовєтчики. Серед останніх - Григорій Приходько (двічі засуд­жений радянською владою за «протиправну діяльність», відбув десять років ув’язнення та кілька років заслання), Петро Січко

(17 років ув’язнення), Юрій Бадзьо (сім років таборів і п’ять років заслання), Іван Кандиба (понад 22 роки ув’язнення), Лев­ко Лук’яненко (26 років ув’язнен­ня). Пишучи про установчий з’їзд Української Республіканської партії (УРП), радянська періодика відзначала, що майже кожен другий делегат з’їзду у минулому мав судимість. Звучить специфічно, але словами «Панове, дорогі сокамерники!» розпочинав свій виступ перед учасниками зібрання Г.При­ходько. А лідер партії Л.Лук’я­ненко заявляв, що «загартувавшись у в’язниці, провідний склад УГС психологічно готовий знову туди повернутися. Ми спалили за собою мости». Психоло­гічна готовність зумовлювалася не в останню чергу тим, що, працюючи наприкінці 1950-х років у Львівській області, Л.Лук’я­ненко створив альтернативну КПРС Українську робітничо-селянську спілку, за що був засуд­жений до розстрілу (час українських партій ще не настав). «Роз­стрільний» вирок було замінено п’ятнадцятьма роками ув’яз­нен­ня. Тож, створюючи у 1990 р. УРП й домагаючись для неї статусу першої легалізованої української партії в СРСР, її лідер, вочевидь, не сподівався на успіх справи. І це - показовий момент першого періоду українсь­кого партогенезу.

Окремої уваги заслуговують і програмні документи тогочасних українських партій (не тільки для нагадування, за що боролися і про що мріяли українці два десятки років тому, а й для того, аби можна було порівняти недалеке партійне минуле із сьогоденним). Положення цих прог­рам були досить контрастним «зрізом» стану суспільства і людської свідомості періоду «пізнього комунізму». Люди, які писали зазначені програми, насичували їх зміст антикомуністичними настановами, протиставляли себе носіям та прихильникам совєтських цінностей, таврували комуністичну утопію. Партії не тільки вимагали фундаментальних речей, які були важливими для всіх українців, - політичної незалежності України, політичних, економічних та соціальних змін, що дозволили б суспільству демократизуватися, а й наголошували на необхідності задоволення політичних, економічних, духовних запитів особистості: скасування прописки; впровад­ження на судових процесах інс­титуту присяжних засідателів (що по-своєму актуалізував, потрапивши за грати рік тому, екс-міністр Ю.Луценко); надання віруючим права мати при собі релігійну літературу за будь-яких обставин - в армії, тюрмі, лікарні тощо.

Серед тогочасних партійних документів в око впадає програма Народної партії України, очільником якої був Л.Табу­рянсь­кий, народний депутат УРСР і засновник одного з перших кооперативів - «Олімп» у м. Дніпропетровську. Члени кооперативу, об’єднавшись у рядах партії, в програмі записали, що у разі відмови «нинішнього керівництва України» стати на шлях справді радикальних реформ НПУ «залишає за собою право звернутися до громадян України із закликом створення альтернативних структур влади, проведення… різних актів громадянської непокори як форм крайнього, вимушеного захисту трудящими своїх прав». Це - показовий момент: не націоналісти, схильні до радикалізму (які не виключали повернення до в’язниці), а представники молодого українського бізнесу виявили готовність до «створення альтернативних структур влади», до використання «форм крайнього, вимушеного захисту», заявивши тим самим про свої і політичні, і економічні інтереси.

Для першого періоду процесу становлення багатопартійності в Україні характерними були й інші явища, насамперед - заборона у серпні 1991 р. очолюваної С.Гуренком КПУ (спроба, що, як і інші «демократичні сподівання», зазнала краху), а також можливість функціонування незареєстрованих партій. Останнє зумовлювалося готовністю радянського законодавця легалізувати діяльність політичного утворення за наявності в його рядах не менше 3 тис. членів. Відтак, в Україні функціонувала ціла низка політичних утворень, котрі іменували себе партіями й претендували на статус масової партії, але так і не спромоглися легітимізувати свою діяльність, з огляду на скромну чисельність власних рядів. Тож, якщо про нетривале існування, приміром, Партії слов’янського відродження свідчать опубліковані партійні документи, то «слідів» функціонування Української націонал-ліберальної партії, партії «Третя республіка», Української партії демократичної згоди, як і деяких інших, сьогодні вже майже не віднайти.

З розвалом СРСР та постанням незалежної України закінчився початковий період патогенезу.

Партійні трансформації 1990-х

Важливою прикметою періоду стало більш швидке формування правового поля діяльності партій, і зокрема прийняття Вер­ховною Радою України

16 червня 1992 р. закону «Про об’єднання громадян», що, з-по­між іншого, розмежував політичні партії і громадські організації (як відмінні типи гро­мадсь­ких об’єднань); закріпив тезу про діяльність в Україні партій «тільки із всеукраїнським статусом» (внаслідок чого зникли кілька партійних утворень), а також вимогу обов’язкової реєстрації партій Мін’юстом, що унеможливлювало діяльність незареєстрованих партійних утворень (як було до цього).

Прикметною особливістю механізму утворення партій стало те, що в ряді випадків нові партії поставали в результаті об’єднання вже наявних (приміром, у 1992 р. внаслідок об’єд­нання Української національної партії та Української народно-демократичної партії постала Укра­їнська національна консервативна партія). Розбіж­ності у поглядах та персональні амбіції, які вперше продемонстрували соціал-демократи, наслідком чого ста­ло утворення у 1990 р. двох партій - ОСДПУ та СДПУ, активізували механізм створення нових партій шляхом розколів у діючих: ті ж таки соціал-демократи, невпинно з’ясо­вую­чи між собою стосунки та відтворюючи пресловуту укра­їнсь­ку ситуацію «два українці - три гетьмани», реєструвалися в різних іпостасях у 1993, 1995, 1996 та у 1998 рр.

Аналіз динаміки процесу створення партій свідчить: якщо у 1990 р. Мін’юстом було зареєст­ровано одну партію, то в наступні роки процес пожвавився:

1991 р. зареєстровано дев’ять партій, 1992-го - сім, 1993-го - 16, 1994-го- сім, 1995-го - чотири, 1996-го - п’ять, 1997-го - 12, 1998-го - 13, 1999-го - 25, у 2000 р. - 19. Відстоюючи своє право на життя та прагнучи бути привабливими для суспільства, новостворювані партії поставали під найрізноманітнішими назвами. Оскіль­ки такі бренди, як комуністична, соціалістична, національна, ліберальна, швидко було розібрано, виникла потреба у створенні нових, які б актуалізували для електорату певну ідею і примусили його «відгукнутися» на партію як на «свою». Відтак назва партії ставала одним із засобів маніпулювання свідомістю виборця: для ностальгуючих - комуністичні й соціалістичні, для інших - за «професійними» (Пар­тія освітян України, Всеукра­їнська партія пенсіонерів), гендерними (партія «Жінки Украї­ни», партія «Солідарність жінок України»), релігійними (Партія мусульман України, Все­українсь­ке об’єднання християн) інтересами. Прагматизм змушував експлуатувати у назві партій такі позитивно «заряджені» терміни, як «трудова», «труд», «захист», «захисники», «патріотизм», «бать­­­ківщина», «свобода», «новий», «молодий», а також «зелена», «екологічна» тощо.

Своєрідний пік процесу створення партій припав на передвиборний 1993 р. Починаючи з 1997 р., швидкість їх появи впродовж років залишалася стабільно високою, завдяки впровад­женню змішаної системи виборів, яка видавалася шансом для потрапляння до парламенту («вход­ження у державу») за списками партій. Впровадження змішаної системи було важливим кроком на шляху інституціоналізації як партій, так і партійної системи.

Зазвичай дослідники, аналізуючи партійно-ідеологічний спектр України, розміщують партії на ліво-правій шкалі. Ско­риставшись таким підходом, побачимо, що на лівому партійному фланзі у 90-х роках відбувся досить потужний сплеск: було зареєстровано не тільки СПУ та ПСПУ чи, як зазначалося вище, чотири соціал-демократичні, а й чотири партії, котрі маркерували себе комуністичними, - КПУ (1993), Партія комуністів (більшовиків) України (1994), Кому­ністична партія (трудящих) (1999) та Комуністична партія (оновлена) (2000). Але звернімо увагу: декларування прихильності до тієї чи іншої ідеології у назві партії - лише формальна грань ідеологічного обличчя партій (тож закріплення партії на певній позиції на право-лівій ідеологічній шкалі - річ досить умовна). Придивившись прискіпливіше, з’ясуємо, що бували випадки, коли між назвою та проголошуваними партією ідейними пріоритетами розверзалася прірва. Серед партій, котрі з’яви­лися під різноманітними назвами впродовж 1990-х років і котрі, на перший погляд, претендували на місце в лівій частині чи в центрі «ліво-правої партійної шкали», було чимало представників російського націоналізму в Україні («лівий націоналізм»), тієї сили, яка, ідеологічно мімікруючи й виступаючи то під комуністичною, то навіть під ліберальною личиною, хотіла брати участь в українській владі, у прийнятті політичних рішень. Своє­рідним відправним моментом у цьому процесі був 1993 р., коли у травні органи влади зареєстрували Конс­ти­туційно-демокра­тичну партію (з вересня 2005 р. і донині - партія «Віче»), у червні - Громадянський конгрес України (з квітня 1998 р. і донині - «Слов’янсь­ка партія»), у жовтні - КПУ та інші. Як засвідчив час, ліберальна ідеологія виявилася менш принадною для ро­сійсь­ких націоналістів, а комуніс­тичні та соціалістичні ідеї - досить благодатним ґрунтом, на якому у наступні роки й постава­ли партії відповідного ідеологічного забарвлення. Не менш привабливими для російського націоналізму були й слов’яно­фільські ідеї: з 1998 р. у партійному сере­до­вищі регулярно (ма­ло не щороку) почали з’являтися партії, члени яких так чи інакше акцентували свою любов до слов’янства під егідою Росії. Так, наприклад, на сторінках інтернет-видання Сло­в’янської партії у грудні

1999 р. прямо йшлося про таке: «На Україні надзвичайно гостро стоїть питання створення проросійської партії, яка б ставила собі за мету повернення Росії впливу, втраченого за роки совєцької влади на Україні. Для цього необхідне створення федеративного державного устрою на Україні, осередками якого б були області, а також створення автономій на всіх землях, завойованих Росією». З 1998 р. «ліво-націоналістичний» партійний сегмент став поповнюватися партіями, у назвах яких почали експлуатуватися терміни «Русь», «руський».

В основу програм таких партій було закладено чимало міфів: про братню сім’ю рівноправних народів, про безперспективність капіталізму, про велич СРСР, про спільні слов’янські цінності, спорідненість українців і росіян тощо. Тобто в хід ішли ті ж самі аргументи, якими широко послуговувалися російські націоналісти якщо не в часи самодержавст­ва, то в радянський період, і якими з особливим натхненням послуговуються сьогодні, намагаючись тримати у сфері впливу сусідні народи. Модифікація старих міфів жодною мірою не змінювала їхньої сутності. Крім того, документи цих партій насичувалися безапеляційним антизахідництвом, інколи - антисемітизмом, педалювали ідею цінності православної солідарності й несли в суспільство деструкцію: їхні настанови працювали на роз’єднання не тільки українців-православних з українцями - греко-католиками, з українцями - католиками чи протестантами і т. д., а й із предс­тавниками інших національностей, інших віросповідань - громадянами України. Пристати на пропозицію «православної єдності» чи якогось «виключного слов’янолюбія» - означало б поставити під загрозу міжетнічну злагоду у державі.

У 1990-х роках стали множитися приклади «короткочасного партійного членства». Своє­­рід­ний «рекорд» - зміна п’яти політичних сил за чотири роки. Такі «міграційні процеси» з партії в партію були пов’язані не з ідеологічною переорієнтацією недавніх совєтських номенклатурників, перезрілих комсомольців, різного штибу «пат­ріотів» і «національно свідомих», а з їхнім прагматизмом: поки «маленькі українці» шукали у 90-х способів виживання - вони відчайдушно шукали шляхів збереження себе у владі чи заволодіння нею. І партії виявилися для цього підходящим інструментом. Найбільш переконливо це продемонструвала Народно-Демо­кра­тична партія - перша розпорядниця адмінресурсу, перша «партія влади». Її «тіло» народжувалося, «проковтуючи» інші політичні утворення, а шлях у владу вона пройшла в рекордний термін: виникнувши 1996 р., на парламентських виборах 1998 р. НДП набрала 5,01% голосів.

Кінець 90-х висвітлив недемократичність партійного се­ре­до­­­вища, в якому були і свої «зазд­рісники», котрі придивляли­ся, як зіштовхнути з владного олімпу НДП; і «стомлені велетні» - Рух, чию колишню могутність почали розшарпувати амбітні претенденти на лідерство, а завершили - спритники-політтехнологи, що обслуговували опо­нентів («Чорноволова спадщина» розпорошувалася і щипка­ми вдаваних патріотів, і пригорш­нями «класичних малоросів», і руками представників п’я­тої колони); були й «вискочки», які «го­дувалися з руки» тодішніх можновладців і створювалися з прицілом на парламент 2002 р.; були й інші нечестиві партійки-проекти, чиї засновники підходили до життя виключно з мірилом зиску та вигоди. Багато­партійність 90-х так і не вибудувалася у партійну систему.

Ці - переважно лідерські - партії засвідчили, що масова партія (якою була КПРС) - феномен минулого. Щоб мати «свою» партію, не потрібно прагнути створити партійні осередки у найменшому селі-хуторі. «Жи­виль­на сила» такого дорогого задоволення як партія - не відданість членів первинних організацій і їхні копійчані партійні внески, а серйозні гроші. З ними легше виборця розбестити, та й зґвалтувати, коли знадобиться. Доки він з’їсть і перетравить передвиборну гречку… Доки до нього дійде… ЦВК встигне й мандати видати. Тоді чекай і дякуй… Ні, не мешканцям Сходу чи Заходу, а - собі.

Українські партії початку ХХІ століття: деідеологізація? картелізація? дедемократизація?

Розвиток багатопартійності в останні десять років (а 2001-го було зареєстровано 22 партії, 2002-го - дві, 2003-го - дві, 2004-го - вісім, 2005-го - 24, 2006-го - 12, 2007-го - чотири, 2008-го - 20, 2009-го - 12 , 2010-го - 14, до 11 листопада 2011 р. - 16; тобто пік активності у створенні партій припадав на передвиборні 2001, 2005, 2011 рр.) відбувався під впливом кількох чинників, серед яких чи не найважливішими було прийняття у 2001 р. Верховною Радою Украї­ни Закону «Про політичні партії в Україні» та перевірка Мін’юс­том партій на предмет його дотримання. Наслідком цієї перевірки стало анулювання реєстраційних свідоцтв 28 партій, котрі не змогли пройти шлях інституціоналізації (зміцнення, набуття значення, стійкості). Більшість цих партій - партійки «разового використання», які створювалися під вибори і, виконавши чи, навпаки, проваливши свою місію, були приречені на зникнення. Але на зміну їм приходили нові й нові.

В яких іпостасях вони поставали?

Партії, що виникали в останнє десятиліття, часто-густо не обтяжували себе розробкою ґрунтовної програми (програма партії «Громадський контроль» зай­мала одну сторінку тексту, прог­рама Зеленої партії України, реєстраційний №1600, - дві сторін­ки): розлога програма, що увиразнювала б ідеологічне обличчя політсили, - факт незворотного минулого. Мінімізація текс­тів програм призводить до того, що в ряді випадків не можливо здійснити ідеологічну (політичну) ідентифікацію партії. Та й самі партії заявляють про відмову від чіткої ідеологічної позиції.

Віднайти програму більшості партій непросто. Така недос­тупність - одне зі свідчень не лише певної деідеологізації партій, а й їхньої закритості та недемократичності. Цьому по-своєму сприяє й держава: Мін’юст, попри чинне законодавство, утаємничує документи партій (у чому автор переконалася на власному досвіді).

Початок століття з новою силою засвідчив, що створення партії - справа грошей і часу, а не громадської ініціативи. На сайтах юридичних фірм, адвокатських та консалтинг-юридичних компаній містяться пропозиції щодо реєстрації політичних партій. Так, юридична фірма «Ак­центи», позиціюючи себе як компанія, котра «є безперечним лідером в реєстрації політичних партій на українському ринку юридичних послуг», пропонує послуги не тільки зі збору необхідних, згідно із законодавством України, 10 тис. підписів укра­їнсь­ких громадян (наших із вами підписів), а й із розробки прог­рамно-статутних документів. Для професіоналів немає нічого неможливого... Фірма інформує, що серед її заслуг - реєстрація у 2010-2011 рр. таких партій, як «Міст», «Нове життя», «За справедливість та добробут». Порів­няння програм двох останніх дозволяє говорити про їхню текстову та ідейну близькість, із тією різницею, що одна з них написана російською, інша - українською мовою. У такій ситуації говорити про ідеологічність партій, виставлених на «партійному ринку», як і їхніх лідерів, - не доводиться. Втрачає сенс і аналіз партійних програм, написаних «під копірку».

Партії ще залишаються «ідео­логічним притулком» тільки для наївних. Продовжуючи гру з електоратом, просто блискуче мімікрують комуністи і відмовляються від, здавалося б, «залізобетонних настанов», укорінених у часах Леніна-Сталіна: хоча програма КПУ містила тезу про те, що національна ідея - витончена форма антикомунізму, 2005 р. світ побачив збірник статей П.Симоненка під зворушливою для комуніста назвою - «Нацио­нальная идея Украины». У пошуках життєвої ніші не відстають й інші, виявляючи просто проте­ївську мінливість. Відмова від «слов’янолюбія» партії «Сло­в’янсь­кий народно-патріотичний союз» і її трансформація в «Пар­тію політики Путіна», а згодом - у «Русь єдина», - тільки один із прикладів. Кілька­разова зміна назви на шляху пошуку виборця - не на користь партії, адже вона не встигає (у термінах К.Джанди) матеріалізуватися у свідомості електорату, а отже, й інституціоналізуватися.

Одним із найскладніших для аналізу залишається питання фінансування партій, оскільки цей процес - абсолютно непублічний, закритий. Партії здаються в оренду (під певні акції чи наступні вибори), що допомагає повернути кошти, витрачені засновниками на створення мережі осередків у регіонах. Партії сьогодні - товар з високою вартістю, який купується і продається. Чим партія «старіша» й досвідченіша, наприклад брала участь у виборах, тим вища її ціна. Можна продати не партію, а «місця у списках в окремих регіонах» і мати зиск. Але приверну увагу до іншого: партії, котрі не мали шансів на підтримку виборців, вводять їх в оману, проводячи своїх представників за списками «нейтральних партій». Ці «нейтральні» створені не для захисту (представлення) інтересів якогось соціального прошарку, а виявляють готовність виконувати роль політичних франчайзі - неідеологічних утворень ad hoc, які в кожній окремій ситуації вирішують ті чи інші конкретні для цього моменту й регіону завдання, продиктовані або партією влади, або впливовими парламентськими партіями, або фінансово-промисловими групами. Такі партії не потребують суспільної легітимації: їх у свій спосіб легітимують місцеві групи інтересів. Вони не можуть бути і не є агентами демократизації суспільства. Допомагаючи представникам регіональних еліт пробратися у владу на регіональному рівні, вони таким чином дискредитують ідею місцевого самоврядування. Попит на «партії-франчайзі» по-своєму стимулює виникнення нових і нових політичних партій в Україні.

Взявши до уваги використання технологій продажу/купівлі партій, ми зіштовхнемося не тільки зі складною проблемою закритості фінансової діяльності партій, проблемою маніпуляції свідомістю «цнотливого виборця» чи, зрештою, із запуском партіями, котрі мають всеукраїнський статус, компенсаторного механізму, який, по-перше, певною мірою нівелює проблему відсутності в Україні регіональних партій, і по-друге, свідчить, що неврегульованість питань на законодавчому рівні створює умови для стрімкого розвитку ринку політичних послуг, - а й із деякими іншими, і зокрема - проблемою адекватності аналізу результатів виборів на місцевому рівні: в умовах орендування/купівлі/продажу партійних брендів політична ідентифікація переможців - насправді досить непросте завдання. Адже партійна ідентифікація «за зовнішніми ознаками» у цілій низці випадків зовсім не означатиме реальну приналежність переможців до тих чи інших партій.

В умовах відсутності державного фінансування партій надзвичайно привабливим для аналізу є феномен «партії влади»: перебування на верхніх щаблях влади партійних лідерів дозволяло партіям, як відомо, широко використовувати адміністративний ресурс (на виборах, приміром) і, можна припустити, відповідно - державні фінанси. Це дає вигоди і парламентським партіям, які, за «парламентськими квотами», посідають відповідальні посади: їхні представники очолюють Фонд держмайна, контро­люють державні закупівлі, митницю тощо. Зрозуміло, жодна з партій прямо не викаже своїх зловживань владними можливос­тями, адже механізми цих зловживань надто витончені, і їх викриття - справа, яка потребує не тільки політичної волі, тож залишається лише констатувати, що та чи інша парламентська партія покращила своє матеріальне становище.

Закритість українських партій стає очевидною і тоді, коли ми шукаємо відповіді на запитання «хто і як приймає у партії рішення про зміну лідера?», «як насправді (неформально) відбувається ця зміна?», «яку участь у цьому процесі беруть рядові члени партії?», «яких глибин сягає внутріпартійна демократія?», «яке значення для партії статуту?» (за яким, вочевидь, вона живе тільки до моменту реєстрації у Мін’юсті?). Ці запитання залишаються без відповідей. Крім них, виникає й інше (можливо, ключове): чи не свідчить ситуація, яка складається довкола партій, що вони - стрімко й неухильно - деградують як політичні актори? Недарма ж у європейських дослідженнях уже 80-ті роки попереднього століття розг­лядалися як початок періоду, кот­рий отримав назву decline of parties і котрий характеризувався зменшенням впливу європейських партій на суспільство, а з боку виборців - відмовою від своїх попередніх партійних симпатій та набуттям нових. Якщо одні дослідники розгледіли в цій ситуації незаперечну деградацію партій та заявку на вихід на політичну сцену нових акторів, здатних замінити собою партії, то інші обстоювали думку про те, що партії лише змінюють своє обличчя, поведінку, стратегії впливу на політику і прийняття рішень. Напевно, друга позиція ближча до правди: обриси інших акторів, які були б здатні замінити партії, за останні два-три десятиліття не окреслилися, а партії продовжують виявляти неабияку гнучкість поведінки та здатність до пристосування. У Європі вже не одне десятиліття дослідники намагаються розгледіти процес картелізації партій. Однією з важливих ознак процесу називають змову, яка передбачає об’єднання зусиль для недопущення інших партій до влади, у державу. Прагнення та спроби «змови» у 2000-х роках суспільство могло спостерігати щонайменше тричі: між «Нашою Ук­раїною» і «Батьківщиною» та іншими партіями (зокрема - со­ціа­лістами О.Мороза) під час і впродовж певного часу після помаранчевої революції; у наступні роки таку «змову» демонстрували соціалісти й регіонали (як наслідок - розпуск Верховної Ради V скликання). Ще одну, невдалу, спробу «змови» здійснила еліта регіоналів та Ю.Тимошенко як лідерка «Батьківщини» і Бло­ку Юлії Тимошенко в українсь­кому парламенті. Зрештою, у переході до змішаної та пропорційної виборчих систем (як і в пере­ході у зворотному напрямку) також можна розгледіти ознаки змови.

Спроби змови - одне зі свідчень того, що впливові українські партії, як і інші, не є сьогодні агентами демократії. Постійне збільшення їх кількості (при тому, що за двадцять років інституціоналізація партійної системи так і не відбулася) свідчить не про поглиблення демократичних процесів в Україні, не про розвиток представлення тих інтересів, котрі до цього не були представлені, а, швидше, про розвиток партійного бізнесу, який приносить дивіденди. І все це уможливлюється не тільки відсутністю лідерів-державників, а й байдужістю суспільства до своєї долі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі