БЛИЗЬКИЙ СХІД. КРЕАТИВНИЙ ХАОС

Поділитися
Дев’ятого квітня війська союзників оголосили про те, що контролюють ситуацію в столиці Іраку. Уряд Кувейту привітав сусідів із визволенням...

Дев’ятого квітня війська союзників оголосили про те, що контролюють ситуацію в столиці Іраку. Уряд Кувейту привітав сусідів із визволенням. На півночі країни, однак, ще тривають бої. День перемоги?

Спроба зрозуміти реакцію арабського світу на те, що відбувається, через призму місцевої преси, справляє враження, що громадська думка й офіційна позиція арабських країн функціонує як певний автомат. У кількісному відношенні сторінки всіх арабських газет — від малотиражних до авторитетного єгипетського напівофіціозу «Аль-Ахрам» — заповнені матеріалами про Ірак. При цьому, зі змістовної точки зору, всі матеріали так чи інакше вкладаються в дві категорії — зведення з полів боїв і суто ідеологічні тексти, які засуджують війну. Про майбутнє пишуть мало, детальних прогнозів практично немає. Найбільше турбує можливе продовження агресії — нині проти Сирії й Ірану. У деяких матеріалах війну в Іраку взагалі розглядають як прелюдію до агресії проти всієї арабської нації.

Не випадково й те, що іракські новини сусідять в арабській пресі з новинами з окупованих палестинських територій. Події, які відбуваються в цих двох гарячих точках арабського світу, поза сумнівом, сприймаються найширшою арабською громадськістю в єдиному контексті. В історичній перспективі точкою відліку для багатьох стає 1948 рік — момент утворення Держави Ізраїль — і весь ланцюжок наступних арабських невдач — особливо 1967 рік, 1973-й і т.п. У арабській масовій свідомості, за спостереженнями оглядачів «Аш-Шарк аль-Аусат», війна в Іраку вишиковується в один ряд із такими давніми епізодами історії, як французька війна в Алжирі, італійська в Лівії, британська в Єгипті. Більшість переконана: справжньою метою воєнних дій є колоніальна окупація Іраку та встановлення контролю над його нафтовими ресурсами.

Найчастіші слова в арабському газетному дискурсі останніх двох тижнів — агресія, агресор, завойовники, загарбники з набором стандартних епітетів — жорстокий, грубий і т.п. Ці оцінні епітети вимірюють, очевидно, не стільки реальні розміри непрямих утрат, скільки міру гніву, невдоволення та страху, що заволоділи умами. У контексті війни активізувався стандартний арабський антиімперіалістичний дискурс. Ключові поняття його: гегемонія, до якої, за визначенням, прагне Захід, агенти імперіалізму, — передусім в особі арабських правителів, багатства в регіоні (нафта), якими прагнуть заволодіти вороги. Знову звучить популярна в арабській масовій свідомості ідея про неминучий чудовий кінець американського панування.

Антизахідна риторика давно стала головною темою проповідей у мечетях. Характерне висловлювання шейха Аль-Азхара Мухаммада Сейїда Ат-Тантаві, одного з вищих духовних авторитетів сунітського ісламу, в якому слово «джихад» ужито тричі. Проте, на відміну від своїх радикальних одновірців, метою його шейх визначив перемогу іракського народу й поразку гнобителів, що скоріш читається як осуд режиму Саддама. На закінчення шейх засудив агресію й закликав до якнайшвидшого відновлення свободи й суверенітету іракського народу.

Ключовою фразою, яка віддзеркалює ще один арабський страх, стало характерне висловлювання Хосні Мубарака про те, що «нинішня війна створить сотні усам бін ладенів». Під час конфлікту практично всі радикальні ісламські угруповання неодноразово озвучили стандартні тексти загроз і закликів до джихаду. Іракський віце-президент Таха Ясін Рамадан назвав кількість арабських добровольців — шість тисяч. Міністр інформації Іраку сказав: 99% із них добре підготовлені. Ця цифра, мабуть, трохи перебільшена, але дозволяє певною мірою робити висновки про мобілізаційний потенціал радикального ісламізму в регіоні. Суттєвого якісного стрибка в зростанні добровольчої активності не спостерігається, — ті самі цифри фігурували й раніше, у контексті інших гарячих точок, де встиг відзначитися кочовий моджахедський корпус — від Афганістану до Балканів.

В Алжирі іракська війна поглинула всю увагу місцевого населення. Один поліцейський під час перебування на відповідальному посту з охорони американського посольства, приміром, не витримав і почав палити в повітря з пістолета, поки його не заарештували. У результаті влада не лише підсилила охорону посольства, а й заборонила місцевим парламентаріям продовжувати демонстрації під його вікнами. За повідомленням єгипетської «Аль-Ахрам», в Алжирі міністр у справах релігії Абдулла Стугонам сказав, що ворота джихаду відкриті й не потребують фетв.

Демонстрації «протесту та гніву» із закликами до джихаду, які прокотилися Лівієї, слід розглядати як привід розрядитися та підкріпити й без того непорушну «єдність партії та народу». Каддафі завжди готовий підтримати антиімперіалістичний гнів своїх підданих.

