Білоруський перемет

Поділитися
Перше, що впадає у вічі, коли виходиш із залізничного вокзалу в Мінську, — відсутність у місті зовнішньої реклами...

Перше, що впадає у вічі, коли виходиш із залізничного вокзалу в Мінську, — відсутність у місті зовнішньої реклами. Натрапити на білборд або лайтбокс практично неможливо. Поодинокі рекламні плакати висять лише у вагонах метро: акуратно, без патьоків клею і надірваних країв, за спеціальним заскленим стендом. І це — у розпал виборів президента.

Складається враження, що у всій країні оголошено безстроковий день тиші, як це буває в Україні в останній день перед виборами. Пізніше тобі пояснять, що адміністративні витрати на дозвільну документацію на зовнішню рекламу не дають економічного ефекту. Вивіски з підсвіченням можуть дозволити собі лише великі банки та оператори мобільного зв’язку.

Наприклад, просто так повісити рекламу якоїсь косметики французького виробництва з Холлі Беррі просто неможливо. По-перше, тому що пані Беррі не народилася в Білорусі, а, згідно з місцевим законодавством, у рекламі можуть зніматися тільки білоруські моделі. По-друге, не потрібна тут нікому французька косметика. «Завозити товари народного вжитку — це злочин, — сказав колись Олександр Лукашенко. — Усе треба виробляти в себе».

Імпортозаміщення — один із важливих стовпів білоруської економіки. На розпорядження президента, країна активно освоює виробництво промислових товарів, на які на внутрішньому ринку сформувався підвищений попит. Кінцева мета — максимальна відмова від імпорту іноземних товарів.

За задумом, імпортозаміщення має розв’язати два завдання. По-перше, у будь-який спосіб зберегти робочі місця. По-друге, національний протекціонізм покликаний заощаджувати валютну виручку. Однак на практиці це призвело до того, що багато потенційно перспективних підприємств, виконуючи державне замовлення, катастрофічно втрачають конкурентоспроможність, а економіка країни в цілому опинилася в ізоляції.

Річ у тому, що для заміщення імпорту доводиться створювати складні виробництва, які в результаті виявляються нерентабельними. Відсутність відповідної системи стандартизації призводить до того, що в рамках виконання держплану підприємства закуповують дешеві сировину і запчастини й на ринок потрапляє лавина неякісної продукції, на яку немає попиту. Така схема породжує різного роду недолугості на кшталт ноутбуків «Коллега» та моніторів «Интеграл». А випуски загальнонаціональних новин періодично вибухають сенсаціями про освоєння «виробництва» червоно-зелених ананасів.

Зате в лексикон білоруських бюрократів, як, утім, і українських, дедалі міцніше входить новий термін — інноваційна модель розвитку економіки.

Наступне, що буквально вражає уяву, наприклад, киянина, — чистота вулиць і бездоганний стан доріг. Правда, немає дорогих автомобілів. Ні в кого. Найбагатші люди у країні — не бізнесмени, а представники чиновництва, які — чи то зі страху, чи то через далекі від українських доходи, — не можуть дозволити собі дорогі авто.

Втім, і прості громадяни високими доходами похвалитися не можуть. Відповідно до офіційних даних, мінімальна заробітна плата на перше січня 2010 року в Білорусі становила приблизно 28600 білоруських рублів (78 доларів, або 618 гривень). При цьому вона не дотягує до офіційного прожиткового мінімуму, який становить 274 510 білоруських рублів (83 долари, або 657 гривень).

Середньомісячна заробітна плата на цей час становить 1 183 100 білоруських рублів (356 доларів, або 2 830 гривень).

Для порівняння: в Україні, згідно з офіційною статистикою, і мінімальна (922 гривні), і середньомісячна зарплата (2 109 гривень) перевищують прожитковий мінімум (875 гривень).

Правда, середньостатистичний українець відчує різницю в цінах на деякі товари, наприклад, у Мінську і в Києві. Буханець житнього хліба коштує близько чотирьох гривень, кілограм свинини — 46—48 гривень, літр молока 3,5% жирності — 3,6 гривні, 400 грамів 15-процентної сметани — трохи більше п’яти гривень, літр соку — майже 13 гривень, пляшка місцевого пива — близько трьох гривень.

Проїзд у мінському метро коштує, як ще зовсім недавно в Києві, — 1,7 гривні, квиток у маршрутці — 2,7 гривні.

Приватних підприємців і взагалі приватного сектора у країні, практично, немає. Частка середнього і малого бізнесу становить не більше 7% економіки. Але є нюанс. У Білорусі легко відкрити власний бізнес. Систему єдиного вікна запроваджено в країні ще у лютому 2009 року. Щоб зареєструвати ІП (індивідуальне підприємництво) або ПУП (приватне унітарне підприємство), треба лише надати невеличкий перелік документів — і того ж дня ви отримуєте всі необхідні сертифікати і дозволи.

А далі — пекло. Згідно з даними Світового банку, торік Білорусь посіла останнє місце в рейтингу країн за показником простоти оподаткування. Найбільша армія Білорусі — не військові і не спецслужби, а... бухгалтери! У країні з десятимільйонним населенням армія бухгалтерів налічує понад 500 тисяч, що вшестеро більше, ніж збройні сили Білорусі.

За підрахунками фахівців, на оформлення податкової документації середній господарник витрачає 40% (!) робочого часу. Причому обсяг документообігу практично однаковий і для великого заводу, і для власника маленької кав’ярні. І — що теж важливо — колосальні штрафи у разі порушення податкового законодавства теж однакові.

Соціальний гак

Державний контроль у країні поширюється не тільки на економіку. У цій країні досі ще багато дивного для українця. Наприклад, щоб купити SIM-карту для мобільного зв’язку, треба обов’язково надати паспортні дані. З цієї хвилини абонент у системі. Як можуть використовуватися ваші дані — невідомо. Після розгону останніх масових протестів деякі білоруські агентства з посиланням на джерела повідомили, що всі мобільні оператори, на вимогу МВС, передали дані абонентів, чиї номери реєструвалися під час заворушень на площах.

Втім, у Білорусі і без протестів від державної машини залежить кожен — абсолютно кожен! — житель країни. Систему контролю було запроваджено ще 2000 року під виглядом захисту прав трудящих.

Десять років тому указом Олександра Лукашенка у країні почала діяти контрактна система працевлаштування, офіційно введена в законодавство про працю. Це свого роду «кріпосне право» держави на працездатне населення. Її суть зводиться до того, що абсолютно всі працівники державних підприємств зобов’язані оформити відповідний трудовий контракт. Термін угоди обмежений двома роками. Як правило, контракт підписується на рік, по закінченні якого працівник знову повинен звернутися до керівництва з проханням узяти його на роботу. Рішення про продовження терміну договору приймає наймач. І очевидно, що при продовженні контракту береться до уваги не тільки професіоналізм працівника, а й його ідеологічна зрілість. Якщо наймач приймає рішення не продовжувати контракт, держава на його боці, — законодавство не зобов’язує керівництво підприємств пояснювати причину відмови.

При цьому всі трудящі пов’язані пільгами і хоча й злиденним, та все ж «соцпакетом» у вигляді санаторіїв, що повноцінно працюють, лікарень, дитячих садків та будинків відпочинку. Крім того, багато зарахованих на роботу мають право отримати т.зв. службове житло — прототип соціального житла. Різниця в тому, що працівник і його сім’я мають право жити в службовій квартирі тільки доти, доки в нього є контракт. Відповідно, втрата роботи для багатьох означає не просто тимчасове зменшення сімейного доходу, а й втрату житла.

Контрактна система — універсальний інструмент контролю над громадянами. По-перше, вона фактично зводить нанівець роль профспілкових організацій. А з огляду на єдину вертикаль управління державними підприємствами, вона дає можливість контролювати і будь-які інші види громадських об’єднань — партії, НДО, клуби.

По-друге, вона значно спрощує роботу з потенційним виборцем. «Трудова голка» краще за будь-які інші стимули та обіцянки змушує працівника замислитися над доцільністю кусати руку, що годує. Крім іншого, вона ще й легалізує «соціальний хабар» досить важливій для нинішньої влади верстві виборців — людям похилого віку. Річ у тому, що контрактна система дозволяє наймати працівника навіть після настання пенсійного віку (для жінок — 55 років, для чоловіків — 60).

Тому немає потреби, наприклад, заганяти людей на зустрічі з потрібним кандидатом — приходять самі. Точно так само знаходяться тисячі готових стати добровольцями у штабах чинного президента.

Тепер найголовніше. Згідно з офіційною статистикою, на підприємствах державного сектора Білорусі працює 74,6% трудящих. Для довідки: під час останніх виборів за Олександра Лукашенка проголосувало 79,67% виборців.

І, що найбільш прикро, всі ці люди, навіть якщо вони не поділяють погляди і не підтримують методи Олександра Лукашенка, не мають можливості дізнатися про альтернативу. А сама ця альтернатива, навіть якщо вона не опозиція, навряд чи зможе одержати сигнали підтримки з боку суспільства. Для цього в країні існує ідеологія, точніше — ідеологічний апарат.

Ідеологічний гак

Формально, у Білорусі діє багатопартійна система. У країні 15 офіційно зареєстрованих партій, вісім із них відкрито підтримують курс чинного президента. Причому кількість незареєстрованних (заборонених або позбавлених офіційного статусу) партій приблизно дорівнює кількості офіційно зареєстрованих політичних об’єднань.

І, очевидно, незабаром партій стане ще менше, — після подій минулої неділі влада повідомила, що розглядає можливість ліквідації політичних партій, котрі провокували акції протесту.

Проте, на відміну, наприклад, від Росії або Китаю, де домінуючу роль у політичній системі країни відіграє одна партія влади, у Білорусі немає правлячої партії. Партія «Белая Русь», створена 2007 року, себе не виправдала: спроба замінити культ особи колегіальним управлінням не увінчалася успіхом.

Прообразом політичної влади стала ідеологічна вертикаль. Формально її повністю скопійовано з радянської системи ідеологічного виховання. На чолі цієї піраміди — головне ідеологічне управління адміністрації президента. У її підпорядкуванні перебувають управління з ідеологічної роботи при обласних, міських і районних адміністраціях.

Та й це не все. Відповідно до указу президента, заступники керівника «з ідеології» є в усіх більш-менш великих державних підприємствах незалежно від структури й характеру діяльності. У недержавних підприємствах посадові обов’язки заступника з ідеології автоматично покладаються на одного з керівників другого ешелону.

У «мирний» час роль політруків влади зводиться до своєчасного інформування начальства про порушення «ідеологічної дисципліни». У школах і вишах офіційно викладається предмет «Ідеологія Білоруської держави» і знайти такі порушення нескладно.

А от у «воєнний» час — під час виборів будь-яких рівнів, зокрема виборів президента, — управління з ідеологічної роботи автоматично перетворюються на виборчі штаби Олександра Лукашенка.

Отут уже влада і вплив «ідеологів» стають практично безмежними. На їхні плечі лягає мобілізація всієї адміністративної машини для досягнення перемоги. І саме вони відповідають за рекордні результати голосування на місцях. Відповідно левову частку членів виборчих комісій також складають працівники ідеологічної вертикалі.

Виборчий гак

Останні вибори президента Білорусі стали вправно підготовленим аукціоном між Росією та Євросоюзом. І хоча від самого початку було зрозуміло, що головний лот — право визначального впливу на країну в найближчі п’ять років — тримає в руках чинний президент Олександр Лукашенко, багато хто вірив у непередбачуваність його результату.

Проте ланцюг подій навколо Білорусі нинішньої осені більше нагадував спектакль, розіграний спочатку для Європейської спільноти, а потім і для білоруського народу. Дата президентських виборів була призначена Національними зборами в середині вересня. Тоді ж фактично й почалася виборча кампанія.

Та не минуло й місяця, як між президентами Росії та Білорусі розігрався публічний конфлікт. Спочатку Олександр Лукашенко, а потім і Дмитро Медведєв несподівано відкрито сказали один одному «два-три теплі слова». Потім була кампанія цькування білоруського президента в російських ЗМІ.

До виборів президента залишалося трохи більше двох місяців, коли до Мінська прилетіли міністри закордонних справ Німеччини і Польщі Гідо Вестервелле і Радослав Сікорський. Наснажені охолодженням між Мінськом і Москвою, офіційні особи Євросоюзу відкрито — знову ж як на сцені — пообіцяли Олександрові Лукашенку, що в разі проведення чесних виборів він може розраховувати на суму близько трьох мільярдів євро. Кредитів, природно.

До цього моменту Центрвиборчком Білорусі вже зареєстрував нечувану в історії країни кількість кандидатів у президенти. Проти Олександра Лукашенка виступили дев’ять опозиціонерів, половину з яких навіть за формальними ознаками — судимість, брак підписів, неправильне оформлення документів — можна було зняті з перегонів ще на початку кампанії.

А те, що сталося в наступні дні, для білоруського виборця, висловлюючись словами самого Олександра Лукашенка, більше нагадувало «розгнуздану демократію». Теледебати, агітація, мітинги, відкритий заклик до людей виходити на Площу, погрози народним судом.... У газетах і на опозиційних сайтах знову почали згадувати «чорні воронки режиму», каральні загони, імена десятків зниклих опозиціонерів, убитих дисидентів. І все це — без перешкоджань з боку влади, навіть без погроз.

Пильність опозиції приспали ті ж таки три мільярди. І мовчання Москви. Багато хто вирішив, що Кремль остаточно здав Олександра Лукашенка на розтерзання опозиції, а Білорусь — на милість Європи, що розщедрилася.

До виборів залишалося десять днів, коли, здавалося б, у вже розписаному сценарії стався перелом. Увечері дев’ятого грудня, сидячи перед телевізором, окрилена опозиція із жахом побачила на екранах національних новин, як обіймаються Медведєв і Лукашенко...

«Демократична вакханалія» дедалі більше нагадувала гру в піддавки. Олександр Лукашенко опинявся у виграші за будь-яких результатів виборів, незалежно від того, визнають їх місія ОБСЄ і Захід чи ні. Остання дія цього спектаклю — власне голосування — втратила сенс уже ввечері 9 грудня.

Тим часом об’єднані спільною ненавистю до президента опозиціонери особливо пильно почали дивитися на явно найтехнологічнішого і «найкапіталоємнішого» кандидата — Володимира Некляєва. Ще задовго до початку кампанії поет був частим гостем у Москві й нібито заручився підтримкою російського бізнесу. Тепер, після обіймів двох президентів, участь Некляєва в кампанії видавалася абсурдною.

На прес-конференції вже після виборів Олександр Лукашенко з особливо жорстокою іронією посміявся над цими спонсорами, натякнувши, що йому відомі факти участі росіян у фінансуванні опозиції. Володимир Некляєв у цей момент у напівпритомному стані і з переламаними пальцями давав показання слідчим «американки» — ізолятора КДБ Білорусі...

Жорстокості режиму саме до Володимира Некляєва є більш глибоке пояснення, ніж відносно високий рейтинг і претензії на лідерство в опозиції. Цей кандидат став живим викликом всій ідеологічній і фінансовій моделі режиму. Він єдиний, хто зміг знайти слабку ланку в системі його захисту.

У бездоганної адміністративної машини Олександра Лукашенка є тільки один ворог, потенційно спроможний загрожувати стабільності системи. Це — гроші. Вся економічна модель сучасної Білорусі побудована таким чином, щоб максимально виключити можливість впливу капіталу на політику.

З одного боку, в Білорусі відмовилися від великої приватизації, а отже, у країні за визначенням відсутні приватні фінансово-промислові корпорації. Їх немає навіть у зародку. З іншого боку, діє архаїчна система перехресного субсидування збиткових підприємств за рахунок високоприбуткових локомотивів, таких як «Белкалій» і НПЗ. У результаті концентрація фінансів в одній точці теоретично і практично неможлива. Відповідно й немає звідки взятися якимось серйозним політичним амбіціям і загрозам.

Ще одна потенційна вирва — зовнішнє фінансування. Але за роки правління Олександра Лукашенка фінансовий моніторинг і бездоганна робота спецслужб висушили й це джерело. Фізично перевезти гроші через кордон — абсурдна ідея, а діяльність усіх підозрілих фондів і організацій ретельно відстежують відповідні органи.

Володимир Некляєв звернувся туди, звідки Олександр Лукашенко не чекав загрози. Вона була зовсім поруч, але всі минулі роки йшла пліч-о-пліч із президентом. Ім’я їй — російський долар.

За підсумками минулого року Білорусь увійшла в десятку країн, що отримали російські інвестиції. Росія — найбільший інвестор у білоруську економіку. Інвестори — найближчі до Кремля бізнесмени і олігархи: Вагіт Алекперов, Олег Бойко, Віктор Вексельберг, Володимир Євтушенков, Олег Дерипаска, Олексій Мордашев, Володимир Потанін, Алішер Усманов, Михайло Фрідман та інші.

За словами білоруських експертів, російський бізнес уже давно стурбований, з одного боку, надмірною участю держави в білоруській економіці, з іншого — необов’язковістю білоруської влади. Останнє — камінь спотикання і між самим Олександром Лукашенком і Кремлем, зокрема щодо платежів за поставку дешевого газу і нафти.

Саме невдоволенням Кремля і наближеного до нього російського бізнесу пояснюють експерти фінансування білоруської опозиції.

Найбільше запитання, яким задаються в Мінську, — чим розплатився Олександр Лукашенко за публічні обійми з Дмитром Медведєвим за десять днів до виборів? При цьому натякають на два потенційні варіанти: згодою підписати договір про митний союз і продажем державних пакетів акцій найбільшого платника податків у країні — «Белкалію». Окремі експерти припускають продаж великого пакета акцій нафтопереробних заводів. Будь-який із цих варіантів призвів би до часткової втрати суверенітету країни — політичного і/або економічного.

Можливо, саме цими чинниками і пояснюється, чому здригнулася рука Олександра Лукашенка в ніч після виборів. У президента було багато варіантів вийти з ситуації, що склалася. Якби Олександр Лукашенко «вистояв» цю ніч разом із демонстрантами і не дав наказу розігнати юрбу й арештувати кандидатів, Європейський Союз опинився б у дуже складному становищі. Заходу довелося б в унісон із Росією привітати демократичність «останнього диктатора» в Європі.

Проте Лукашенкові забракло витримки і «стратегічної» хитрості. Багатовекторність Л.Кучми виявилася не на його нерви. Адже придушити зародки ліберального вільнодумства в режиму вистачило б сил і ресурсів. Сотні телекамер на площах, тисячі працівників спецслужб і недавня дактилоскопія всього військовозобов’язаного населення дали б змогу вирахувати кожного, хто тієї ночі вийшов на площу.

Населення країни, яка посідає п’яте місце у світі за кількістю засуджених, уже давно заражене тваринним жахом перед системою. Вільнодумство вже поставило під загрозу розірвання контрактів сотні працівників держустанов. У вищих навчальних закладах почалися масові відрахування студентів, які підозрюються в протестних настроях.

Але ж державна машина дозволяла зробити це й після виборів, коли в країні вже не було чужих очей журналістів і спостерігачів. Події на площі більше нагадували рефлексивну агонію диктатури, для якої переваги міжнародного іміджу виявилися менш очевидними, ніж демонстративне придушення протесту, що зародився.

Утім, треба визнати ще один факт: реального протесту в країні немає. Є протестні настрої, але вони ніким не каналізовані, не сфокусовані й не очолені. У неділю, коли протестанти маршем ішли до будинку парламенту, на розі одного з будинків за тим, що відбувається, скромно спостерігав Станіслав Шушкевич. Батько білоруської незалежності зі сльозами дивився на молодь і хитав головою.

— Ні. Ці тамтами ні до чого не приведуть. Мені це незрозуміло. Це не Майдан розпачу. І його не буде, поки в режиму є кошти для існування.

Сьогодні такі кошти є. Олександрові Лукашенку вкотре вдалося отримати нехай непевну, але довіру Росії. Правда, цього разу ціною остаточного розвороту Європи. Поки що остаточного.

Від редакції. Репортаж Мустафи Найєма про події 19 грудня, безпосереднім учасником яких був автор, читайте на cайті zn.ua

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі