Бруд на снігу

- Ну?

- Чотири! З конфіскацією...

Зіщулена ватага замерзлих протестантів нервово проковтнула звістку про хижацький вирок Вовка. Похмурі вартові порядку, вбрані у чорне, скидалися на грізних архангелів, які пильнують ворота Печерського районного чистилища. Насуплені бійці ліниво «прасували» грубими підошвами пласти сірого, спливаючого каламутною вологою снігу. Брудні калюжі перед входом у випадковий прихисток Феміди - як нагадування про підмочену репутацію вітчизняного правосуддя.

Згадалося, як років шість тому Юрій Луценко розповідав мені про враження від щойно прочитаного роману Сіменона «Бруд на снігу». Як захоплювався майстерністю автора, котрий примудрився скупими словами глибоко передати світовідчуття в’язня одиночної камери. Тодішній очільник МВС іще не відав, що в осяжному майбутньому йому буде даровано можливість особисто переконатися в точності формулювань літератора...

«Він навмисне не позначив дня подряпиною на штукатурці. Потім спробував стерти старі відмітини. Тепер вони його бентежать. Вони - свідки безповоротно минулої пори...

Питання в тім, щоб триматися - не з принципу, не в надії щось урятувати, не заради честі, а тому, що одного чудового дня, сам іще не знаючи чому, він вирішив не поступатися...

Він не мученик і не герой. Він ніщо...»

Один з героїв помаранчевої революції опинився за гратами за звинуваченням, витканим із повітря. Голодовка мала перетворити його на мученика, але, хоч як дивно, не так уже й багато хто оцінив цей вчинок належно. На мій погляд, подібний крок вимагає достатньої внутрішньої сили від будь-кого. Але багато хто чомусь визнав цей акт протесту недостатньою платою за колишні слабкості. Хоча й справжні конфузи, і гіпотетичні Луценкові гріхи на тлі діянь нинішніх великодержавних пустунів виглядають навіть якось непристойно.

Чого насправді не хочуть йому пробачити ті, на чию підтримку він був би вправі розраховувати? Відсутність реформ у МВС? Підкресленого вірнопідданства, зайвого конформізму стосовно стрімко деградуючого Ющенка? Завваженого багатьма занадто швидкого обюрокрачування, оказенювання, яке надто не в’язалося з його зовнішністю? (Один з колишніх соратників Луценка навіть порівняв його з персонажем знаменитої казки Джеймса Крюса - хлопчиком, котрий нерозважливо продав свій сміх.) Надмірної балакучості? Франкфуртських пригод?

А, можливо, деякі вчорашні однодумці не хочуть пробачити йому своїх власних зрад? А деякі вчорашні симпатики не можуть пробачити йому своїх власних розчарувань?

Не беруся судити, що небезпечніше і в політиці, і в ставленні до політиків - надмірне святенництво чи надмірний цинізм? Але вважаю, що дуже вже пуританський пошук ідеального спричиняє розчарування. У кращому разі. В гіршому - призводить до війни за ідеали. У кожної з воюючих сторін ідеали будуть свої. Завзятих ідеалістів війна зжере першими. Про це, напевно, слід пам’ятати надто ревним поборникам революційного романтизму.

Для багатьох учорашніх ідеалістів саме Луценко став символом руйнації майданівських мрій. Не схильний до сибаритства Віктор Андрійович, не вкрадлива Юлія Володимирівна. Саме він, щирий, відважний і відчайдушний. Багато разів обіграна пресою зміна: натхненний бунтар у линялих джинсах перетворюється на ситого чинушу в дорогому костюмі.

Для мене важливо, що він не перетворився на ніщо. На це, схоже, дуже сподівалися організатори судилища.

Для мене вирок Луценкові - ще одна подряпина на серці. Ще одне свідчення безповоротно минаючої пори. Причетність до якої сьогодні багатьох гнітить. Мене - ні.

Адже ж дивно. Знайомі мені розумні й совісні люди вишукують химерні причини, щоб відмовити Луценкові в повазі, прихильності, співчутті. Але при цьому вони миряться з тим, що ними керують невиліковні клептомани, войовничі нероби, напомаджені клоуни, винахідливі брехуни, веселі лиходії. Чому ми так уперто не пробачаємо своїм і пробачаємо чужим? Відповідь на це запитання має допомогти кожному небайдужому зрозуміти, носіїв яких чеснот ми хочемо бачити у владі. Володарів яких недоліків ми там бачити не бажаємо. І чого ми хочемо взагалі.

Навіть громадяни неабиякого гарту відчувають легкий озноб перед грейдерним натиском Януковича. Іноді здається, що межигірський насельник ставить дивовижний експеримент, намагаючись одним махом побити горшки з усіма. Зі спантеличеним Євросоюзом, роздумливим Вашингтоном, із чванливим Кремлем. Із розгубленою по дорозі старою донецькою гвардією. Із терплячим населенням ввіреної його турботам країни. З боку поведінка Віктора Федоровича скидається на екзотичну форму суїциду. Чи, може, він наділений знанням, нам, убогим, недоступним? Чи, може, гарант отримав гарантії від Бога? Або грант від сатани?

Чим інакше можна пояснити настільки сміливу демонстрацію впевненості в завтрашньому дні? Під акомпанемент розмов про можливий дефолт облаштувати собі за бюджетні кошти ще один офіс. У Межигір’ї. Укласти договір про оренду, по суті, із самим собою. До 2020 року. З правом пролонгації. Це ж якими ідіотами треба вважати оточуючих. Яких безсловесних створінь бачити в одноплемінниках?

Вердикт у справі колишнього міністра внутрішніх справ (у результаті визнаного винним і по «святковому» епізоду, і по «квартирному») був легко прогнозованим. Але холодок розгубленості (досади (?), ненависті (?) обпік майже кожного, хто провів перший день Великого посту в тісній духовці залу засідань найскоромнішого суду країни.

Якщо «справа Тимошенко» видається злісною карикатурою на правосуддя, то «справа Луценка» виявилася водевільною пародією на справу Тимошенко.

Тут не завдавали собі клопоту бодай робити вигляд. Вовк не обливався потом, як нервовий Кірєєв. Він ліниво боровся з нудьгою, поки його колега Царевич скоромовкою паламаря зачитувала судове рішення. Тут не спромоглися навіть до пуття прописати вирок, і, всупереч правилам пристойності і нормам законодавства, його оприлюднення перервали, щоб у нарадчій кімнаті наспіх підправити документ. Який цілком могли написати ще до початку слідства.

Це так природно для країни, котра перетворилася на колекцію симулякрів, на глибоко віртуальну реальність. З неіснуючими героями, вигаданими борцями, вигаданими перемогами, намальованими реформами.

Чи варто дивуватися з того, що і спротив режиму набув значною мірою віртуального характеру?

У студентські роки був у мене приятель, який, за його власним вигадливим висловом, «исподволь приуготовлял себя к великому посредством малых дел». Він був свято переконаний, що просто приречений створити якийсь геніальний твір, котрий змінить вікові обивательські уявлення про світ. Він годинами просиджував на ліжку в своїй гуртожитській конурі, зосереджено втуплював погляд у брудне вікно, несамовито курив, випивав відро чаю. Перед ним на томі Великої радянської енциклопедії лежав знущально білий аркуш, на якому він за кілька тижнів не спромігся накреслити ані знака. Подеколи цей нещасливий ловець натхнення водив тремтячим пальцем по «змореному» від очікування аркуші паперу. І зосереджено вдивлявся в його образливу білизну, наче намагався розгледіти якийсь тайнопис.

Підсумком подібних вправлянь у безпорадності стала короткострокова депресія й тривалі пиятики. Коли гроші на гарячливе закінчилися, майбутній геній змінив тактику. Протверезівши, він рішуче змінив свою величну статичність на холеричну діяльність. Він самозабутньо читав збірки афоризмів, студіював словники синонімів, копирсався у філософських дослідженнях, блукав по всіляких лекціях, ганявся за просунутими кінострічками, нав’язував знайомим глибокодумні суперечки. Він повірив, що подібні екзерсиси дадуть йому змогу зібрати необхідну кількість цеглинок, з яких він згодом зведе величаву будівлю. Знехтувані аркуші паперу безпорадно валялися на брудному підвіконні, день за днем планомірно втрачаючи сніжну білизну.

Чимало онлайнових революціонерів нагадують мені цього знайомого. Своєю вірою у власну значимість, втаємниченість, помазання. Своєю здатністю втамувати нонконформістську сверблячку ефектними онлайн-витівками. Своєю переконаністю, що вони з допомогою малих віртуальних форм готують велику справжню перемогу.

Дане припущення - аж ніяк не камінь у їхній город. Це - констатація факту.

Автор цих рядків не схильний перебільшувати значення соціальних мереж у справі тотального «огромадянювання» населення. Не вірить, що створення онлайнових страт, справді приведе (як пророкують інші віртуальні філософи) до появи нових суспільних класів. Але й не поділяє скепсису тих, хто зневажливо вважає інтернет-бунт марним починанням.

У цій країні швидкий оргазм обіцянок завжди обертався вічною вагітністю у справах. Зневірившись у потенції пасивних політиків, активні виборці заходилися штучно запліднювати свої бажання. Але виявилося, що для них надто вже важливим є сам процес.

Світ мережного протесту виявився значно естетичнішим, азартнішим, куражнішим, аніж світ протесту реального. Відчайдушні спроби знайти втіху у справжніх справах і відгук у справжніх політиків змушують збиватися в іграшкові зграї, де кожен може відчути себе трішки сміливішим і трішки значущішим.

У затишку легко повірити в близькість швидкого повстання проти неправедності. У свою повновагу причетність до процесу створення нових героїв. Або навіть у своє право стати таким. «Ефект Навального» - яскраве підтвердження цієї тенденції.

У реальній політиці реальних героїв суспільство не бачить. Героям учорашнім не вірять. Героїв позавчорашніх не пам’ятають. Або не хочуть згадувати. Спроби інтелектуалів розбудити цікавість до реальності не увінчалися успіхом. «Ініціатива 1 грудня» не стала подією. Для втомленої частини суспільства заклики моральних авторитетів виявилися надто складними, для енергійної - надто нудними. Деяким «просунутим» Дзюба, Маринович і Попович і поготів здаються людьми з нескінченно далекого минулого.

Із цього зовсім не випливає, що в суспільстві немає попиту на моральних архонтів; на хранителів традицій, що збереглися; на сумлінних носіїв ціннісних установок; на гідних пошани титанів духу. Або що до їхнього слова глухі. Останній, доволі суперечливий твір Ліни Костенко став незаперечним бестселером. Її творчий вечір у Харкові (місці, начебто ідейно ворожому) зібрав небувалий аншлаг. Але коли Юлія Тимошенко сказала, що на чолі списку об’єднаної опозиції можлива поява «людини рівня Ліни Костенко», це викликало подив в одних, зневіру в інших і відторгнення у третіх. Імовірно, частина суспільства готова бачити в таких людях арбітрів, але не гравців. І, мабуть, це справедливо й закономірно.

Звідки взятися новим героям? Зі світу реальної політики? Світу прострочених ідеологій і швидкопсувних політичних продуктів, у яких найчастіше немає нічого, крім політтехнологічного ГМО? Чи майбутній рятівник вирине з глибин он-лайну, виплутається з мережі Інету?

Особисто я готовий повірити, що саме там може з’явитися відчутна повноцінна альтернатива. Але виникнення цієї альтернативи пов’язую не з інспірованою соціальними мережами революцією. І не з виштовхуванням на поверхню нових кумирів.

Вітчизняне захоплення з приводу ролі Twitter і Facebook в «арабській весні» та московського «снігового бунту» поясниме. І небезпечне. Соціальна мережа може зібрати людей. Але не може створити за них віровчення. Немає такої програми. Соціальна мережа може розбудити протест. Але ламати, не знаючи, що будеш будувати, - небезпечно.

Мережева соціалізація може й мусить виявитися корисною для країни і згубною для режиму. Не тільки тому, що Інтернет - природний позацензурний простір. Не тільки тому, що формування онлайнових племен - доступна, затребувана й ефективна форма самоорганізації небайдужих. А й тому, що мережива цієї мережі плетуть люди, котрі належать до найбільш енергійної, динамічної, мобільної частини суспільства.

На мій погляд, найбільша помилка, якої можуть припуститися інтернет-активісти, - це ототожнити себе з усією країною. Країна - більша, складніша й нудніша. Але вони можуть і повинні допомогти суспільству зрозуміти, якою ми хочемо бачити свою країну. Якою ми її не хочемо бачити, і так зрозуміло.

Інтернет-політика, що зароджується, не здатна замінити реальну політику. Але вона, цілком можливо, здатна виправити помилку, на якій із завидною впертістю стояли наші впродовж двох десятиліть, відмовляючись обговорювати, що ми будуємо. Гострі питання (котрі могли, на їхню думку, розсварити населення) не допускалися в партійні програми, передвиборні виступи, нормативні акти. Суперечності нагромаджувалися, консервувалися. Тепер вони схожі на купу неутилізованих боєприпасів, які пережили термін придатності і готові вибухнути в будь-який момент.

Будь-яку складність політики всіх мастей завжди «виносили за дужки». Тепер за дужками залишилися вони. У дужках - країна, яка не здатна жити так. І не знає, як жити інакше.

Яку проблему не назви - політик зашикає, замахає руками: ти що, цього не можна чіпати, буде війна. А, по-моєму, війна швидше виникне, коли не чіпати. Можливо, моя думка й помилкова. Але, по-моєму, не звертати на це увагу - значно більша помилка. Слава Богу, я не політик.

До речі, політик Коштуніца, здається, у 2000-му, чесно зазначив, що сербський народ повинен якомога швидше визначитися, яку ціну він має заплатити за достойне місце у світі. На що він готовий погодитися, чим справді дорожить, які моральні, ідеологічні, внутрі- й зовнішньополітичні цінності поділяє і захищає. Які помилки готовий визнати. Якщо не помиляюся, сербський лідер говорив тоді, що особливості світобудови не рятують сербів від потреби розібратися, що вони, серби, являють собою. І жалкував, що вони не зробили цього раніше, до безглуздих жорстоких воєн. Позавчора Сербія отримала статус країни - кандидата ЄС.

Інтернет і соціальні мережі, зокрема, мають стати не штабом із підготовки безглуздого бунту, не перинатальним центром із вирощування майбутнього рятівника, не творчою лабораторією для створення флеш-мобів. А майданчиком для продуктивних, стратегічних дискусій. Це може додати ефектності - ефективності, ідеалізму - прагматизму, віртуальності - реальності. Допоможе позбутися ілюзій, зрозуміти, в чому ми, «просунуті» й не дуже, розходимося. А якщо розходимося - то як і коли.

Мені чомусь здається, що ми живемо в добу, коли колективний розум здатний замінити політичну волю одинака. Коли вчення вирощує пастиря. Ім’я якого не таке вже й важливе, якщо вчення правильне.

Зрештою, якщо вірувати, то в щось, а не в когось. А якщо жити - то треба знати, в ім’я чого. І треба знати, за що воювати. Або сидіти.

Тим більше що строки в нашій декоративній країні дають реальні.