У Марокко керівництво основних політичних партій, включаючи опозиційну радикально-ісламську Партію справедливості та розвитку, зайняло обережну й мовчазну позицію, тоді як партійна преса резонувала громадській думці, критично настроєній стосовно офіційної позиції уряду й короля. Король закликав народ до спокою. Це знайшло відгук серед значного прошарку місцевого середнього класу й буржуазії, увагу котрих нині зосереджено на триваючих переговорах із США з питання про зону вільної торгівлі.

Не слід, проте, думати, що арабська громадська думка повністю однорідна. Принаймні в Кувейті пристрасті загострюються в прямо протилежному напрямі. Газета «Аль-Айам» повідомила про жорстку розправу над палестинським студентом, вчинену в Кувейті його місцевими однокурсниками після того, як той розкритикував дії американських військових в Іраку. Країни Перської затоки в зв’язку з війною найбільше турбує відплив іноземного капіталу.

Торкаючись позиції арабських режимів на початку війни, оглядач «Аш-Шарк аль-Аусат» звертає увагу на те, що, попри протести розпаленілих мас, жоден арабський уряд за всієї розбіжності думок і політичної орієнтації не заявив офіційного протесту, не заморозив дипломатичних відносин із Вашингтоном і Лондоном, обмежившись загальним осудом війни й закликами до мирного вирішення.

Дві широко обговорювані ідеї допомагали арабській громадській думці змиритися з нездатністю вплинути на перебіг подій. Перша — це пропозиція, офіційно заявлена ОАЕ на саміті ЛАГ і негласно підтримана багатьма арабськими політиками, яка закликала до добровільно-примусової відставки Саддама. Друга — ідея про те, що Ірак — це особливий випадок, який не можна порівняти з іншими арабськими режимами. В образ Саддама як винятково кровожерливого деспота давно повірили всі. Той факт, що для багатьох в арабському світі він на певний час зайняв місце популярного харизматичного героя, насправді не суперечить такій оцінці. Героїчний бік в образі страшного Саддама був актуальний лише тією мірою, якою він був здатний протистояти Заходу. Саддам, котрий зазнав поразки, гірше того, котрий утік і зник безвісти, — уже не герой, а оганьблений тиран.

Насправді враження про нездатність арабів подивитися далі чи глибше оманливе. Арабська інтелігенція донедавна була скоріш замкнутою кастою, котра напряму не впливає ні на формування політичних рішень, ні на думку більшості населення. Ситуація, проте, змінюється відповідно до розвитку зарубіжної арабської преси, й особливо, супутникових телеканалів, серед яких лідирує «Аль-Джазіра».

Ось, приміром, спроба власне арабського критичного погляду: «уявляється, що арабська ментальність щосили противиться самій думці щодо того, аби по-новому подивитися на основи й відправні точки... вона залежна від набору уявлень, що здаються очевидними... Упереджено негативне ставлення до «іншого» — кожен інший явно ворог, а на підсвідомому рівні — захоплення геройським диктатором, байдуже, як багато зла він посіє на цій землі, досить, аби він виступав проти імперіалізму та проти підступного «іншого». (Ахмад Ар-Рубі, «Аш-Шарк аль-Аусат», 7 квітня). Якщо арабські правителі всі як один агенти імперіалізму, запитує Ахмад Ар-Рубі, то про яку ще додаткову гегемонію Заходу можна говорити?

На думку Туркі Аль-Хамада, об’єктом масового невдоволення, протестів, провокаційних закликів стають, власне, Сполучені Штати, а не війна в Іраку як така. Проблема, проте, у тому, що всі ці протести та провокаційні заклики в черговий раз упаковуються в блискучу обгортку з релігійних і патріотичних емоцій, після чого слідом за завершенням кризи буде складно розвивати відносини з тими державами, з якими взаємодіяти просто необхідно. «Ненависть або любов до Америки не заперечать того факту, що вона, як і раніше, велика держава, величезна сила. А, отже, співпраця з нею є необхідністю, а зовсім не предмет вибору на альтернативній основі. Тому абсолютно не має значення, любиш ти чи ненавидиш Америку, а важливо, в який спосіб ти зможеш взаємодіяти з нею для досягнення тих цілей, до яких прагнеш ... Араби в наш час страждають на короткозорість свого мислення, дратівливість ... занадто легко піддаються словесним умовлянням і закликам. Із такими якостями неможливо вижити серед лисиць, не кажучи вже про левів, вовків та інших хижаків». У цьому зв’язку цікаве висловлювання іншого арабського автора: «Хотілося б, аби результатом нинішньої війни для арабських еліт і інтелектуалів став початок епохи пошуку нових ідей».

Відносини США з сусідами Іраку вибудовуються дещо суперечливо. З одного боку, у наявності явне співробітництво з Іраном, зокрема в боротьбі з угрупованням «Ансар аль-Іслам», з іншого — не припиняються звинувачення на адресу іранської влади. Рамсфельд звинувачує Тегеран у тому, що він дозволив корпусу Бадр — військовим підрозділам шиїтської Вищої ради ісламської революції в Іраку — перетнути кордон.

Позицію Ірану лаконічно викладено в словах Харазі, сказаних ним під час візиту до Туреччини: «Без підтримки держав-сусідів неможливо забезпечити стабільність в Іраку». У США ці слова резонують із деякими висловлюваннями неоконсерваторів із American Enterprise Institute. Представник Інституту Майкл Лідін невдовзі після початку війни сказав: «Це [лише] один із боїв у тривалішій війні. Ірак — це [ще] не війна. Це — регіональна війна, і ми не можемо домогтися успіху в Іраку, якщо ми обмежимося одним лише Іраком. І, я гадаю, країни терору, які межують із Іраком, а саме Іран і Сирія, знають це...» На хвилі переможних реляцій ставки таких не в суворому сенсі урядових організацій США, котрі брали активну участь у розробці політичних рішень (не в їхньому ухваленні, звісно), зросли.

Чимало залежатиме від того, як складатиметься ситуація в Іраку. Поки що відбувається часткове відновлення племінної й конфесійної ієрархії. У кожній провінції знайдуться (й уже знаходяться) свої сили, здатні виступити як альтернатива скинутому режиму, — племінні вожді, релігійні й політичні лідери, котрі повертаються з вигнання. Проблема в тому, що всі вони часто мають не більше спільних знаменників між собою, ніж колись із баасистами.

Не зрозуміло поки що, яку позицію займе шиїтська більшість стосовно американської адміністрації, що діятиме в режимі окупації. Хто з арабських сусідів захоче мати поруч ще одну шиїтську країну? Кордон курдської автономії — як географічний, так і політичний, у сенсі свобод і привілеїв є ще однією з відкладених проблем повоєнного врегулювання.

Британці відзначають: старші союзники за коаліцією демонструють зайву перебірливість у виборі місцевих контрагентів — створюється враження, що американці вже точно знають, кого й де вони хотіли б бачити в особі місцевої влади. Питання в легітимності такого вибору. Великим невідомим залишається в цьому контексті шиїтський чинник. Список прийнятних кандидатур із шиїтів, котрі становлять більшість населення, гранично обмежений і, вочевидь, маргінальний із погляду їхньої популярності. Позиція невтручання в конфлікт, чітко визначена Вищою радою ісламської революції, поступово трансформується на роль критично настроєного спостерігача.

Підхід британців до наведення порядку в Басрі поки що видається реалістичнішим. Проте дія британського чинника, мабуть, обмежена в часі — Блер обіцяв вивести війська з Іраку, щойно там буде встановлено мінімальний порядок, під яким мається на увазі американська адміністрація з обмеженим місцевим компонентом. Міністром закордонних справ було, правда, озвучено ідею міжнародної конференції по Іраку під егідою ООН, покликану гарантувати, що «політичне й економічне майбутнє Іраку міцно передано в руки самого народу Іраку». Для майбутнього перебігу подій важливо, яка з ліній у формуванні близькосхідної та світової політики США візьме верх у найближчій перспективі. Інакше кажучи, чи стане сил у помірніших політиків на чолі з колишнім військовим Пауеллом, аби урезонити своїх колег, цивільних неоконсерваторів, котрі явно відчули себе перемігшою стороною. Чи для цього треба набити собі реальні гулі об скелястий грунт Близького Сходу?

Хоч би що відбувалося в середині Іраку, а американські плани великі — від цілковитої реформи освіти (на написання нових підручників уже виділено 60 млн. доларів) до реформ і розвитку місцевої влади, нафтового сектора, — усе це буде не просто нове, а незвичне, нечуване і небачене для більшої частини жителів регіону. Новизна більше чи менше насторожує й лякає всіх. Але стосовно Близького Сходу все набагато складніше. Там ми маємо те, що антропологи називають традиційним суспільством, один із головних культурних орієнтирів якого — сталість. Незвичного Близький Схід боїться більше, ніж будь-якого доморослого диктатора та злодія. Жителю Заходу чи України навіть важко собі уявити, яке місце в арабській громадській свідомості посідають питання збереження своєї ідентичності — ісламської, арабської, іранської. Будь-яке іноземне втручання активізує страх втрати свого особливого обличчя й місця в світі, попри те, що це місце багатьом стороннім спостерігачам (зокрема, американським) навряд чи видасться завидним.

Епохам історичних потрясінь, які зазвичай сучасники уявляють як катастрофу, хаос, світ зобов’язаний суттєвими інноваціями. Хаос, хоч і лякає, але креативний. Лякаюче креативний, якщо завгодно. Це перевірка на міцність старого й народження нового. Яких форм воно набуде? У такій обстановці можна дати волю фантазії й уявити, приміром, таке цілком несподіване розв’язання проблеми ролі шиїтського духовенства, котре стало гальмом для подальшого політичного розвитку Ірану й, можливо, загрожує Іраку. Чому не зробити б головний центр шиїтської духовності Неджеф, де знаходиться могила імама Алі, екстериторіальним містом-державою, формалізувавши, нарешті, на основі міжнародного правового акта суперечливі відносини між релігією й політикою в цій частині ісламського світу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі