Була така партія

На відміну від толстовських сімей, українські партії схожі одна на одну і в радості, і в горі. Особливо якщо це «партії влади». На початку свого шляху вони бадьорі й рухливі. Перспектива опанування ключових позицій у державі та близького розподілу трофеїв мобілізує перевірених партійців і приплив нових активістів. Взявши владу, вони впадають у справжню прострацію, несподівано виявивши, що жодної іншої мети не мають, а тому просто не знають, що робити далі. Лідери без діла, звісно, не сидять — починають боротися між собою. Після чого партія досить швидко владу втрачає... і відразу ж перестає цікавити будь-кого, крім найвідчайдушніших прибічників та функціонерів, які продовжують «функціонувати», швидше, за звичкою, ніж із якоюсь усвідомленою метою. Саме такий період зараз переживає «Наша Україна».

Бійка за порожній чохол

Втім, навіть серед вітчизняних партій влади — починаючи з НДП і до ПР включно — нашоукраїнці зуміли вирізнитися особливою схильністю до розброду та хитань уже на перших, «щасливих» етапах свого існування. Можливо, тому, що партія з самого початку занадто залежала від лідера. А Віктор Ющенко ніколи не був ні особливо організованим, ні особливо працездатним (трудоголіком його не могли назвати навіть захоплені прибічники), ні постійним у настроях. До того ж Віктор Андрійович так і не навчився чітко формулювати, чого він хоче в конкретний момент, — соратники часто мусять просто вгадувати бажання лідера. Не завжди успішно. І вже тому в середовищі «НУ» завжди було кілька «інтерпретаторів», які боролися між собою за вплив та наближеність до вождя. Конкуренція ця триває й тоді, коли вождь уже не володіє ні владою, ні впливом. Лідери угруповань усередині «НУ» сьогодні скидаються на героїв мультфільму про пригоди капітана Врунгеля: вони б’ються за чохол від контрабаса навіть після того, як дізнаються, що жодної Венери в ньому немає. Так би мовити, за інерцією.

Втім, сам Ющенко звичок не змінив і по виїзді з Банкової. На публіці з’являється рідко й часто-густо несподівано для своїх соратників. І так само раптово зникає. На тижні або й місяці. Причому кожна поява супроводжується гучними заявами — наприклад, про «масовий всенародний опір владі», — за якими... не відбувається нічого. Не дивно, що навіть вірні супутники вже почали облаштовувати своє власне майбутнє. За давнім рецептом німецьких князів, які залишалися підданими імператора, але при цьому намагалися обзавестися королівською короною «на стороні» — у Польщі, Пруссії чи Британії. Першими цим шляхом, якщо не зраджує пам’ять, пішли Віктор Балога з «Єдиним центром» і В’ячеслав Кириленко із «За Україну» — ще за президентства Ющенка. Тепер Валентин Наливайченко придбав «Оновлення країни», а Юрій Єхануров з Іваном Васюником підібрали «Народну раду», створену свого часу Олександром Волковим для кампанії Тимошенко, але забуту через непотрібність і тому, по суті, безгосподарну.

Віра Ульянченко — принаймні публічно — «партбудівництва на стороні» не проводила. Для формального керівника «Нашої України» це було б уже занадто. Але казати, що вона сиділа склавши руки, теж несправедливо. Люди, які знають Віру Іванівну, запевняють: «нянька Віктора Андрійовича» шукала вихід для самого Ющенка. Народного трибуна з відставного президента, правда, не вийшло. На мітингу проти ратифікації харківських угод його просто освистали. Зате на Говерлі конфузів вдалося уникнути. І люди, котрі досі цікавляться долею «помаранчевого проекту», помітили, що в Карпатах Ющенко з’явився разом із Наливайченком. Власне, «Дзеркало тижня» ще за місяць до цього повідомило про розгляд кандидатури колишнього керівника СБУ на роль наступника Віктора Андрійовича в «Нашій Україні». І тоді ж отримало від лідера «Оновлення країни» гнівну одповідь. Правда, на Говерлу Наливайченко в результаті все-таки пішов. А київська організація «НУ» у п’ятницю рекомендувала на посаду голови політради партії Наливайченка, який тиждень тому вступив у партію.

Патріоти в погонах

Про наявність у Валентина Олександровича політичних амбіцій було відомо й до публікації в «ДТ». І з ідеологічною нішею Наливайченко теж визначився. Націонал-демократом він бути не захотів — мабуть, розцінив це амплуа як занадто вузьке. А ось патріотом керівникові спецслужби, хай навіть у відставці, напевно, навіть за штатом бути слід. Громадяни охоче вірять, що голова СБУ, який має доступ до розвідінформації про «ворогів держави», вже точно знає більше за інших. І може боротися з ними, навіть не називаючи прізвищ. Свого часу ореол утаємниченості щосили експлуатував Євген Марчук, який теж на час виборів перекваліфікувався із соціал-демократа в націонал-патріота. Правда, Марчукові згадували його роботу в КДБ, а Наливайченка в цьому аж ніяк не звинуватиш. Та й чи так уже важливо, під яким саме прапором об’єднувати «патріотичні сили» — як керівникові «Оновлення країни» чи як потенційному лідерові «Нашої України»?

При цьому «Оновлення» ще треба було побудувати. Бо самої заяви про його створення виявилося замало. А план побудови, публічно (!) озвучений самим Наливайченком, відповідно до якого він мав милостиво приймати під свої знамена вже готові й працюючі місцеві ініціативи, котрі мали ще й забезпечувати рух кадрами та ресурсами, —занадто вже скидалися на спробу прийти «на все готове». Звісно, схожу стратегію свого часу використовував і Ющенко — коли був опозиціонером. Але тоді він володів унікальним ресурсом — рейтингом, який дозволяв розраховувати на перемогу навіть у складних умовах. А що може запропонувати для політичного «франчайзингу» Наливайченко?

Той факт, що всі натяки про свій прихід у «НУ» він кинувся спростовувати із запалом панночки на виданні, яка смертельно боїться зурочити, легше пояснити відсутністю політичного досвіду. Навіть українські виборці не люблять, коли їх відверто водять за ніс. Можна, звісно, припустити, що й сам Валентин Олександрович не здогадувався, куди його занесе доля, але в те, що керівник спецслужби, хай навіть колишній, не може спрогнозувати розвитку подій на кілька місяців наперед, вірити не хочеться. З патріотичних міркувань. Тому зупинимося на версії, що Наливайченко... не захотів засмучувати до пори до часу стару гвардію «Нашої України». Яка досі ще сподівається отримати партію у своє розпорядження, так би мовити, в нагороду за багатолітню вірну службу. Зрозуміти «гвардійців» теж можна. Працювати роками над вибудовуванням партійної структури, щоб одержати в лідери чергового варяга, — навіть така терпляча людина, як Юрій Єхануров, може образитися.

Невеликий вибір

Кажуть, до речі, що образи справді були. І вже через кілька днів поповзли чутки, нібито між Ющенком і Наливайченком пробігла чорна кішка. Буцімто Віктор Андрійович згадав, що Валентина Олександровича колись підтримав БЮТ. Плани відразу ж змінилися. «Оновлення» «Нашої України» на з’їзді, призначеному на 21 серпня, вирішили проводити зовсім за іншим сценарієм. Політраду нібито мав очолити Юрій Єхануров, а виконавчу структуру — не менш «заслужений» Іван Васюник. Вибір не до кінця зрозумілий: Єхануров, узагалі-то, видається значно сильнішим орговиком, ніж «прославлений» підготовкою до євро-2012 Васюник. Втім, політичний та ідейний потенціал Івана Васильовича відомий не менше — чого варта спроба написання під його началом партійної програми, над якою він формально працює, схоже, досі. За відсутності чітких альтернатив, як заявку на партійну ідеологію стали навіть розглядати виступ Катерини Чумаченко на круглому столі, організованому фондом «Ефективне управління». Виступ справді був досить змістовним і цілісним, причому акцент робився не на національну ідентичність, а на захист ліберальних цінностей. Тільки критика «кумівського капіталізму» вустами Чумаченко після історії з «Лікарнею майбутнього» виглядає двозначно. Не кажучи вже про дуже опосередковану причетність колишньої першої леді до «Нашої України».

Але головною проблемою «плану Є» виявилася зовсім не ідеологічна безпорадність. А відсутність ресурсів для його проведення. Тобто з’їзд провести ще можна було — але, так би мовити, з останніх сил. І не в серпні, а в кращому разі — наприкінці вересня. Фінансовий стан «Нашої України» давно не найкращий, борги зростають, а надійних джерел поповнення партійної скарбниці немає. Віктор Андрійович, звісно, людина дуже й дуже не бідна, проте і в кращі часи волів утримувати партійні структури та виборчі штаби не за власний кошт. Спонсорам вкладати гроші в структуру, яка й так на ладан дихає, але змінювати керівні кадри не хоче, резону теж немає. Ну хіба що за якісь минулі заслуги, але про них політичним меценатам може нагадати тільки Віра Іванівна, для якої в «плані Є» достойного місця не знайшлося.

Зате дуже вчасно нагадав про себе Наливайченко. Завдяки своєму колишньому заступникові, а тепер — керівникові спецслужби Валерію Хорошковському. Історія з допитами істориків, котрі за сумісництвом є працівниками спецслужби, примусила згадати, як півроку тому звільнений з посади керівника архіву СБУ Володимир Вятрович нарікав, що його підлеглі не встигли розсекретити документи, які стосуються періоду 60—80-х років. Адже у вмілих руках інформація — реальна чи уявна — про співробітництво з КДБ деяких персонажів нинішньої української політики може перетворитися на дуже потужну зброю. Схоже, регіонали про це здогадалися — і спробували перекрити потенційні канали витікання. З усією властивою їм граціозністю. Проте хто зашкодить тепер видавати будь-яку інформацію під виглядом «героїчно здобутої» у нерівній боротьбі зі слідчими СБУ? А колишньому керівникові спецслужби взагалі досить натякнути — і Наливайченко вже натякав на п’яту колону в лавах конкуруючих політичних сил.

Мати в таких умовах лідера зі спецслужб, можливо, й не дуже почесно, але принаймні корисно. І для партії, і для потенційних інвесторів, котрі прораховують можливі ризики. Причому формально це навіть не скидається на переворот. Просто партійна президія подала у відставку. Взявши на себе відповідальність за провал на виборах. Ульянченко, до речі, теж у відставку подала, але головою політради завбачливо залишилася. Як мінімум, до з’їзду, призначеного тепер на 24 вересня. Треба ж комусь проконтролювати процес. Втім, із «оновленням» нашоукраїнці ризикують спізнитися. До місцевих виборів залишається менше двох місяців. А після них поінформованість Наливайченка може й не знадобитися. З опонентами, яких можливо дискредитувати «таємницями спецслужб», впораються і без нього, а переможці — цілком імовірно — співпрацею з КДБ навіть пишатимуться.