Будь-якій війні приходить кінець. Уряд Іраку, США і повстанці домовляються про мир, Росія прагне помсти

Зло породжує зло, за убивством іде убивство. Така нехитра філософія домінувала в житті повоєнного Іраку після війни 2003 року. Дедалі тугіше затягувався вузол протистояння, число терактів і їхніх жертв зростало. Червень став межею, за якою новітня історія для цієї багатостраждальної країни може піти іншим, більш обнадійливим шляхом. Водночас існують великі сумніви, що війна може бути припинена доти, поки залишаються причини для продовження конфронтації як усередині самого Іраку, так і суперечності між країнами за його межами.

Цього тижня Росія несподівано для всіх заявила про свій намір стати новим гравцем у внутрішньоіракському протистоянні. Це відбудеться, якщо спецслужби виконають наказ президента РФ Володимира Путіна знайти і знищити бойовиків, котрі кілька днів тому розправилися з чотирма співробітниками російського посольства в Багдаді, а потім розмістили відеозапис «страти» в Інтернеті. Бойовики казали, що мстилися за Чечню, проте насправді зіштовхнули лобами Москву і Вашингтон, які тепер по-різному дивляться на подальший розвиток подій в Іраку. Москва поклала на багатонаціональні сили частку провини за загибель своїх громадян і погрожує односторонніми актами відплати, які, проте, на превеликий жаль, не повернуть життя загиблих. (Правда, дехто в Росії вважає, що відеозапис — це погано змонтований відеоблеф, і росіяни досі ще живі.) Проте цілком резонне запитання: чому російський президент не віддав таємного наказу знайти і знешкодити бойовиків, коли ще був шанс урятувати заручників? Чому, російська влада самостійно намагалися встановити контакти з «Аль-Каїдою», апелювала до світового співтовариства, але не попросила допомоги конкретно в армії США та іракського уряду в Багдаді? Зважаючи на все, тепер саме Америка виступить головним супротивником односторонніх дій росіян в Іраку, якщо вони таки наважаться на них. Адже тоді дії росіян можуть дестабілізувати країну, додати боротьбі «Аль-Каїди» у лавах іракського опору «міжнародного» аспекту. Перетворити Ірак «на базу міжнародного тероризму», якою сама Москва донедавна вважала Чечню. Очевидно, «чеченізація» Іраку, за сценарієм російських спецслужб і Володимира Путіна, не потрібна сьогодні саме американцям. Для них саме останні тижні були найбільш плідними за три повоєнні роки. Хоча втрати збільшувалися, теракти тривали, а кількість цинкових трун із тілами солдатів, відправлених через океан, перевалила за дві з половиною тисячі, США, залучені до процесу «побудови» молодої іракської демократії, здобули в останні тижні відразу кілька найважливіших перемог. Сьомого червня під американськими бомбами загинув Абу Мусаб Аз-Заркаві, котрий очолював іракське відділення «Аль-Каїди», а за іншими даними, — контролював усе іракське підпілля. Разом із ним загинули п’ять осіб, включно з жінкою і дитиною, а також, можливо, його заступник і за сумісництвом духівник Абу Абдул-Рахман Аль Іракі. До речі, цей останній і навів американських «шпигунів» на укриття Заркаві, проте його останків на місці загибелі Заркаві не виявили. Провал у конспірації дорого обійшовся підпільникам. Як і очікувався, «загін не помітив утрати бійця», і вже через кілька днів іракську філію «Аль-Каїди» очолив такий собі Абу-Хамза аль-Мухаджир. Останнього військова розвідка США швидко ідентифікувала як Абу-Айюба аль-Масрі — єгиптянина і давнього соратника Аз-Заркаві, експерта-підривника, котрий приєднався до «Аль-Каїди» ще 1982 року. Проте близькосхідні експерти з тероризму про цю людину не надто високої думки і називають із посиланням на свої джерела Абдуллу бін Рашида Аль-Багдаді, керівника (еміра) «Ради моджахедів шури» (в іншому перекладі «Шура моджахедів Іраку» — саме ця організація взяла відповідальність за загибель росіян). Створення цього об’єднання підпільних збройних угруповань ініціював сам Заркаві у січні нинішнього року, і, за деякими даними, до нього нині входять п’ять (за іншими даними — сім або більше) переважно сунітських загонів іракського підпілля, до яких належить і «Аль-Каїда». Для повноти інформації слід зазначити, що арабські джерела називають ще кілька імен можливих продовжувачів справи Заркаві. Це якийсь іракський генерал із найближчого оточення Саддама Хусейна, який переховується під прізвиськом «Абу-Асіл» і зовсім молодий бойовик «Абу Аль-Хадія» сирієць Сулейман Халід Дарвіш — керівник підпільної контррозвідки, котрого нібито призначили керувати «Аль-Каїдою» в Іраку кілька тижнів тому у зв’язку з тим, що Заркаві був поранений незадовго до своєї загибелі. Та й ще Абу Абдул-Рахман Аль-Іракі, якщо він вижив після удару по укриттю Заркаві.

Проте західні експерти висловлюють думку, що після загибелі «Принца Аль-Каїди» єдиного керівника підпілля буде знайти дуже важко, почнуться чвари і розколи. І навіть якщо є серед них видатні особистості, у короткий термін поширити свій вплив на всі групи ніхто не зможе. І, звичайно, вважають американські експерти, мало хто з них зрівняється за жорстокістю і хитрістю із Аз-Заркаві (хоча демонстративне убивство росіян могло бути своєрідним попередженням конкуруючим лідерам від того, хто претендує на лаври спадкоємця). Ентоні Кордесман, експерт з тероризму в Центрі стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, припустив, що повстання в Іраку піде на спад. Його очолить «обачніший» лідер, який не буде, як Заркаві, улаштовувати теракти проти мирних жителів, а зосередить терористичну активність на військах супротивника. І взагалі, експерти кажуть, що Заркаві насправді контролював лише 10—15% бойовиків, і тільки західні ЗМІ зробили з нього керманича, котрий мало не «викрав іракську частину «Аль-Каїди» у бін Ладена». Насправді є думка, що Заркаві керував «захожими» бойовиками, які просочилися в Ірак з-за кордону під час або після війни 2003 року. Нині таких «фахових терористів» в Іраку стає дедалі менше, й ополчення активно рекрутує собі іракців, переважно колишніх членів партії Баас, співробітників «саддамівських» спецслужб, колишніх військових. Загальна чисельність активних підпільників в Іраку нині становить 50—60 тисяч осіб. Посилення іракського компонента в загонах опору, як думають західні і російські експерти, вже позначилося на тактиці боротьби, на виборі цілей для атак. Створивши базу для боротьби усередині Іраку, бойовики в принципі не зацікавлені в подальшій її «інтернаціоналізації» і «чеченізації», а також стають обережнішими в провокуванні громадянської війни між сунітами і шиїтами. В іншому разі вони б втратили підтримку і тих і других у боротьбі проти головного ворога — «окупантів». Події останніх днів показали, що такі сміливі припущення експертів щодо справжньої ситуації в іракському підпіллі далеко не безпідставні. Наприкінці квітня — початку травня почали з’являтися повідомлення про таємні переговори нинішнього іракського уряду, включно з президентом Джалалом Талабані і прем’єром Нурі аль-Малікі, із представниками опору. Далі більше — пізніше до них приєдналися й американці. Таємні зустрічі з бойовиками вів навіть посол США в Іраку Залмай Халілзад. Кажуть, що американського дипломата залучали до переговорів із тими «моджахедами», які відмовлялися визнавати «маріонетковий іракський уряд». Американці, проте, погоджувалися проводити переговори лише з тими, хто не пов’язаний із «Аль-Каїдою». Будучи ще живим, Заркаві попереджав своїх іракських соратників за зброєю не йти на змову з ворогом, але послухалися його далеко не всі (що, можливо, ще раз свідчить про обмеженість сфер упливу Заркаві). Понад десяток сунітських підпільних угруповань усе-таки вийшли на контакт.

«Кожній війні приходить кінець», — сказав 28 березня у «Вашингтон Пост» Залмай Халілзад, проливши світло на те, що насправді відбувається нині в Іраку і за його межами. З його слів зрозуміло: переговори США, іракського уряду і повстанців тривають. Проте найбільш сенсаційною із його заяв було те, що політика нинішньої адміністрації США стосовно Іраку зазнала кардинальних змін. Варто пригадати несподіваний візит Джорджа Буша до Багдада 13 червня і попередні кілька днів, проведені президентом Сполучених Штатів у Кемп-Девіді. Ця втеча з Вашингтона насамперед повинна була замаскувати підготовку бліц-візиту в Багдад. Водночас стало відомо, що саме у Кемп-Девіді Буш провів «мозковий штурм» по Іраку, запросивши на нього провідних експертів і військових, а також своїх найближчих радників. За деякими даними, що просочились через щільно зачинені двері, обговорювався новий план дій, який передбачає поступове виведення «міжнародного контингенту», зокрема підрозділів армії США, з Іраку. Є дані, що такі плани вже таємно проробляє Пентагон разом із командувачем військ в Іраку Джорджем Кейсі. А в конгресі свій план виведення вже оприлюднили демократи, які вважають: війська можна вивести вже через рік — до 1 липня 2007 року. Втім, конгресмени, вочевидь, поспішають, республіканці відразу обвинуватили опонентів у пораженстві і «схильності до втечі з поля бою». У Білому домі до поїздки Буша в Ірак категорично заперечили, що на переговорах у Багдаді і консультаціях у Кемп-Девіді йдеться про виведення військ з Іраку. Однак минуло два тижні, і посол Халілзад відверто визнає: «ключовий момент у стратегії Буша — залучити нинішній уряд аль-Малікі до дискусії про виведення американських військ». За даними «Нью-Йорк таймс», план Пентагона передбачає скорочення американського контингенту з теперішніх 127 тисяч більш ніж наполовину: із 14 бригад (у кожній по три з половиною тисячі багнетів) в Іраку хочуть лишити п’ять-шість до кінця 2007 року. Проте чіткої дати немає і бути не може, кажуть у Вашингтоні: головною умовою має стати встановлення миру в Іраку. Американський конгрес із цього приводу навіть резолюцію прийняв, у якій говориться, що встановлення конкретного терміну виведення військ «не відповідає інтересам США» і що альтернативи перемозі у війні з тероризмом не існує. Правда, у Білому домі тепер намагаються переконати співгромадян, а потім і світове співтовариство, що знаменуватиме цю «перемогу» тихий і непомітний вихід військ США і контингентів інших країн з Іраку (японці й італійці вже почали виведення). І буде дуже добре, якщо там принаймні у найближчі місяці не спалахне громадянська війна. З огляду на слова Халілзада, альтернативи «відступу» уже немає. «Якщо ви не хочете примирення, отже, ми будемо змушені продовжувати війну», — завершує своє інтерв’ю дипломат.

Про те, як далеко просунулися таємні переговори, стало зрозуміло минулої неділі. Прем’єр Іраку Нурі аль-Малікі представив у парламенті програму національного примирення із 24 пунктів. Її цілі досить амбіційні — забезпечити безпеку і припинити насильство на релігійному й етнічному грунті. Передбачається також переглянути статус колишніх членів партії Баас, роззброїти неурядові збройні формування, частково інтегрувавши їхніх бойовиків в армію і МВС, а частково працевлаштувати у цивільному секторі. Поступово намічається передати контроль над усією територією Іраку від багатонаціональних сил місцевій армії і поліції. Планується проведення широкої амністії, яка, однак, не торкнеться терористів «Аль-Каїди». План спочатку дістав несхвальні відгуки з підпілля. Проте 28 червня бойовики дали несподівану відповідь, запропонувавши перемир’я американцям за умови, що ті беруть на себе зобов’язання залишити Ірак протягом двох років. За повідомленнями інформагентств, усього 12 груп бойовиків згодні на такі умови. Вважають, ключовою у цьому непростому діалозі була та обставина, що аль-Малікі зв’язався з впливовими сунітськими політиками і духовними лідерами, аби дістати підтримку свого плану, тоді як Халілзад проводив переговори в Саудівській Аравії, яка також має вплив на іракських сунітів. Такі в цілому оптимістичні сигнали не викликали бурхливої ейфорії ні у світі, ні в самому Іраку. Більшість іракців вважають, що в нинішній ситуації виведення американців означатиме нову війну насильства. Шиїти, вочевидь, не задоволені тим, що суніти як одну з умов примирення називають розпуск шиїтських загонів Армії Махді. Крім того, навіть командування США в Іраку змушене визнати, що після загибелі Аз-Заркаві активність бойовиків зовсім не пішла на спад, операції й атаки здійснюються з такою самою інтенсивністю, як і до його загибелі. Відразу після візиту Буша в Багдаді почалася масштабна антитерористична операція, у якій задіяні 78 тисяч американських та іракських солдатів. Проте два тижні на столичних вулицях ледь не щодня продовжували вибухати бомби, але американці мають намір очистити Багдад від повстанців. Песимісти кажуть, що, незважаючи на всі перелічені вище успіхи і позитивні сигнали, США в осяжному для огляду майбутньому не зможуть надати іракцям можливість розпоряджатися своєю долею. І хоч би яким нечисленним виявився контингент після 2008 року, американці матимуть достатньо сил для того, щоб принаймні захистити свої інтереси. Скорочення військ — лише спроба зменшити витрати і перекласти на іракців відповідальність за те, що діється в країні (у тому числі і за інциденти з дипломатами). Самі американці збираються, як і в Афганістані, обкопатися в столиці, для чого будують у Багдаді найбільше у світі посольство зі штатом співробітників у кілька тисяч осіб. Перебуваючи у так званій «зеленій зоні» поруч з усіма іракськими урядовими установами, воно стане «державою в державі», яка існує автономно. Проте водночас відіграватиме роль військової бази і центру політичного впливу.

Очевидно, до досвіду американців, які витрачають левову частку коштів і зусиль на забезпечення власної безпеки, варто придивитися росіянам. Адже за провал 3 червня, коли серед білого дня в Багдаді викрадають і вбивають співробітників посольства, відповідають і російські спецслужби. Мабуть, інцидент має стати уроком для всіх дипломатів, які працюють у цій країні, оскільки очевидно, що навіть намічений на папері шлях до миру там видається непростим. І, як признавався посол США в Іраку, «закінчувати війну так само важко, як і вести її». Цей афоризм Залмая Халілзада можна доповнити лише словами, що найпростішою справою було її розпочати.